Де не жив, а жив на світі бідний чоловік. Не мав він ніякого майна, крім маленької хатини, нивки і двох чорненьких кудлатих воликів. Забув я сказати, що мав він ще й жінку та цілу громаду дітей. І сам не знав, скільки їх в його тісній хатині пищить, верещить, просить їсти.

Пішов якось бідний чоловік на свою нивку й взяв із собою найменшого сина. Сів хлопець під кущем і квітками, грається. Почав бідний чоловік воликами ниву орати.

Оре, оре... ледве зорав дві борозни, як над ним захмарилося, та так, немов темна ніч налягла.

Дивиться бідний чоловік, що то за чорна хмара небо заслонила, й бачить над собою велетенського птаха. Клюв у того птаха, як гострий, калений у вогні спис, кігті, як гаки, а крила такі, що й сонце заслонили.

Налякався бідний чоловік, коли птах сів на його ниву. Прикрив птах під свої крила не тільки чоловіка, але й його сина, кудлатих воликів, плуг.

Ще дужче чоловік налякався, коли птах заговорив людським голосом:

— Скажи, чоловіче, що від тебе взяти — сина чи воликів, бо мої дітки дуже зголодніли.

— Бери мене! — каже бідний чоловік.— Я вже старий, досить набідувався на світі.

— Тебе не беру. Ти багато тютюну скурив, твоє м'ясо прокоптіло, від нього мої дітки захворіють. Давай сина або кудлатих воликів! — мовив на це страшний птах.

Замислився бідний чоловік, що йому робити. Дітей у нього багато, коли хлопця віддасть, і так ще досить залишиться. А воликів тільки два. Коли їх цей страшний птах забере, чим він дооре нивку, чим дров привезе, чим заробить хліб для сім'ї?

А птах підганяє:

— Ти довго не мудруй, а відповідай, що мені даєш? Дитину чи худобу?

Тут птах почав кігтями землю під собою гребти. Глянув чоловік на ті кігті й пошкодував сина. «Будь, що буде! Не дам я своєї дитини в ті страшні кігті».

— Бери воликів! — промовив він сумно.

— Маєш щастя, що даєш воликів, а не хлопця. Інакше я і тебе, і волів звів би зі світу! — промовив птах.— Та щоб ти знав: за воликів я тобі добре заплачу. Зашли до мого палацу одного з своїх синів, я йому дам за воликів те, що він тільки забажає.

— А де твій палац? — питає бідний чоловік.

— Твій син мій палац знайде за зеленими полонинами, за густими лісами, на срібній поляні. Хай тільки запитає, де живе Воронячий цар! — 3 цими словами птах вхопив пазурищами чорних кудлатих воликів разом із плугом й полетів.

Повернувся засмучений чоловік додому.

— А куди поділися твої волики? — питає жінка. Розповів їй чоловік свою пригоду, засумувала й жінка, заплакала:

— Що тепер з нами буде? Як хліб вродить, коли ти нивки не зорав, зерна не посіяв?

— Не плач, мамко,— каже найстарший син.— Ось я зараз піду до Воронячого царя, най він нам заплатить за воликів. Та коли й не повернуся, то хоч одна скибка хліба для інших залишиться.

Заплакала бідна жінка ще дужче:

— Нікуди не ходи, синку! Той страшний птах ще з'їсть тебе. Най буде, що буде — серед дітвори й тобі шматок хліба знайдеться!

Та син не послухав. Спекла мати синові паляницю, поклала в торбину цибулину й попрощалася з ним перед далекою дорогою.

Пішов найстарший син шукати, де ті зелені полонини, густі ліси, де той палац на срібній поляні, в якім живе Воронячий цар.

Перейшов син одну полонину, перейшов другу і потрапив до густого лісу. Дуже зголоднів. Сів собі під кущем, вийняв з торбини паляницю, цибулину й почав їсти. Не встиг перший шматок покласти до уст, як бачить: перед ним чорна хрома ворона на одній нозі скаче, підстрибує.

— Щасти, доле! — мовить ворона.

— Щасти й тобі! — відповів хлопець. Сіла ворона біля хлопця ...