Був один чоловік. Жив він кілька років і не мав жодної дитини. Аж на п'ятім році зайшла його жінка в тяготу. Але тої днини, що мала мати родини, він поїхав у ліс за дровами. Привозить увечір дрова, входить до хати, сідав на лаву, а моші (баба акушерка) каже йому:

— Там не сідай, бо там дитина. Де навернеться сісти, то моші каже, що все дитина. А він каже:

— А то що таке, там дитина і там дитина, а то звідки таких дітей?

А к:оші каже йому:

— Звідки би було? Бог тобі дав дванадцять хлопців. А він як учув, перестрашився дуже, що стільки дітей, та й пішов у ліс, в такий темний, що світа не видно, та й там іздичав.

Тоті хлопці ростуть, а він у лісі як здичав, найшов собі діру те. й там жив так, як який звір. Може, там жив п'ятнадцять, двадцять років. Хлопці виросли всі дванадцять. Питаються своєї мами: — Де наш тато, ци умер, ци що? А мама хлопцям каже:

— Ні, не вмер, але як ви породилися, та й він напудився, що вас аж дванадцять, і зі страху втік у ліс та й здичав. Кажуть хлопці:

— Ану, ми підем шукати його.

Зібралися всі дванадцять і пішли в ліс. Ходять по лісі, дивляться: в однім місці якийсь чоловік помежи дуби втік до скали. Приходять там, де він утікав, дивляться: коло тої скали є чотири дуби, так рідко стоять один від другого, так навхрест; а він як не видить нікого, то ходить від одного дуба до другого, а від другого до третього, а від третього до четвертого, і так зробив собі стежку навхрест. Ви-дять тоті хлопці, що там його не найдуть; але каже наймолодший до них:

— Хо дім додому, пошлем завтра маму до міста, аби купила чотири скляночки і в кожду скляночку аби взяла по кватирці горілки і чотири полумиски такі аби купила.

Другий день послали маму до міста. Купила мама скляночки і в кождій горілки і чотири полумиски принесла додому. Казав знов той наймолодший зварити курку. Зварила мама, забрали вони і пішли в ліс. Приходять там, а він, тато їх, як уздрів, що вони йдуть, та й живо до скали, та й сховався. Взяв той наймолодший хлопець, порозкладав на всі чотири части (сторони) по скляночці і по полумискові з м'ясом, і пішли вони набік, поховалися і дивляться збоку. А він виходить із скали, походжає тою стежкою, дивиться на тоті скляночки і на м'ясо, сідає, кушає того м'яса та й горівки; смакує йому, випив усю горівку та й упився, і зараз заснув. Вони обскочили, ухопили його, принесли додому. Але він був п'яний, та й нічо не тямив. Як витверезився, зачав кричати, зачали сини його опам'ятовати; ніц не помагало; взяли, зв'язали його.

Помаленько, за два ци за три дні, прийшов до себе, до розуму; уже зачав ґаздувати. Кажуть йому хлопці його:

— Тату, ви ґаздуйте, а ми підем у світ, аби-м собі заслужили кождий по коневі.

Зібралися і пішли всі одинадцять, а дванадцятого не приймали до компанії, бо мали його за дурного. А він не був дурний, але видавався перед ними дурним. Пішли тоті одинадцять, дивляться: іде і той дурний за ними, здогоняє їх, а вони кажуть йому:

— А ти чого? Не ліпше, аби ти дома був; яке ти заслужиш собі, то буде на що дивитися! А він каже до братів: — Як собі заслужу, так буду мати.

Тогди вони умовилися так: в рівний рік аби зійшлися докупи: до тої корчми. Та й розійшлися, кождий собі окремо питати служби. Понаходили собі кождий службу.

А той наймолодший, що вони мали його за дурного, наймш.ся в такого великого пана графа пасти стадо в таких полонинах. Взяв він, пішов до стада та й пасе ціле літо такі коні; поспасав, що аж мило дивитися. Виїздить пан той його, а уже сніжок натряхав увосени, аби він ...