Був собі дід, він мав одну дівку (дочку). І була баба, що мала також одну дівку. Вони одружилися, той дід з тою бабою. Але ті дівки не були однакові; дідова дівка була огідна (порядна, пильна), а бабина дівка — дуже пуста. Бувало ідуть на вечорниці прясти, то дідова пряде, а бабина ні, лиш з парубками обнімається. А як ідуть додому, то бабина схопить у дідової веретено та й біжить додому наперед, та й каже:

— А дивіть, скілько я напряла, ну уздріте (побачите), кілько дідова напряла; вона нічого не робила цілий вечір, лиці з парубками обіймалася, а відтак хотіла в мене повне веретено відібрати, що я мусила від неї тікати, а вона ще десь і тепер з парубками перевертається (бавиться).

Дідова дівка знає, що вона нічого не винна, та й собі байдуже — іде поволі додому. Але як прийде додому, а баба та й дід візьмуть її ганьбити: «А ти сяка та он така, ти лиш хліб їси запусто, дурно!»

Дідова дівка розказує правду; але бабина дівка каже, що вона бреше, та й ніхто їй не вірить, а навіть слухати не хоче. Так було з кілька разів.

А баба кляла, кляла, а далі каже дідові:

— Як ти свою дівку не проженеш від хати або де не наймеш, то я з своєю дівкою тебе покину та й піду собі світ за очі.

Дід злякався та й хотів свою дівку десь найняти, але ніхто її не схотів, бо баба всім розказувала, що вона дуже пуста, а жаль йому було нагнати так, аби не знав, де поділася.

Та й одного разу каже їй:

— Ходи, поведу тебе в третє або четверте село, може, там хто найме, коли тебе в твоїм селі ніхто не хоче.

Дівка послухала, заплакала, зібралася та й пішла. Ідуть вони дорогою, ідуть, аж приходять до криниці, а криниця каже:

—Ї й, дівонько! Вичисти мене, а як будеш вертати, то файної водиці з мене нап'єшся.

Дівка вичистила криницю та й пішла дальше. Ідуть вони, ідуть, аж дивляться, а то стоїть стара облупана піч та й каже:

— Ї й, дівонько, вимасти в мені, а як будеш назад вертатися, то теплими книшами почастую.

Дівка пустилася, замісила швидко глину, вимастила в печі, та й пішли в дальшу дорогу.

Ідуть вони, ідуть, аж при дорозі стоїть лісниця (лісна яблунька), така колюча, напівусохла, та й каже дівці:

— Ї й, дівонько, підчисть мене, небого, а як будеш вертатися, то тебе файними яблучками почастую.

Дівка взяла та підчистила її як має бути, та й пішла в дальшу дорогу. Ідуть вони дорогою, але та дорога зайшла в ліс, а той ліс був такий великий та густий, що аж темно в нім було. Ідуть вони лісом, ідуть, вже увійшли, може, з милю; аж дивляться, а то стоїть на боці хатчина. А дід каже:

— Не знати, кілько ще цього лісу буде, чи його перейдемо до вечора, ліпше, аби в цій хатчині упросилися на ніч.

Прийшли вони до хатчини, а то двері поотворювані. Вони входять, але не застали нікого, та й нема сліду, аби в ній хто сидів, бо в ній великий нелад. Піч, припічок, стіни бблупані. На постелі нема нічого, лиш тріски соломи, а на землі сміття по коліна. Дівка як це уздріла, та й пустилася робити лад, а дід каже:

— Роби ж ти лад, а я піду втяти дров до печі.

Вийшов надвір та й гадає собі: «Лишу я її тут, хатчина є, то буде мати в чім сидіти, дрова близько, є чим топити, а їсти буде, що заробить, то й за лінивство забуде, як буде сама на себе робити».

Пішов та найшов довбеньку, та й пришилив до бука, а сам у ноги, ще на ніч зайшов додому та й каже своїй бабі, що її наймив так, що вже, може, не прийде.

Вітер віє та й довбеньку хитає, а вона все до бука: ковть! ковть! А дівка в хаті чує та гадає, що то дід дрова рубає, та й ні гадки собі. Але за якийсь час вже й робот...