Давним-давно мешкала в місті Халсі одна дуже бідна сім'я. Чоловіка звали Дечот, жінку – Пумо. Покійний батько Дечота залишив йому хату і трохи грошей. Але лінивий син незабаром витратив свою спадщину. Все, чого він бажав,– це лежати цілий день під деревом, тримаючи в роті маленьку облатку опію, і забуватись в напівдрімоті, посапуючи носом.
Бідна Пумо частенько голодувала в холодні зими. Інколи Пумо пряла вовну для сусідів або працювала на полях, щоб заробити хоч трохи грошей. Ще вона сушила абрикоси, які збирала з єдиного дерева на їхньому дворі. Наче білка, вона намагалась заготувати бодай трохи їжі на крайній випадок.
Одного разу, коли Дечот, як звичайно, дрімав в тіні під деревом, Пумо підійшла до нього і сильно торсонула. – У мене немає ніяких запасів на наступний тиждень,– гнівно сказала вона.– Якщо ти зараз же не підіймешся і не підеш шукати роботу, то я залишу тебе і стану монашкою. Дечот до смерті налякався. Прогнавши залишки сну, він пообіцяв жінці обов'язково знайти роботу. Але розгнівана Пумо перебила: – Мене вже нудить від твоїх обіцянок, які ти не виконуєш. Негайно вилазь на дах і подивись довкола. У всіх сусідів є невеличкі поля, на яких вони завзято працюють. Тому у них завжди достатньо їжі, навіть взимку, коли віє вітер і хмари падають на землю снігом.
Рятуючись від роздратованої дружини, Дечот кинувся догори по сходах. Оглянувши околицю, він помітив на березі Інда велику зграю ворон. Деякі з них сиділи на землі, інші кружляли в повітрі. Не розуміючи, що могло привабити таку чисельність птахів, Дечот вирушив до річки. Розігнавши ворон, він побачив шкіряну торбу, повну золотавого топленого масла. Напевно, кочовики, що стояли на березі Інду, забули торбу, коли згортали табір. Обірваний ледар закинув знахідку на плече і повернувся додому. Кинувши торбу на землю, він голосно закричав на Пумо:
Ну, що ти стоїш, роззявивши рота, наче ворота покинутого монастиря? Твій чоловік приніс додому перший заробіток. Іди і приготуй мені чай з маслом. Пумо дуже зраділа. Вона сказала:
– Бачиш, якщо один день роботи може дати таку віддачу, то скільки б ти міг отримати, маючи постійну роботу? Ти повинен вирушити на пошуки роботи в далекі краї, оскільки мешканці нашого міста добре знають твою лінь, і ніколи не наймуть тебе. Дечот погодився вирушити на пошуки роботи, але за однієї умови: – Щоб справити благоприємне враження, мені потрібні кінь під сідлом, нова вовняна накидка, шапка, собака, а також запас харчів в сідельній сумці. Пумо продала останні прикраси і купила все необхідне. Задоволений Дечот вирушив у путь. Видираючись верхи на коні по гірських стежках, він побачив недалеко лисицю, яка стрілою мчала через валуни. Ледар подумав:
– Якщо я добуду лисицю, то в мене буде нова шапка із сріблястого міху. Він зліз з коня і прив'язав собаку до поводів. Щоб не замурзати нову накидку, він зняв її і поклав на сідло. Тим часом лисиця сховалась в норі. Дечот закрив вхід до нори своєю шапкою і взявся кидати всередину каміння через запасний вихід. Лисиця сильно перелякалась і вискочила зовні, та так, що її голова потрапила прямісінько в шапку. Так вона і втекла з шапкою на голові. Собака побачив лисицю, що втікала, і кинувся наздоганяти. До того ж він потяг за собою коня, прив'язаного до нашийника.
Коли Дечот вибрався з валунів, то побачив лише стовп пилу. Замерзаючи без верхнього одягу, він в шаленстві потрясав кулаками. Але нічого не могло повернути його власність. Пройшовши довгий і тяжкий путь, Дечот вийшов до царського палацу. Він виріш...