Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
- Як дiла, дiдусю? Драстуйте!
- Драстуйте! Дiла? Дiла - нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, - гут!
- I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
- Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, - от i навчився.
- I довго, дiдусю, соприкасалися?
- Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене "у соприкосновенiє з землею" пiшли. Загребли трьох отам на вигонi... I могилу вони були насипали й хреста поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i могилу по вiтру розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.
- ...Розказати, кажете? Ну, слухайте.
...Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моїй хатi за хазяїна тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками, перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався. Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати зривається.
Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiє. Довгенько довелось чекати. Коли ось дверi на ганок - рип! - виходять троє: двоє, чую, фашисти, а третiй Панько Нужник, - за старосту вони його призначили. Батько його крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли. А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на горищi трохи сiна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хатi душно. Полiзли вони на горище, полягали. Чую, -  хропуть. Я з лопухiв потихесеньку, навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь лiсу вилами - раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать...