Борхес Хорхе

БОРХЕС, Хорхе Луїс (Borges, Jorge Luis -24.08.1899, Буенос-Айрес, Аргентина — 14.06.1986, Женева, Швейцарія) — аргентинський письменник.Борхес є комендаторе Італійської республіки, кавалер ордена Почесного легіону «За заслуги в літературі та мистецтві», ордена Британської імперії «За видатні заслуги», іспанського ордена «Хрест Альфонсо Мудрого», перуанського «Ордена Сонця», доктор «гоноріс кауза» Сорбонни, Оксфордського та Колумбійського університетів, лауреат премії Сервантеса тощо.
Дві картини, що домінують у ландшафті творів Борхеса-письменника — сад і бібліотека, — відображають його біографію. Борхес народився у Буенос-Айресі у знатній, але небагатій сім'ї, родовід якої прослідковувався аж до конкістадорів. Про своє дитинство він писав: «Роками я вірив у те, що зріс на околиці Буенос-Айреса, околиці небезпечних вулиць і крикливих заходів сонця. Але насправді я зріс у саду, за ланцетоподібним пруттям огорожі, і в бібліотеці з незліченною кількістю англійських книг». Його батько, Хорхе Гілермо Борхес, професійний юрист, згодом — професор психології, прищепив синові любов до англійської літератури. Англійську мову Борхес опанував самотужки досконало: у 8 років був опублікований його переклад казки О. Вайльда «Щасливий принц». Згодом Борхес переклав Д.Р. Кіплінга, Дж. Джойса, В. Фолкнера, В. Вулф. «Якби мене попросили назвати головну подію мого життя, — пізніше зізнався Борхес, — я згадав би про відвідування батьківської бібліотеки. Власне кажучи, іноді мені здається, що я ніколи не покидав її». Його мовна сприйнятливість була вражаючою — окрім англійської, він знав німецьку, французьку, італійську, португальську, латинську, трохи шведську, давньоанглійську та давньоісландську мови.
Після виходу на пенсію Хорхе Гілермо сім'я перебралась у Швейцарію. У Європі їх надовго затримала Перша світова війна. У Женеві Борхес закінчив школу ім. Ж. Кальвіна, а в 1919 р. Борхеси переїхали у Мадрид. Вірші та переклади юного Борхеса публікуються в модерністських журналах «Греція» («Grecia»), «Космополіс» («Cosmopolis»), «Ультра» («Ultra»), а сам він влився у першу в Іспанії групу ультраїстів. Захоплення Борхеса ультраїзмом — літературною течією, представники якої проголошували, що метафора — головний елемент, основа і межа поезії, позначилось у подальшому на всій його творчості.
У 1921 р. сім'я Борхесів повернулася в Аргентину. У 20-х роках у Буенос-Айресі склалися два письменницькі угруповання: «Боедо» (так називалась робітнича околиця) і «Флорида» (за назвою вулиці в аристократичному районі). До останньої, куди входили переважно поети, й увійшов Борхес. У 1927 р. вийшла друком його поетична збірка «Місяць навпроти» («Luna de enfrente»), яка одразу ж встановила дистанцію між Борхесом і його товаришами. Борхес як письменник формувався в духовній атмосфері Буенос-Айреса, цього аргентинського Вавилона, міста, відкритого всім культурам. Згадуючи початковий період своєї творчості, Борхес виокремив у ній два етапи: «ігри з часом та безкінечністю» і «міфологію передмістя».
Цикл «Міфологія передмістя»(зб. «Жар Буенос-Айреса» — («Fervor de Buenos Aires», 1923; «Повідомлення Броуді» — «El informe de Brodie», 1970 та ін.) прийнято вважати проявом націоналістичного струменя. Борхес з любов'ю змальовує старі квартали Буенос-Айреса, патріархальні звичаї, місцеві легенди. Борхес пише про гаучо — вільних скотарів і солдатів, нащадків вихідців з Європи, які змішалися з місцевим населенням та забули про своє коріння. «Зазвичай, гаучо не знають ані року свого народження, ані імені його винуватця», — пише він. Гаучо є носіями «епічних» цінностей, найголовніші з-поміж яких — здатність до активної дії, зневага до смерті, уміння кинути виклик безнадії. «Не маючи уяви, вони не відчувають ані жалю, ані страху» («Другий поєдинок»). Борхес шукає екстремальні ситуації, коли людина «назавжди дізнається, хто вона» («Емма Цунц», «Мужчина з рожевого кафе»).
