Був собі чабанець, та такий, що як він ще змалку все вівці пас, то й нічого не знав. От раз і випав йому з неба камінь, не який там камінь, а у вісім пудів. То він було усе і грається тим каменем; оце причепить до батога та як кине угору, а сам спати ляже на цілий день; прокинеться, аж ось і камінь летить. Та як упаде, так було до верхівки у землю і вгрузне. Мати було його лає:
— Що ти, дурний, тягаєшся з такою каменюкою? Ще підірвешся!
А йому байдуже: качає та й качає той камінь. От до того царя, у якім царстві той чабанець був, та став підступати під город змій; таке, пудів на тридцять каміння ворочає, кидає, та палац собі будує, і вимагає, щоб той цар за його свою дочку оддав. Цар перелякавсь, давай засилати скрізь по царству, по сусідах, по волостях, чи не найдеться де такий богатир, щоб того змія знищив. Шукали-шукали, не знаходиться. А той чабанець почув та й похваливсь:
— Я б того змія,— каже,— батогом забив.
Він же, може, сказав на глум, а люди взяли на ум, доставили цареві у вуха; той і покликав його. От приступивсь він до царя, цар подививсь на його, що він такий малий, та й каже:
— Що ти кажеш! Ти ще молодий! А він, звісно, хлоп'я:
— Нічого,— каже.
Ну, ото дає йому цар два полки солдат. Чабанець вийшов до тих солдатів та як скомандував, то неначе він уже год двадцять, як у тій службі служив. Цар тільки руками сплеснув.
От залишилось стільки там гін до того змія, зупинив він свої полки й наказує:
— Глядіть,— каже,— як зі змієвого палацу з димара піде дим, то я його побив, а як піде полум'я, то він мене.
Покинув те військо, а сам і пішов. А той змій та такий був сильний, що за велику відстань до себе не підпускає, там духом і побиває. От як забачив його змій, зараз дмухнув, аж ні, той і не зворухнеться.
— Ну,— питає,— за чим, добрий молодець, зайшов? Чи будемо битися, чи миритися?
— Не з тим добрий молодець ходить, щоб мириться, а з тим, щоб битися.
Той йому каже:
— Та ти піди ще три роки погуляй, та тоді і приходь.
— Ні,— каже,— я вже своє відгуляв.
— А чим ти,— питає,— мене будеш бити?
— А оцим батогом.
А у його батіг так, може, з цілого вола сплетений і камінь той на кінці прив'язаний.
— Ну,— каже змій,— бий мене!
— Ні, бий ти мене попереду.
От у змія меч у три сажні залізний чи сталевий, як вдарить же він того чабанця, так той меч на цурки і розсипавсь.
— Тримайсь,— каже,— я тепер тебе ударю.
Як шмагоне його тим камінцем — змій так і розпластавсь, а дим і пішов у димар. Тут його військо таке раде, музики грають, співають, цар його стріча, бере зараз під руки, веде у палац.
От віддав цар за його дочку, збудував їм палац на одділі, живуть вони собі. А другі царі та й почали розбалакувати, що «як-таки свою рідну дочку та оддати за чабана!» Цареві вже і самому жалко. І засилає він скрізь бумаги, чи не найдеться де такий богатир, щоб його міг вбити.
Скоро і знайшлось двоє. От зібрали їх, і пішли вони до того чабанця, а він сидить за столом, книжку читає і зачув уже, що це до його битися йдуть. Прийшли вони, він і питає:
— З чим, добрі молодці, прийшли, чи будемо битися, чи мириться?
— Авжеж,— кажуть,— що битися.
— Стривайте ж,— каже,— я богу помолюсь. — Помоливсь та й сів знов за стіл і голову руками підпер.
— Ну,— каже,— тепер бийте!
От один як ударив через ліве плече, так меч і зламавсь навпіл. А другий як ударить навхрест через праве — тільки сорочку перерубав. Тоді він устав, узяв їх обох, та як здавив докупи, так з них тільки чвакнуло. Та так йому досадно на царя стало. Пішов він до нього і не величає, а прямо каже:
— А...