Давно-давно, коли люди не мали ще ні вогню, ні мисок, ні ложок, оселювалися вони по берегах річок. От там і жили собі. Йшли, йшли, поки найшли місце зручне — річка велика,— можна і оселитися. А там, дивись, коли збиралось все більше і більше людей, почали робити хатки земляні. Аж потім знайшовся між ними один міцний чоловік, звали його Димко. Він такий був силач, що охороняв те село і ту річку. Візьме кия і як прийде який лихий звір на село, то він києм махне — і уб'є зразу.
От уже він став дорослий, почали баби говорити:
— Треба женить Димка.
А була серед них баба Марія, жила сама собі в лісі, її звірі не займали. Оце було забіжать вовки в село, нароблять шкоди, а її не начеплять. То люди і стали говорити Димкові:
— Ти, Димко, ходиш на полювання, зайди до баби Марії, подивись, що вона робить.
Так він раз ішов, коли чує розмову у бабиній хаті. Він і гукнув, а вона вийшла, та така страшна, що Димко перелякався: ну відьмачка — і все. Він сказав їй «здрастуй», а вона відповідає:
— Добре, що прийшов, а краще іди собі. Він узяв та й пішов собі. Дома сказав своїм:
— Бачив я ту бабу, така страшна, що і вночі може приснитися. Прийшов вечір, полягали спати, а він, сонний, давай кричать.
Мати до нього:
— Що тобі, сину?
— А не бачите? Баба!
От як настав день, узяв він свого кия і пішов до тієї баби. Прийшов і каже:
— Здрастуйте, бабусю. Скажіть, що у вас за сила, що я вас і вночі бачу?
А вона відповідає:
— Добре, що побачив, то будемо разом бенкетувати. Іди додому і скажи батькові і матері, щоб тобі дозволили взяти в селі дівчину за жінку, та щоб звали її так, як мене, Марія.
Батьки дозволили. Він пішов, узяв її і, жонатий, почав ще більше полювати на звіра.
Пожили вони годочків два — знайшлась у них дочка Єлена. Як тільки вона знайшлась, то прийшла до них та баба Марія і дала в подарунок шматочок кременя, камінчик і губку. Дала та й каже:
— У вас нема вогню, то я вам його дарую. Бийте камінчиком об камінь — і губка запалиться.
І Димко роздув вогонь так, як веліла бабка, і зробив у себе в домі димище. Всі люди збіглися, бо ж вони ще не бачили вогню, збіглися дивиться, що воно за диво.
А баба сказала йому:
— Вийди і скажи людям: «У мене є дочка, і це її щастя.
Люди почали розходиться. Як настав вечір, то сусіди почали брати у Димка жару, розкладали й собі вогонь та грілися біля нього цілу ніч. А на другий день обирають Димка старшим на селі. Тоді він почав підбирати собі компанію товаришів, щоб іти в ліси на охоту. Як дійде Димко і його товариші до річечок, де люди живуть, розкладають вогонь. Люди спочатку бояться, а потім ідуть за ними. Він вийде і скаже:
— Беріть усе своє, ідіть за нами. У вас тут звірі, а у нас вам буде добре, ми вас охоронятимемо.
Вони беруть свої буйволи, слони і переходять туди, де живуть Димкові люди, поселяються з ними, пускають свою худобу до їхньої.
От як уже стало село більше, баба Марія знайшла собі в лісі хлопчика, місяців шість-сім. Знайшла та й каже:
— Це моє щастя. Цей буде мене глядіти. А воно мале обзивається:
— Я,— каже,— бабусю, ваш буду.
Вона його взяла і втішається, що таке маленьке, а вже балакає.
А дома та баба мала таку міну (такий підкоп попід землею, наче погріб), а в тій міні міцне вино. Почала вона тим вином свого хлопчика напувати. А він як вип'є, то стає ще кріпший. От вона тоді й каже сама до себе:
— Добре, що він п'є, це буде мій.
І назвала його Андрушком. Стало йому годочок, він уже бігає. Але баба не дозволяла йому в село йти. І сільські назвали його диким, за те, що не хоче до них іти.
Одного ...