Жив якось давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та курей.
Як прийшло літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курку.
— Куди йдете, гуси?
— Шукаємо воду, бо велика спрага мучить.
— І я йду з вами,— каже курка, бо й на неї сонце пригріло й дуже тепло їй зробилося, що аж рот роззявила...
— Отже, ходи з нами. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли кота.
— Куди йдете? — запитує кіт.
— Шукаємо воду.
— І я з вами піду, добре?

— Ходи.
Ідуть, ідуть, ідуть. Раз лиш побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли би залізти у воду, але бояться... Раз побачили у воді таких, як вони, кота й курочку.
— Коли вони не бояться, то чого би нам боятися?
І поскакали у воду... Але зразу почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся ніжками та й каже:
— Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.
А курка собі:
— І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.
При цьому зібралися і йдуть додому. Курка скочила в купу пороху й від радості замахала крилами.
— Це моя купіль! Сто раз ліпша, як вода! А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав ніжками митися.
— Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.
І від того часу гуси купаються у воді, коти — на печі, а кури порпаються в поросі.