У 1935 р. вийшла друком «Всесвітня історія ганьби» («Historia universal de la infamia») — збірка невеликих біографічних нарисів-оповідань. У передмові до видання 1954 р. автор попередив, що у книжці не потрібно шукати чогось жахливого. «Людина, котра писала це, була вельми нещасною, але вона відчувала полегшення, коли писала це».
У циклі «Ігри з часом і безмежжям» (зб. «Вимисли» — «Ficciones», 1944; «Алеф» — «Aleph», 1949; «Книга піску» — «El libra de arena», 1975 та ін.) Борхес звертається до текстів минулого — знаменитих чи напівзабутих («Перекладачі 1001 ночі», «Сфера Паскаля», «Сад перехрещених стежок «). Його новели зазвичай містять якесь неймовірне припущення, яке дає можливість бачити світ із зовсім несподіваного боку. Борхес показує можливість існування цивілізації, яка ґрунтується на абсолютно інших логічних началах. Цивілізації, класична культура якої складається всього лише з однієї дисципліни — психології («Тлін, Укбар» — «Orbis Tertius»). Пише про безкінечну книгу, яка не має ні початку, ні кінця («Книга піску»), чи про медаль лише з однією стороною («Медаль Одина»). Інтелектуальні конструкції Борхеса не самоціль, він ставить перед собою завдання показати читачеві, що світ не такий простий, як видається, що цілком реальним життям живуть не лише люди, а й символи, ними створені. Часто Борхес висуває декілька тлумачень своїх оповідань, даючи читачеві право самому обрати відповідь, яка його влаштовує.
У 30-х роках до влади в Аргентині прийшли військові. Борхес, переконаний космополіт та індивідуаліст, якого багато хто звинувачував в ескапізмі та втечі від реальності, підписав ряд протестів проти свавілля аргентинських військових. Результати негайно далися взнаки: з міркувань благонадійності Борхесу відмовили в Національній премії за книгу новел «Сад перехрещених стежок» («Eljardin de senderos quesebifurcan»). Книгу, за яку через багато років, у 1961 p., його нагородять разом із засновником «театру абсурду» С. Беккетом престижною премією «Форментор». Були заарештовані його матір і сестра, а в 1946 р. Борхеса позбавили його скромної посади помічника з каталогу в бібліотеці на околиці Буе-нос-Айреса і направили на міські базари інспектором з дичини. У Борхеса катастрофічно погіршився зір: далися взнаки нещасний випадок, невдала операція і важка спадкова хвороба (останні п'ять поколінь мужчин-Борхесів помирали цілковито сліпими). Друзі Борхеса — Сільвіна та Вікторія Окампо, А. Б. Касарес — виклопотали для нього цикл лекцій в Аргентині й Уругваї. Ці лекції стали основою навчального курсу з історії англійської літератури «Від «Беовульфа» до Бернарда Шоу», прочитаного ним у 50-х pp., коли він став професором англо-американської літератури університету Буенос-Айреса.
Лекційна діяльність Борхеса заслуговує особливої уваги. У 50—60-х pp. він прочитав величезну кількість лекцій з філології, філософії, християнської теології, буддизму, софізму, даосизму та семіотики. Частина цього лекційного циклу («Буддизм», «Каббала», «Сліпота «та деякі інші) увійшла в окрему збірку «Сім вечорів» («Siete noches», 1980).
