Мала одна вдова сина одинака, дуже любила його і хотіла придбати йому трохи добра. Тільки була вона бідна-бідна, то так їй і не вдалося розбагатіти. Що наскладає трохи грошей, а їх уже треба віддавати, та так ніколи й не мала в хаті більше як три гроші. Хлопцеві вже ось-ось мине тринадцять, а у вдови для нього тільки й є що тих три гроші. От вона якось і каже синові:
— Мабуть, я вже більше нічого тобі не зберу, як досі не зібрала. Бери ти оці три гроші та йди в світ. Може, сам легше чогось доб'єшся. Узяв хлопець ті три гроші та й пішов. От прибився він до міста й думає, що б його собі купити. Та за ті три гроші чи багато купиш? Купив одну свічку й годі. Іде він далі, йде та йде, аж стоїть при дорозі корчма. Зайшов хлопець у ту корчму, а там нікогісінько немає, тільки висять на стіні два якихось портрети.
А вже й вечір, хлопець і надумав там заночувати. Переламав напополам ту свічку, що купив, половину поставив під одним портретом, а другу — під другим, потім виліз на піч, ліг і заснув.
Тихо всюди, ніщо ані шерхне. Коли десь над північ як зашумить, як загуркоче, страх та й годі. Хлопець прокинувсь, дивиться — аж то якихось троє чоловіків, таких бравих, гарно вдягнутих, крутяться по корчмі й чогось шукають. Побачили, що хтось у корчмі є, й гукають:
— Хлопче, ану виходь сюди! Хлопець зліз із печі і підійшов до них. А чоловіки й питають його:
— Який тобі портрет кращий? Цей чи цей? А він їм одказує:
— Мені обидва однакові. А вони таки своє:
— Ні, ти скажи, котрий кращий? А хлопець і знов:
— Мені й той гарний, і той! Вони тоді дуже зраділи й кажуть:
— Ну, коли так, то ти розумний хлопець, і ми за це щось тобі подаруємо. Та й дав йому один золоту рушницю, другий таку скрипку, що коли на ній заграти, то хоч і не хотітиметься танцювати, а всяк танцюватиме; третій такі чоботи, що як ступиш у них крок, то вже й кілометр, а як скочиш то сім. Хлопець узяв подарунки, подякував і пішов собі. Іде дорогою, йде, аж їде навпроти пан каретою. Побачив хлопця й гукає до нього:
— Хлопче, а йди-но сюди! Хлопець підійшов.
— А де ти взяв таку рушницю? — питає пан, бо дуже йому та зброя сподобалася. А хлопець йому:
— Дав мені її один пан.
— Може б, ти продав мені її? Я тобі добре заплачу.
— Е ні, — каже хлопець, — я нізащо не продам її! — А чи вона хоч добре стріляє? — все допитується пан.
— А звісно, що добре, хоч би як далеко, а дострелить і влучить. Погляньте, пане, он летить орел над лісом, так високо, що важко оком побачити.
— То вистріль у нього, подивимось, чи вб'єш його. Хлопець прицілився, вистрілив і влучив! Орел тільки перекинувся і почав падати, та впав у найгустіші чагарі. Пан хотів того орла забрати, але візника свого не зміг послати, бо коні мав полохливі і сам не втримав би їх. Хоч як йому не хотілося, а виліз із карети й пішов сам.
А хлопець тим часом витяг скрипку, наладнав її та й почав грати. Візник на передку, тільки почув музику, став підскакувати, а коні й собі ну витанцьовувати. Візникові на передку було ніяк скакати, ще й коні розтанцювалися, то він скочив на землю, вибіг наперед коней, похапав їх за вуздечки та й танцює, скільки має духу. А хлопець грає та й грає, аж луна йде. Пан у кущах забув уже й про орла, усе скаче та скаче. Аж ось музика стомився й кинув грати. Зробив один крок у своїх чоботях — і вже кілометр дороги, зробив другий — уже два, а як скочив, то сім кілометрів. Тоді й побрів собі помаленьку.
А пан не те що не знайшов орла, а й одяг подер, подряпався об кущі, по...