Колись, за добрих давнiх часiв, як нi мене, нi вас не було ще на свiтi, жили собi чоловiк і жiнка. Народився у них син. Назвали його Джеком. А хата їхня стояла в дрiмучому лiсi. Тож хлопець уже й великий вирiс, а нiколи ще не бачив чужих людей, тiльки своїх батька й матiр. Знав вiн, що є на свiтi всякi дива, бо перечитав чимало книжок. I дуже йому хотiлося всюди побувати, свiту й людей побачити. Одного дня батько пiшов у лiс по дрова. Джек i каже матерi:

– Чого менi сидiти тут, у цiй глушинi? Нудно тут і тоскно. Пiду я краще та побачу свiту. Людей подивлюся й себе покажу. Мати йому:

– Ну що ж, синку, надумав, то йди. Нехай тобi щастить. Але скажи менi, що ти хочеш узяти з собою в дорогу: маленький пирiг iз моїм благословенням чи великий без благословення? А син вiдповiдає:

– Краще спечи маленький, та поблагослови. Спекла мати йому невеликий пирiг, поблагословила й вирядила з дому. Пiшов хлопець. Зустрiчає в лiсi батька. Той питає:

– Куди це ти, синку? Син і каже:

– Хочу, тату, свiту побачити.

– Самотньо нам буде без тебе, сину, але йди, коли надумався. Вiзьми з собою ось цю табакерку, сховай її, а вiдкриєш лише тодi, коли спiткає тебе велика бiда.

Узяв Джек табакерку, рушив далi. Довго йшов, уже й пирiг з'їв i знов їсти захотiв. А кругом тiльки лiс та лiс. Уже поночiти стало, треба нiчлiг шукати. Коли це попереду вогник заблищав. Продерся хлопець крiзь гущавину, аж бачить – великий будинок. Постукав. Дверi вiдчинив слуга, питає, чого йому треба. Джек проситься: так і так, пустiть переночувати. Той був чоловiк добрий, пустив хлопця. Завiв його в кухню, нагодував, напоїв. А жив у цьому будинку один вельможа. I була у нього красуня-донька. Зазирнула вона в кухню, побачила Джека, а вiн був хлопець гарний – та й закохалася в нього. А Джек закохався в неї. От пiшла дiвчина до батька та й каже:

– Там прийшов до нас хлопець. I такий вiн гарний, таточку, що я за нього й замiж пiшла б, коли ваша ласка. Зайшов вельможа в кухню, подивився на Джека, розпитав його – хто вiн та звiдки, якого роду-племенi. А потiм запитує:

– А що ти вмiєш робити? Джек подумав – його питають, що вiн умiє робити по господарству, й вiдповiдає:

– Геть усе. Тодi вельможа й каже:

– Якщо ти вмiєш робити геть усе, то зроби так, щоб о восьмiй ранку перед будинком з'явилося велике озеро i щоб на тому озерi стояв красень-корабель з гарматами. I щоб корабель салютував менi двадцятьма чотирма гарматними пострiлами, а останнє гарматне ядро щоб пiдломило нiжку лiжка, на якому спить моя донька. А не зробиш – розпрощаєшся зi своєю головою.

– Та вже ж зроблю, – каже Джек. А сам думає: "Пропала моя голова". Прокидається рано-вранці: що ж його робити? I тут згадав про батькiв подарунок – золоту табакерку. Каже собi: "Оце ж i спiткала мене велика бiда". Витяг з кишенi табакерку, вiдкрив, а звiдти – троє червоних чоловiчкiв. Вискочили й питають:

– Чого ти бажаєш? Звели, i ми все зробимо. А Джек їм:

– Зробiть так, щоб перед будинком було велике озеро, i щоб на тому озерi стояв найбільший i найкращий у свiтi корабель з гарматами, і щоб корабель той відсалютував двадцятьма чотирма залпами, i щоб останнiм пострiлом гарматне ядро пiдломило нiжку лiжка, де спить хазяїн. Чоловiчки вiдповiдають:

– Зробимо. А ти спи собi. Та не до сну Джековi. Лежить, дожидає. Ось годинник пробив восьму ранку. I одразу ж за вiкном – бах! бах! – гримнули гармати. Кинувся хлопець до вiкна, а там – диво-дивне! – озеро, а на ньому – величезний корабель. Джек дивиться, зачудований, бо ...