Було в матері дев'ять синів і десята дочка, а чоловіка не було - на війні загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на селі, віддасть дітям, і вони з'їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує мале в колисці, то й їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір розібрала досада, і вона каже спересердя:

- Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас. Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.

Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу - у них повиростали вовчі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости - і вони майнули до лісу.

Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди й почали їй казати:

- У твоєї матері було дев'ять синів, але вона закляла їх, і всі вони поробилися вовками "а побігли до лісу, тільки ти залишилася.

Прийшла дочка додому та й питає матір:

- Це правда, мамо, що люди кажуть?

- Правда, доню рідненька. Було в мене» -ев'ять синів, а я в хаті нічого не мала, у лю заробляла, їм приносила, і вони все, що принесу, миттю з'їдали, я й закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу. Каже тоді дочка до матері:

- Люба матусю, дайте мені барильце води та спечіть паляницю на дорогу - піду шукати своїх братів, може, якось вдасться їх знову людьми зробити.

А мати їй:

- Не йди від мене, дитино моя; дев'ятеро синів я вже втратила, ще й ти мене покинути хочеш. Що я сама, безталанна, робитиму?

Але дівчина, якій було вже років п'ятнадцять, не далася підмовити, а пішла все-таки шукати своїх братів. Довго йшла вона спочатку полем, а потім лісом і надибала в лісі хатку, у якій жила самотня бабуся.

- Бабусю, люба,- попросилася дівчина,- прийміть мене на ніч, боюся, щоб звірі в лісі не з'їли.

А бабуся каже:

- З дорогою душею прийняла б тебе, онученько люба, та не смію: до мене щовечора приходять на ночівлю дев'ять вовків-сіроман-ців, вони тебе можуть з'їсти. А все-таки, онученько люба, розкажи мені, яке лихо загнало тебе в оці нетрі.

І дівчина їй усе розповіла:

- Шукаю, бабусю, своїх братів. Моя мати, удовиця вбога, нічого не мала, було в неї тільки дев'ятеро синів і я, десята дочка. Матері тяжко було прогодувати нас. І якось закляла своїх дев'ять синів: «Бодай ви вовками стали». Вони й перекинулись у вовків та побігли до лі- { су й не повернулися. Я ото шукаю їх та й сюди забрела: може, пощастить мені врятувати моїх братів, і вони знову людьми стануть. ч

Коли бабуся вислухала все, то й каже дівчині:

- Гаразд, онученько люба, залишайся на ніч у мене, але лізь на горище спати, там тебе вовки не з'їдять.

Увечері, як смерклося, прибігли дев'ять вовків-сіроманців до бабусі та й кажуть:

- Добрий вечір, матінко.

- Добрий вечір,- відповідає бабуся. Вовки досі ніколи не скидали з себе вовчої шкури. А цього вечора кожен, тільки входить до хати, так і шкуру вовчу знімає з себе. І такі гарні парубки поставали. Бабуся подала їм вечеряти й каже:

- Синочки мої любі, відколи ви до мене прийшли, я ні разу не питала, звідки ви, хто у вас є і що сталося з вами. А от сьогодні мені сон приснився,- хитрує бабуся,- що у вас є мати, удовиця вбога, яка мала вас, дев'ятеро синів, і десяту дочку. Цій дочці зараз років п'ятнадцять, і вона ото подалася у важку дорогу, шукає вас, щоб урятувати, щоб ви знову людьми стали. Чи хотіли б ви свою сестру побачити?

- Хотіли б, аякже,- в один голос загукали брати.- Як сонечко ясне, так хотіли б побачити свою сестру.

Тут бабуся швиденько...