Жили дід та баба, і було в них дві дочки: у діда була дочка, і в баби була дочка. Жили вони, жили. Набридла вже мачусі дідова дочка. Каже вона дідові:
— Завези ти оцю свою дочку, діду, щоб її не було. Так уже вона мені надоїла.
Дідові аж запекло на серці, дуже вже він не хотів дочку везти. Та баба уїлася так, що мусив.
— Поїдемо, дочко, в ліс, будемо там дровця збирати.
От ця дівчина зібралася, взяла шматочок хліба. Приїхали вони до того лісу. На курячій ніжці стоїть хатка. Дід відвів дочку в цю хатку.
— Сиди,— каже,— дочко, і чекай, а я піду дрівець рубати. Узяв прив'язав дощечку таку, віничок прив'язав. Оце стука¬тиме та потріскуватиме, то буде їй здаватися, ніби це батько
рубає. Чекає вона, чекає, але нема батька. Чує вона: стук-стук дощечка та віничок шась-шась. То вона:
— Сокира — цюк, а хмиз — хрусь, мій татусенько дрівця рубає.
А тоді цюкало-цюкало, хру-скало-хрускало, та ніхто не йде. Зробилося їй страшно. Узяла та й вийшла, на порозі стала й каже:
— Ой, хто в лісі Хто в бору? Прийди, прийди Ніч ночувати, Ніч коротати.

Коли це хтось озивається:

— Я у лісі, Я в бору. Прийду до тебе Ніч ночувати, Ніч коротати.

То був ведмідь. Вона відказала:
— Ой, не хочу тебе, Не люблю я тебе, Ти не мій тато, Ти не моя мама.

Той ведмідь не послухався. Присунувся до тої хатки. Т сту¬кає:
— Дівчино-краса, руса коса, відчинися!
От вона взяла і відчинила хату. Відчинила, тоді каже він до неї:
— Дівчино-краса, руса коса, перестав мені ніжки через поріг!
Взяла вона і переставила. Тоді:
— Дівчино-краса, руса коса, звари мені їсти!
— О мій паночку, о мій ведмедику, з чого ж я тобі зварю? Я сама не маю чого їсти.
Така була покірна вона. Ведмідь тоді каже:
— Влізь у моє вухо праве, а з лівого вилізь, там знайдеш усього.
Тут ця дівчина взяла отак і зробила: влізла в праве вухо, вилізла з лівого. Знайшла борошна там, сала, бульби на¬брала — всього. Зварила їжу. Товче вона кашу. Підбігла мишка.
Дівчино-краса, руса коса, дай мені кашки. Вона їй тої кашки і кине. Мишка з'їла. А він:
Дівчино-краса, руса коса, з ким ти там розмовляєш?
Та ні з ким. Тут мишка прибігла.
Вдар мишку по голівці.
Так вона стук по лаві, ніби то вона мишку вдарила. А миш¬ка підбіжить знов, і вона їй дасть поїсти. І отак вона дури¬ла ведмедя. Тоді ведмідь:
Візьми мені, дівчино-краса, руса коса, постели постіль.
О мій паночку, о мій ведмедику, з чого ж я тобі постелю? Ряд поліняк, ряд камінюк, ступу залізну під голову, а
бороною вкритися.
Ось так. От вона йому послала. Влігся ведмідь на печі. А їй дав дзвіночок.
— Дзвони, щоб мені веселіше спалося. Тут мишка підбігла.
— Дівчино-краса, руса ко¬са, дай мені оцей дзвіночок, а ти сама заховайся.
Вона, та дівчина, взяла і сховалася. А мишка то в одно¬му кутку задзвонить, то в дру¬гому. Де задзеленчить, то він туди і запустить бороною одразу." А тоді питає:
— Дівчино-краса, руса ко¬са, чи жива?
А вона:
— Жива, жива, та не дуже.
Тоді знову дзілінь, дзілінь, дзілінь — в іншому кутку, він у той куток шпурляє. І так він кидав, кидав, той ведмідь, по всіх закутках і скидав усе з печі.
— Ну, як,— питає,— дівчино-краса, руса коса, чи жива? Відказала вже слабеньким голосочком, що жива. Тоді вед¬мідь зліз.
Ну, дівчино-краса, руса коса, будемо вже снідати. Підснідали.
Дівчино-краса, руса коса, чи хочеш ти до батька в гості?
Чому ж би я, мій паночку, мій голубчику, не хотіла?
Ну то їдь, коли хочеш. Ти мені служила добре — я тебе споряджу.
— Але ж я не маю ні коней, ні в що вдягтися; яка ж я буду гостя там, бідна?
— Нічого, лізь у моє вухо праве, вил...