Давно-предавно, а точнiше сказати - не пригадаю коли, жила на свiтi бiдна вдова з сином. Допомоги їм чекати не було звiдки, отож i жили вони нужденно, часом не лишалося нi жменьки борошна, нi жмутика сiна для корови. От одного разу мати й каже: - Що ж вдiєш, Джек, доведеться нам продати корову.

- Навiщо? - запитав той.

- Вiн ще запитує навiщо! Та щоб купити хлiба, нерозумна твоя голова! - Гаразд, - погодився Джек.

- Завтра ж уранцi вiдведу Рябуху на ярмарок. Вiзьму за неї добрi грошi, не журiться, мамо.

Наступного дня прокинувся Джек рано-вранцi, зiбрався й погнав корову на ярмарок. Дорога була неблизькою, i Джек раз по раз звертав iз прибитої пилом дороги, щоб самому вiдпочити у затiнку й дати змогу коровi попастися на свiжiй травi. От сидить вiн пiд деревом i раптом бачить: бреде дорогою якийсь невеличкий чоловiчок з торбиною за плечима.

- Добридень, Джек! - привiтався дивний чоловiчок i зупинився.

- Куди це ти прошкуєш?

- День добрий, не знаю, як вас величати, - обiзвався Джек. Веду на ярмарок корову продавати.

- То продай її менi, - запропонував чоловiчок.

- Охоче, - вiдповiв Джек.

- А то брести у спеку туди й назад. Що ж ви за неї дасте?

- Стiльки, що тобi й не снилося!

- Невже?! - засмiявся Джек.

-Що менi снилося, про те лиш я знаю. Тим часом чоловiчок зняв з плеча торбинку, подлубався в нiй, вийняв п'ять звичайних бобiв i простягнув Джековi: - Тримай. Гадаю, цього буде досить.

- Що? - здивувався Джек.

- П'ять бобiв за цiлу корову?

- Так, п'ять бобiв, - поважно ствердив чоловiчок.

- Але яких бобiв! Увечерi посадиш - на ранок виростуть аж до неба.

- Овва! - вигукнув Джек, розглядаючи боби.

- А коли вони виростуть до неба, що тодi.

- А далi дивись сам, - вiдповiв чоловiчок.

- Гаразд, домовились, - погодився Джек. Взяв вiн боби, вiддав дивному чоловiчковi корову й гайда додому. Та й каже матерi:

- Продав я корову. Але ви нiколи, матусю, не здогадаєтесь, скiльки менi за неї дали. - _ показав їй п'ять бобiв.

Побачила мати боби - i слухати далi не схотiла - розгнiвалась:

- Ой лишенько! Чи бачив хто, щоб корову вiддати за п'ять бобiв? Ось тобi! Ось, ось! А боби твої отуди! - i викинула їх за вiкно.

Сiла бiля печi й гiрко заплакала...

Прокидається вранцi Джек, а в хатi якось похмуро, хоча надворi сяє сонце. Й одразу - до вiкна. Що за дивина! За нiч боби, якi мати викинула вчора ввечерi, проросли їх стебла - мiцнi та гнучкi переплетались високо-високо, аж до самiсiнького неба. Отже, правду казав дивний чоловiчок: боби таки чарiвнi. "От так-так! - сказав собi Джек.

- Що там, матусю, не кажiть, а цiна таки непогана за одну стару корову! Нехай мене назвуть телепнем, якщо ця бобова драбина не сягає самого неба. Що ж все ж таки робити далi?" I раптом вiн пригадав слова вчорашнього чоловiчка:

"А далi дивись сам".

- От i подивлюся, - вирiшив Джек. Учепився вiй за одну стеблину i полiз угору, як по драбинi. Довго вiн лiз i нарештi дiстався неба. Бачить, широка бiла дорога простяглася перед ним. Пiшов вiн тим шляхом i незабаром побачив величезний будинок i велетенську жiнку на порозi.

- Який прекрасний ранок! - привiтався Джек.
- Чого тобi, хлопче? - пробурчала жiнка-велетень, з пiдозрою розглядаючи Джека.

- Добра тiтонько, -вiдповiв Джек, - з учорашнього дня у мене й крихти в ротi не було. Чи не дасте хоч би що-небудь попоїсти? Жiнка була добра. Жаль їй стало хлопця, отож впустила його на кухню i дала трохи хлiба, сиру та молока. Тiльки-но Джек проковтнув свiй снiданок, як за вiкно...