Був де не був один цар, котрий дуже любив полювати на звірку.

Раз він пішов у ліс з пушкою. Ходив, ходив цілий день по хащі і не міг нічого убити. Уже понад вечір вийшов на поляну і помітив прекрасного оленя, що мав дуже красні роги.

«Ей,— думає собі цар,— цього оленя любив би я встрілити із-за його красних рогів».

І почав іти за ним. Олень, як увидів чоловіка, пустився тікати у темний ліс. Цар за ним. Біжить, біжить і вморився... Кінчився ліс, вийшов цар на поле, дивиться: оленя ніде! «Що за чудо? — думає цар.— Весь час біг перед моїми очима і враз лиш пропав, ніби в землю провалився».

Цар дуже змучився і захотів води напитися. Шукає криницю, шукає і не може знайти...

А жагу таку має, що не може терпіти.

Раз лиш натрапив на криницю.

— Ну,— каже сам собі,— тепер нап'юся свіжої води. Нахилився до криниці, і щось піймало його за шию й не пускає.

І проговорило:

— Лиш так тебе відпущу, якщо пообіцяєш мені те, про що дома не знаєш.

Цар думає, думає... Ба, про що він дома не знає? Так він усе знає... І сказав:

— Хай буде по-твоєму. Обіцяю тобі те, про що дома не знаю.

— Добре... Через двадцять років прийду за ним.

І відпустив цареву шию. І підписали контракт. Вертається цар додому засмучений. Уже йому не мила звірка.

Опустив голову додолу і думає: «Ба що ж би то могло бути? Ба чи не народився у жони хлопчик, і я буду мусити його дати нечистому?» Прийшов додому, і справді народився у нього син!.. Цар узяв дитину на руки і дуже заплакав. Жона аж злякалася.

— Що з тобою сталося? Чому ти так гірко плачеш?

— Так і так... Я нахилився до криниці, аби води напитися, і щось вхопило мене за шию, не пускало і проговорило: «Пообіцяй те, про що дома не знаєш». І я пообіцяв, бо гадав, що про все знаю.

Тепер і жона злякалася і заплакала:

— Єдиного сина стратимо...

А потім почала себе і чоловіка утішати:

— Не журися. Двадцять років ще далеко. А там бог нам допоможе вийти з біди...

Мало-помалу вони заспокоїлися і майже забули про біду. А хлопчик ріс як з води,— здоровий, кучерявий, синьоокий. Одного дня він перегортав нянькові папери і знайшов контракт. Прочитав і побіг до вітця.

— Няньку, що це за документ?

Цар побліднів, заплакав, і перо йому впало з руки.

— Так і так, синку...—- і розповів хлопцеві свою біду.

— Ну, няньку... Раз таке діло сталося, я мушу нараз іти геть.

Прибігла й мати. Стали сина відмовляти. Айбо даремно. Він збирається в дорогу. Злагодили йому їжу, дали грошей, і хлопець рушився у світ.

Іде, іде, іде... Горами, лісами, полями... Як дуже змучився, сів на траву і закусує хліба.

Раз приступив до нього старенький дідо.

— Куди держиш путь, леґіню? — питає його.

— Іду та іду, сам не знаю куди. Нянько мене двадцять років тому продав нечистому, і тепер мушу йти.

— Ну, то я тобі пораджу... Підеш до одного царя, що має дванадцять дівок. Скажи йому, що ти прийшов сватати. Але аби ти нічого не боявся, говори грізно, сміло, бо якщо будеш говорити з ним тихо, боятися,— голова твоя попаде на стріху, де вже многі голови прибиті стоять.

Хлопець подякував за пораду, і розійшлися. Через пару тижнів хлопець знайшов того царя. Втворив двері і поклонився.

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Добрий день! — відповів цар і чудується: як смів простий леґінь зайти в його палати, втворити двері в його кімнату? І так грізно, сміло говорити з ним!

— Та що ти шукаєш, синку?

— Я прийшов до вас сватати!

— Сватати? Ну... перше сядьмо за стіл, перекусимо.

— Ні. Наперед покажіть мені ваш маєток, хочу видіти, чи маєте таке багатство, як...