В одного короля було три сини. Про найменшого казали, що він дурень, найстарший і середульший вважалися розумними. Якось король занедужав. Тоді старші сини надумали шукати зцілющої води, що допомагає від усіх недуг, і просили батька, щоб дозволив їхати в світи.
Найменший хотів і собі податися з ними, та його не пустили. Але він, нікого не питаючи, взяв свого коня й вирушив у дорогу. Ось заїхав у ліс та й став на роздоріжжі, не знаючи, в який бік податися. Коли де не взявся вовк і каже:
Зараз я тебе з'їм! А дурень йому:
— Як маєш їсти мене, то краще з'їж мого коня. Зліз він з коня, вовк коня й із'їв. А тоді каже:
— Якщо зараз не підеш звідси, прибіжить сюди другий вовк, мій брат, і з'їсть тебе! А хлопець йому:
— Пішки не піду. Ти з'їв мого коня, от тепер я й поїду на тобі, ти мене повезеш! Сів він на вовка, а той повіз його лісом і завіз аж до вовчого короля, який сидів у бору біля вогнища серед вовчої зграї. Вовчий король і питає хлопця:
— Чого ти приїхав до лісу на вовкові, де твій кінь? А він:
— Оцей вовк з'їв мого коня в дорозі, коли я їхав шукати зцілющої води для недужого батька. Тоді вовчий король витяг хустинку, гаптовану золотом і сріблом, дав її хлопцеві та й каже:
— Сідай знову на цього вовка, що з'їв твого коня, і нехай тепер одвезе тебе до ведмежого короля. Хустинку ж гарненько сховай, вона тобі ще здасться! Вовк одвіз його до ведмежого короля, що теж сидів серед бору біля вогнища, а круг нього багато ведмедів. От і питає хлопця ведмежий король:
— Чого тобі треба в цих лісах? Тебе тут ведмеді з'їдять!
— Я, ваша вельможність, їду зцілющої води шукати для свого недужого батька!
— А, коли так, то я тобі допоможу: візьми цей перстень, надягни на палець, щоб ти про нього не забув. Дам я тобі й ведмедя, поїдеш на ньому до левів, може, там щось дізнаєшся про зцілющу воду, бо ми не знаємо, де її шукати. От приїхав хлопець на ведмедеві до левиного короля й питає:
— Чи немає у вас зцілющої води? А той і відповідає:
— Ні, тут нема, та ми про неї дещо знаємо: знайдеш її за червоним морем, там, де стоїть порожній замок, в якому живе королівна, що ніколи не бачила людини; є там така печера, повна зміїв та гадюк, а в тій печері тече вода, що ти шукаєш.
Левиний король відстебнув золоту шпильку, дав її хлопцеві та й каже:
— Сховай її добре, вона тобі пригодиться!—та й покликав лева, що мав перевезти хлопця за червоне море. Сів хлопець на лева й приїхав до того замку, в якому жила королівна. Кілька днів пробув він там, чекаючи. Одного дня сталося так, що служниця, вбираючи королівну, якось розірвала її хустинку і пішла з плачем шукати, хто б тут їй зарадив.
Почув те дурень, вийшов з кімнати, де ховався, та й каже, що за недовгий час стане в пригоді. Коли служниця знову прийшла, хлопець дав їй хустинку, подаровану йому вовчим королем, а розірвану залишив собі. Через кілька днів знов приходить до хлопця та сама служниця й каже, що в її господині зламався перстень, чи не полагодив би він його.
— А чого ж?—каже. Служниця віддала хлопцеві перстень, а як прийшла по нього, дав їй перстень, подарований ведмежим королем, а цей залишив собі. Королівна й каже, що ніколи не бачила такого гарного персня, та й питається, хто його зробив. А служниця їй:
— Та є тут один, що чекає зцілющої води, ото він і зробив персня. Та ось зламалася в королівни золота шпилька біля пояса; вона звеліла віддати її полагодити. І шпильку хлопець залишив собі, а послав ту, що дав йому король левів. Королівна знов питає:
— Хто це мені так гарно все зробив...