Мешкав в одному селищі хлопець. Всього добра у нього було – стара корова та жалюгідна хатина. Бідний був хлопець, але кмітливий, будь-яку роботу виконував вправно і спритно. Тому селяни прозвали його Ченсель, що означає “світлий розум”. Трапилось так, що і володаря тієї країни звали Ченсель.
Якось раз один із слуг володаря сказав:
О, великий володарю! Серед твоїх підлеглих є один чоловік, теж на ім'я Ченсель. Не сподобалось це самолюбивому володарю, і він наказав негайно привести бідняка до палацу.
– Чи правда, що тебе звуть Ченсель? – погордо спитав його володар.
– Люди мені дали таке прізвисько,– спокійно відповів бідняк, нічого не підозрюючи.
– Ну, якщо тебе звуть Ченсель, то ти маєш бути дуже розумним, інакше, розсуди сам, навіщо тобі носити таке ім'я? – роздратовано спитав володар. Потім, указавши на великий шматок бірюзи, що прикрашав його груди, продовжував:
– Якщо ти на протязі трьох днів зможеш заволодіти цією бірюзою, то, виходить, по праву звешся Ченселем, і я віддам тобі половину моїх скарбів. Якщо ж ти не зможеш цього зробити, то я заберу в скарбницю твоє жалюгідне майно, а тобі накажу виколоти очі. З цими словами володар відпустив Ченселя, а сам наказав збільшити чисельність охоронців і жодну людину не пропускати до палацу.
Двері до внутрішніх покоїв володаря охороняли чотири чаклуни із дзвінкими барабанами. Біля великих вогнищ на кухні постійно не спали два куховара, а дві служниці цілодобово підтримували вогонь в маленьких печах, де заварювали чай. У внутрішніх кімнатах товпились вірні придворні, а дорогоцінна бірюза висіла на шиї володаря. Більше за око оберігав володар свою бірюзу. І не дивно: адже не проста була та бірюза, а чарівна. Поки вона була цілою, володар міг не страхатися смерті.
Перша доба пройшла спокійно. Нічого не трапилось і другої доби. Увесь цей час охоронці і вартові не спали. Вони так потомилися, що третьої доби у всіх почали злипатися очі. Тим часом Ченсель обміняв свою корівку на діжку солодкого міцного вина і жіночий одяг. Він виждав дві доби, а третьої переодягся в жіночий одяг, вбрав волосся як жінка, закинув на плече діжку вина і пішов вночі до воріт палацу. Ніч видалася холодною. Чотири вершники-вартові, що охороняли ворота, замерзли так, що аж кістки ломило. Їх морило до сну, і вони мріяли про ковток вина, аби зігрітися. Побачивши Ченселя, переодягненого жінкою, вартові вигукнули:
– Ти куди йдеш, жінко? Чи немає у тебе вина на продаж? Чи не знаєш ти, що там Ченсель робить? Ледве стримуючись від сміху, Ченсель відповів їм жіночим голосом:
– Не знаю я ніякого Ченселя, а от винця, якщо хочете, можу продати. Та швидше, бо на мене чекають інші покупці! Випивши кілька кварт міцного вина, втомлені вартові швидко сп'яніли і попадали на землю. Ченсель посадив їх верхи на гребні огорожі, що оточувала палац, прив'язав коней далі від того місця, а сам пройшов до палацу. Біля дверей, що вели до внутрішніх покоїв, міцно спали чотири чаклуна, і Ченсель, проходячи повз них, надрізав шкіру на їхніх барабанах. Уморив сон також куховарів і служниць, що заварювали чай. Ченсель наскладав річкових камінців в рукава куховарських курток і зав'язав їх, а служницям надягнув на голови по жмуту соломи.
Увійшовши до опочивальні володаря, Ченсель побачив слуг, що спали міцним сном. Він зв'язав докупи їхні коси (адже в Тибеті багато-хто з чоловіків заплітає волосся в коси) і підійшов до ліжка, де солодко похропував сам володар. Ченсель обережно зняв з його шиї дорогоцінну бірюзу і вийшов з опочивальні. “Тре...