На межі розлого-кучерявої Полтавщини з замріяною Слобожанщиною, над старовинним шляхом, в неглибокій улоговині між двома пагорбками притулився невеличкий хуторець. Хаток так на тридцятеро. Хатки там були убогі, обшарпані, з невеличкими подвір'ями, а за хатками ні тобі огороду, ні тобі саду-винограду. Так ото, як улітку, то стирчать біля хатини з півдесятка соняшників, та ще попідвіконню — один-два рожеві кущі, а там, де треба було бути садочкові, — там бовваніла або вишня, або дика грушка, або кислиця...

Не дуже ревли в тому хуторі корови, не іржали коні, та й свиней небагато калюжилося по ковбанях на неширокій хутірській вуличці, не куріла там вечорами, ідучи з паші, овеча отара, — а так мекне десь під повіткою одна-однісінька овечка, та п по тому.

Не густо було там і курей...

Убогенькі хазяї жили на тому хуторі, і як він,

той хутір, називався у волосних реєстрах, не знати,

а так серед околишнього люду мав він не дуже, сказати, пишну назву: Злидні.

«Де живете?» — «На Злиднях!»

«Куди йдете?» — «На Злидні».

Понад самим шляхом біля того хутора верба росла, стара-стара верба, розлога та кучерява, до стовбура тієї верби, під невеличким залізним дашком, було прибито ікону Охтирської божої катері, біля верби вкопано в землю невеличку лаву. І завжди влітку на тій лаві під вербою сидів товстий патлатий монах у рясі, підперезаний чорним лакованим череском. На голові в монаха стирчала гостроверха скуфейка, а в руці він держав якийсь такий святий пристрій: паличка, на паличці із засмальцьованої парчі калитка, а біля калитки невеличкий дзвоник.

І чи йде, чи їде хто тим шляхом повз вербу, монах підводився з лави і простягав руку з тим пристроєм:

— Дзелень-дзелень-д зелень! Пожертвуйте, православнії, на ліпоту храму божого монастирського!