Жив раз бідний чоловік, що мав одного хлопчика Іванка. Чоловік умер, умерла і його жона. Хлопчик залишився голим сиротою, і сільський староста — бирів — узяв його до себе служити. Іванко дозирав на толоці худобу.

А тим часом один граф потрапив у біду: пішов купатися у глибоку воду, і раптом обвився йому довкола шиї страшний гад і заговорив людським голосом:

— Ти будеш мій кінь і мусиш мене носити! Граф дуже налякався. Думає: «Ну, що тепер чинити? Як знебутися цієї біди?» А гад каже:

— І не думай мене якось убити! Бо коли хтось лише спробує мене зачепити, то я тебе нараз ужалю, і тої ж хвилини буде тобі кінець.

Зажурився граф. Пустився по світу, по всяких ворожілях, аби помогли його біді, зняли гада з шиї. Ходив, блукав, але даремно. Ніщо не помогло.

Одного дня нещасний граф проходив через поле, де сільські хлопці скотинку пасли. Між ними був і сирота Іванко. Хлопці саме гралися: бавилися так, що Іванка вибрали за старосту-бирова, а одинадцять інших — волосманами-божениками. Староста й урядовці якраз правили суд-Граф зі страшним гадом на шиї пройшов собі мимо — навіть не глянув у їх бік, такий був зажурений. Тоді Іванко наказав своєму волосманові:

— Ану, побіжи за ним і приведи його сюди. Хлопчик побіг до графа і каже:

— Пан староста вас кличе.

Граф дуже здивувався, але послухав хлопчика й вернувся з ним до гурту. Іванко почав грізно:

— Що ви за чоловік? Чому пройшли біля сільського уряду і не поклонилися?

Граф зняв шапку й поклонився. Тоді Іванко мовив до гада:

— А ти чого вчепився за цього пана й не злізаєш?

— Пан — мій кінь,— відповідає гад,— мусить мене носити.

— Ну, раз так, вас треба розсудити. Дивіться, тут стоять одинадцять волосманів, а я, дванадцятий, вибраний за старосту.

— Що ж судіть...

— Та будемо, але наперед злізай із чоловіка, бо на коні нікого не судять...

Доки гад розкрутився з графової шиї і сповз на землю, Іванко шепнув хлопцям:

— Як свисну — палицями гада! Хлопці поставали з палицями довкола, а Іванко почав суд:

— Скажи, ти сам виліз на цього чоловіка, чи тобі хтось повелів?

— Я сам... Нема такого, аби мені наказував!

— Якщо ти самовільно це зробив, то будеш покараний. Іванко свиснув, і дванадцять палиць гупнули по гадиськові. Він одразу скрутився і здох.

Граф дуже зрадів. Красно подякував усім, записав їх імена і прізвища, номери їх хат. Каже:

— Я би вас обдарував тепер, але із собою не маю нічого. Я про вас не забуду!

Попрощався і пішов додому. Дома запряг коней, насипав у віз грошей і повіз у те село. Питає людей:

— Де тут живе староста?

Йому кажуть: там і там. І показали двір, куди завертати. Старости вдома не було, лише його жінка. Вона попросила графа зачекати. Невдовзі староста прийшов, але не той, що судив графа. Граф вийняв свій записник, подивився запис і сказав:

— Так і так його зовуть.

— Таж це мій слуга! — здивувався староста.

— А де він?

— Там, де завжди,— на толоці, з худобою. Та зараз буде тут-Скоро прийшов з худобою Іванко.

— Оцей, оцей мене врятував! — вигукнув граф, потім обняв хлопця і обцілував.— А де твої боженики? Закликали інших пастушків, і граф усім дав багато грошей, а найбільше Іванкові. Та Іванко не захотів брати:

— Нащо мені гроші? Граф чу дується і питає:

— Хлопче, що ти за один? Іванко розповів:

— Мої нянько та мамка повмирали, а я зостався сиротою і найнявся служити у старости.

— Тоді ходи служити до мене! У мене будеш за свого!

— Піду, коли дослужу у свого господаря,— погодився Іванко.

Хлопець мав зі старостою договір. Як вислужив три роки, то діс...