В добрi старi часи жила на свiтi дiвчина. Звали її Розмарі. Була вона весела і роботяща. Та все б нiчого, якби не зла мачуха. Отож Розмарі доводилося з ранку до ночi поратися по господарству, натомiсть, щоб примiряти новi наряди, їсти смачнi тiстечка й розважатися з подругами, як це роблять усi дiвчата.
То мачуха загадувала мити кам'яну пiдлогу, i Розмарі, повзаючи на колiнах, терла її щiткою. То змушувала прати, i вона, засукавши рукави, цiлий день стояла бiля ночов. Та чим краще працювала дiвчина, тим гiрше ставилася до неї мачуха i все бiльше її ненавидiла. Якщо Розмарі вставала рано, мачуха бурчала, мовляв, їй не дають спокiйно поспати. Коли ж готувала обiд, мачуха казала, що його не можна їсти.
Бiдна Розмарi! Цiлими днями вона трудилася, і все було не так, все було погано. А одного дня мачуха надумала й зовсiм позбутися її. Пiдкликала падчерку i каже: – Вiзьми решето i ступай до джерела, що край свiту. Набери у решето води, та дивись, принеси його повним ущерть, а нi, то нарiкай на себе!
Мачуха гадала, що Розмарі нiзащо не знайде джерело край свiту. А якщо i знайде, то хiба ж донесе воду в решетi? I дiвчина вирушила в дорогу. Кожного стрiчного запитувала вона, де знайти джерело край свiту. Але нiхто не знав. Нарештi зустрiла стареньку згорблену бабусю з сучкуватою палицею в руках. Та щось шукала в дорожнiй пилюцi.
– Що ви загубили? – запитала її Розмарі.
– Два пенси.
– Я вам допоможу, – запропонувала Розмарі й заходилася шукати монетки. А оскiльки очi у неї були молодi й зiркi, то вона одразу знайшла їх.
– Дякую тобi, моя дитино, – мовила бабуся.
– Сама я нiколи їх не знайшла б! А куди ти йдеш? I нащо тобi це решето?
– Я шукаю джерело край свiту, – вiдповiла Розмарі.
– Та, мабуть, такого й немає. Мачуха наказала менi принести повне решето води з джерела, що край свiту. А не принесу – вона мене зi свiту зживе.
– Я знаю це джерело, – мовила стара, – i покажу тобi дорогу. I вона розповiла дiвчинi, як знайти джерело край свiту. Та подякувала i швиденько побiгла далi. А ось i джерело. Нагнулася Розмарі, зачерпнула решетом холодної води. Та тiльки-но пiдняла його, а вода вся і вибiгла. Пробувала набирати ще i ще, але щоразу вода витiкала.
Стомилася дiвчина i заплакала. Раптом iз-пiд лопуха вистрибнула велика зелена жаба, сiла навпроти Розмарі й запитала:
– Що сталося, люба?
– Ой, бiдна я бiдна! – вiдповiла на те Розмарі.
– Мачуха велiла менi принести решето води з джерела край свiту, а я не можу цього зробити! – Що ж, – сказала жаба, – обiцяй виконувати всi мої прохання упродовж усього дня i ночi – i я навчу тебе, як набрати в решето води. Розмарi погодилась, i жаба навчила:
Виклади мохом, додай трохи глини, Та й вiднесеш так води до хатини.
А потiм скiк-скок i плюхнулась прямо у джерело на краю свiту. Розмарi вiдшукала моху, вистелила ним дно решета, зверху обмастила глиною та й зачерпнула води.
Цього разу вода вже не витiкала. Розмарi хотiла було йти додому, але тут жаба вистромила голову з води i проквакала:
– Так пам'ятай, що обiцяла!
– Пам'ятаю, – вiдповiла Розмарi. А сама подумала: "Що вже такого поганого може зробити менi якась жаба".
Нарештi повернулася вона додому з решетом, повним води з джерела на краю свiту. Як побачила її мачуха, мало не луснула вiд злостi, та нi слова не сказала. Того ж вечора Розмарi почула тихий стукiт у дверi – тук-тук-тук – i чийсь голос:
Вiдчини швидше дверi, не бiйся бiди, Пригадай джерело, що край свiту. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг, з джерела, що край свiту.
– Що ...