В давнину, серед наших дідів і прадідів, жив, говорять, один багатир на ім'я Чемень. Завжди одягнений у військову збрую, роз'їжджав на білому коні по чуваській землі і охороняв її межі від ворогів. Багатирська слава Чеменя була гучною, його знали далеко за межами рідної землі, і серед ворогів не знаходилося мисливців мірятися з ним силою і молодецькою завзятістю.

Прожив Чемень довго. Але прийшов час вмирати багатиреві. Перед смертю він зібрав всіх чувашів і сказав:

— Мені прийшла пора вмирати. Як помру, поховаєте мене разом з моїм конем і багатирською зброєю. Якщо нападуть вороги і я вам знадоблюся, прийдіть на могилу і покличте мене: 'Чемень! Чемень!', і я вийду до вас на допомогу.

Помер багатир. Поховали його, як він і просив: вирили в горі велику могилу, одягнули померлого у військовий одяг і посадили на коня, а поряд поклали щит і меч.

Чемень помер, а його слава, його ім'я залишилися в народі, в його пам'яті. Про ратні подвиги багатиря люди похилого віку розповідали синам і внукам.

Одного разу навесні, коли молодь поряд з курганом, в якому був похований Чемень, водила хороводи, хлопці пригадали про багатиря. Пригадали передавані з покоління в покоління його слова про готовність у відважну годіну прийти на допомогу своєму народу. Молодим хлопцям дуже хотілося подивитися на багатиря.

— А давайте покличемо його, - запропонував один з них. Хлопці пішли на курган і хором закричали:

— Чемень! Чемень!

Земля розверзлась, і з кургану виїхав Чемень на білому коні в одязі воїна і військовій збруї.

Хлопці перелякалися, але Чемень їх не чіпав. Він пустився в свій знайомий шлях, об'їхав всю чуваську землю і повернувся в курган.

З тих пір на чуваських дітей напав мор. І малі, і великі хлоп'ята мруть та і годі. Люди похилого віку зібралися разом, говорять між собою:

— Це Чемень, напевно, посилає мор на наших дітей, образився, що його марно потривожили.

Прийшли люди похилого віку на курган, закололи бика в жертву і діти
перестали вмирати.

З тих пір Чеменю щороку приносять в жертву бика....