Господар вигнав на старість від свого двору собаку. Це й зрозуміло: доки собака молодий був, то відганяв від його двору неприятелів, котрі би могли його образити, звірі також щоб ніякої шкоди не робили; тоді його господар любив. А як же прийшло на старість, вже так нездужав, почали його бити. “От,— каже,— зробився ледащем! Не бреше нічого! Коли ж даєш йому їсти, щоб він Добре нажерся, тоді він іде, сто кротів його матері, в солому спати!” Досить того, що як почали того бідного собачиську бити, їсти не давати,— доки не вигнали.
Взяв пес і йде з плачем не знати куди. Аж тут зустрічається з ним вовк і каже: “А! Тут ти мені попався в руки! Ти то мене все відганяв від того-то і від того-то господаря, ніколи мені не давав там поживитися! Якби, боже борони, такі всі були на світі, то би прийшлося здохнути, а ти би не змилувався! Отже я тепер тебе за то з'їм”.— “Ей,— каже,— я навіть би тобі подякував, якби хтось мене з'їв. Бо мені вже однаково, то хотів, щоби мене з'їли, ніж я маю так на тім світі мучитися”.— “Ну чого? ” — запитує вовк. Жаль йому зробилося пса. “От,— розповідає пес,— доки молодий був, відганяв від двору свому господарю різних злодіїв, щоби його не образили, звірів також ніколи не допускав до двору, то тоді і добрий у нього був. А тепер, на старість, коли б я мав надіятися на краще, то мені стало гірше!” — “Ну, чого?” — каже вовк. “От чого: б'ють мене, їсти не дають! Та й чого ж триматися? Ще й буками від двору геть відганяють. Та й я взяв і пішов. Але от щоб хтось мене з'їв! Аби згинути, тільки би не мучитися так довго!”
Вовка ті слова дуже пройняли, він і каже: “Я тобі пораджу, як ти маєш зробити, щоб тобі так було, як перше. Іди ти назад додому і не йди нікуди... Вони, тобто той твій господар із господинею, вийдуть завтра жати, і вона винесе з собою маленьку дитину, що має, і покладе її з колискою під снопами. І ти щоби за ними вийшов на поле”.— “А як же я,— каже,— піду за ними, коли вони мене будуть бити?” — “Ну, не зважай на те, бо треба щоби ти вийшов! І простягнешся коло тієї дитини і лежи. Вони будуть жати, відійдуть далеко, а я помаленьку підсунуся і вхоплю ту дитину, і буцім буду втікати. То ти зараз за мною побіжиш. А я зразу швидко буду бігти, а потім помаленьку. То як зрівняєшся зі мною, то зроби вигляд, наче починаєш мене кусати. То я зараз відпущу ту дитину, а сам втечу. Господарі як прибіжать, втішаться дуже, зараз тобі дадуть їсти, і знов так тобі буде, як і перше”.
Зрадів пес, побіг додому. От тільки настав ранок, іде господар з господинею жати і беруть дитину з собою в поле. Ось тут і пес з'явився і біжить за ними. Вони зараз же почали його бити, кричати. “От,— кажуть,— десь пішов, а тепер знов, приблудо непотрібна, приволікся!” — “Що би його забити або що такого,— каже жінка,— щоб такий непотріб не знаходився коло нашого двору!”
І йдуть вони собі в поле, а пес за ними. Прийшли на поле, поклали під снопами дитину, а самі взялися жати. От вже відійшли кавалок, пес прийшов собі та й простягся коло тієї дитини і лежить. А вовк вже чекав в коноплях.

Висунувся помаленьку та й схопив дитину за пелюшки, далі — з нею втікати! От тут побачили люди, наробили крику: “Вовк! Вовк взяв дитину!” Пес тут зірвався та за ним, люди почали цькувати. От вовк дивиться, що вже пес от-от його вже має наздогнати,— почав помалу бігти. Пес наблизився, злапав ніби вовка за задок, почав його кусати. Вовк дитину пустив, побіг, а пес залишився коло тієї дитини і чекає, коли господарі поприходять. Незабаром прийшов господар і господ...