Жила собі жінка, й було в неї господарство та троє синів. Два мудрі, а третій, Бартко, дурень. А ще мала вона три луки, де росла буйна трава, а з тої трави виходило прехороше сіно. Якось і каже вона своїм дітям:
— Синочки, а йдіть-но на луку та викосіть траву, треба зібрати сіно, поки стоїть гарна погода. От і пішли сини на косовицю. Скосили одну луку, другу, а далі й кажуть:
— Давайте візьмемось та скосимо ще й третю. Ідуть на третю луку, а там трави як не було, вся випасена. Повертаються хлопці додому, мати й питає, чи скосили всі три луки.
— Дві скосили,— кажуть сини.
— Чому ж не скосили третьої?—допитується мати.
— Бо там уже хтось випас траву.
— Ну, коли так, то будете стерегти луку, щоб ніхто нам трави не випасав.
— Як треба, то стерегтимемо,— відповіли сини. Через якийсь час вибрався найстарший син сторожувати. Трава на луці велика, буйна; сховався він за кущами й чекає. Сидів, сидів, а як надійшла північ, заснув і спав до першої години ночі. Прокинувся, дивиться, а трава витоптана, випасена. Тепер йому вже нічого було робити, то він і прийшов додому. Мати й питає:
— Ну, як там? Є трава?
— Ех, знову хтось уночі випас. Та ось підросла трава, й на ніч пішов стерегти другий син. Коли стало звертати на північ, він заснув у кущах, а прокинувся, то трави вже не було. Повернувся він додому, мати й питає:
— Є трава?
— Ні, немає, хтось випас. На третю ніч пішов стерегти луку дурень Бартко. Узяв буханець хліба, горщик масла і три грудки сиру, щоб мати що цілий тиждень їсти. Настав вечір, посутеніло, а хлопець не спить, сидить і стереже луку. Опівночі зі старого, товстого дуба, що там ріс, вибігло на луку троє коней і почали спасати траву. Бартко вискочив із засідки та й ну їх ловити. Аж тут стали коні прегарними дівчатами і так заговорили до нього:
— Не руш нас, ми зачаровані королівни. А як визволиш нас, то сам станеш королем. Хлопець приніс їжу, що взяв із собою, й дав дівчатам. Відтоді став він носити їм до дуба їсти.От якось приніс він хліба й сиру, а дівчата розказали йому таке:
— Король, наш батько, незабаром розішле листи по всій країні й повістить у них, що той, хто виїде на скляну гору, візьме собі за дружину нашу найменшу сестрицю, котра живе на тій скляній горі. Приходь сюди до нас, ми дамо тобі королівські шати й коня; одягнешся й виїдеш на гору, куди ніхто інший не добереться. Та тільки пам'ятай: нікому й слова про це не кажи, навіть рідній матері. Так і сталось.
Розіслав король листи і запросив усіх королів, королевичів і панів до свого палацу. Хто виїде на ту скляну гору, той візьме королівську дочку за дружину. Два розумні брати й собі надумали їхати. Взяли найкращих коней, грошей і вирушили в дорогу; дурний став просити матір, щоб пустила і його з ними.
— От дурненький, що ж би ти там робив? Поїдеш, а тебе ще до в'язниці посадять!—каже йому мати. А він таки все просить і каже, що не хоче грошей, а тільки хлібинку, сиру й трохи масла. От мати дала йому той харч, а він забрав усе та й пішов до дуба на луці, до тих дівчат. Тут одна враз перекинулась конем, а дві інші одягли його в королівські шати, і став хлопець такий гарний, що й король чи королевич не міг з ним зрівнятись. Тоді й кажуть дівчата:
— Як виїдеш на гору, то не віддавай коня слузі, а тільки задля чемності звели йому принести склянку води й шматок хліба. Та не будь там більше години! Як мине година, пам'ятай, що тобі треба сісти на коня і вертатись до нас. Наша найменша сестра не відпускатиме тебе, то ти їй скажи, що мусиш подивитись, як там кі...