Чоловік жив у великій радості з дружиною і з своїми дітьми — Іванком і Марійкою. Жили, але недовгий вік мали. Дружина вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:
— Поберімося. І Служниця сказала: |
— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.
— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив'язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що батька нема, Іванко каже:
— Ходімо помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з батьком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Батько їх і говорити:
— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі? А вони обізвалися:
- Тут ми, прийшли.
А служниця, як почула дитячий голос, утекла. Сказала:
— Поведи їх другий раз у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити. Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:
— Сидіти же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а татка нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблукали. Дуже були голодні. Сказав Іванко - Марійці:
— Я накладу вогню, а ти йди щось пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хріну. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один хрін і поклав у вогонь.
— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупа: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупа з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинили дітям.
Раненько діти встали, помилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блукають у темнім лісі й не знають, де їх домівка.
І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів вишини, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке це мені було б придатне, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору, бачить — на сорочці написані золоті букви:
«Хто буде такий мудрий, щоби заліз на явір і взяв цю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю, та з-під явора сім куль, та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу, вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв і зрубав би нею скільки задумає».
Іванко каже сестрі.
— То був великий дурень, що це написав, це не може бути правда.
І пробує влізти на явір. Ліз вверх як із чотири години, а коли перейшов через половину, почало його тягнути догори. Вліз Іванко нагору, межи стовбурами відпочив і позабирав усі речі. Злізає помалу долі. Йому д...