Борхес з великою повагою ставився до естетичної вартості релігійних та філософських ідей. Він відкрив перед читачем літературні можливості метафізики: С К'єркеґор, В. Блейк, І. С. Еріугена, Е. Сведенборг. Д. Апдайк невипадково назвав його «письменником-бібліотекарем». Борхеса це не бентежило. Як люди пишаються своїми книгами, він гордився прочитаними. Критерій, запропонований ним, універсальний: «Скажи мені, які книги ти прочитав, і я скажу, що ти за письменник». Коментарі до антологій Борхеса часто перевершують за об'ємом самі збірки. Філологічна оснащеність оповідань схожа на статті в його улюбленій Британській енциклопедії. Інколи найвдалішим визначенням жанру Борхеса є центон (лат. cento — «ковдра з клаптів») — твір, складений із запозичених у різних авторів рядків. Борхес часто використовує таку форму переосмислення традиції, віддаючи належне герменевтиці — науці про трактування неоднозначних текстів. Антології, довідники та енциклопедії були його пристрастю. Разом з друзями він уклав «Антологію фантастичної літератури» («Antologia de la literature fantastica», 1940), «Найкращі детективні оповідання» («Los mejores cuentos policiales», 1943), «Антологію германської літератури» («Antiguas literaturas germanistas», 1951), «Короткі та неймовірні історії» («Cuentos breves у extraordinarios», 1955), «Посібник із фантастич-ноїзоології»(«Manual de zoologia fantastica», 1967) та багато інших.
Особливо хотілось би зупинитися на літературних критеріях Борхеса. У передмові до фантастичного роману свого друга та співавтора А. Біоя Касареса Борхес стверджував, що майбутнє не за реалізмом, а за «магічною», гостросюжетною, детективною прозою. У статті «Розповідне мистецтво та магія «він писав: «Я запропонував розрізняти два види причинно-наслідкових зв'язків. Перший — природний, він — результат безмежної кількості випадковостей, другий — мали, обмежений і прозорий, де кожна деталь — це провіщення. У романі, на мою думку, припустимий лише другий. Перший залишимо симулянтам від психології». Для Борхеса абсурд історії, непізнаваність буття — це визнано зрозуміла ідея, яка не потребує жодних доказів. Його захоплює припущення та його перевірка, що кількість сюжетів і метафор, створених людською уявою, обмежена, «але ці виді історії можуть стати всім для всіх...» («Нові і слідування»).
У 50-х pp. Борхес став всесвітньо відомим. Його книги друкували величезними тиражами — спочатку в Європі, а згодом у всьому світі. У 1955 p., після падіння диктатури X. Перона, Борхеса призначили директором національної бібліотеки Буенос-Айреса. Борхес, який «уявляв собі Рай схожим на бібліотеку», отримав це призначення майже водночас із цілковитою сліпотою, що прийшла до нього. Про це він написав у «Вірші про дарунки». І хоча дарунки взаємовиключали один одного, Борхес мужньо переніс сліпоту. Він замінив видимий світ, назавжди втрачений, світом культури.
Як Демокріта із Абдер, який осліпив себе, щоб ніщо не могло відволікти його від роздумів, Борхеса тепер ніщо не могло відволікти від літератури. Вийшли друком його збірки «Творець» («El hacedor», 1960 ), «Золото тигрів» («Еl оrо de los tigres», 1972), «Книга піску» («El libro de аrena», 1975) та ін. Борхес багато подорожував — Англія, Франція, Іспанія, Ізраїль, США, Перу.
Вже у глибокій старості він почав вивчати давньоісландську мову.Борхес мешкав разом із овдовілою матір'ю, котра читала йому книжки і допомагала у письменницькій роботі. Вперше Борхес одружився у віці 68 років із овдовілою Астете Мільян, з якою він познайомився ще у 1927 році. Шлюбування відбулося 21 вересня 1967 року, а через три роки письменник розлучився. «Я був щасливим у шлюбі, хоча він виявився дуже коротким. Коли я почав працювати і помітив, що цілковито дотримуюся робочого режиму Національної бібліотеки і користаюся будь-яким приводом, щоби прийти додому пізно, тоді я сказав собі, що немає сенсу продовжувати наш шлюб далі», — з гіркотою зізнався якось Борхес. За кілька тижнів перед смертю, 26 квітня відбувся шлюб Борхеса з його секретаркою та колишньою студенткою Марією Кодама. Молодша від Борхеса майже на сорок років, Марія Кодама — напівяпонка, напіваргентинка — вже тривалий час була для нього найближчою після матері людиною. Передчуваючи смерть, Борхес із Марією поїхав у місто своєї юності — Женеву. Женева й стала містом його останнього прощання: письменник помер близько восьмої години ранку в лікарні Кантонального університету від раку печінки. Як згадував його лікар, Борхес «вмирав абсолютно спокійно і саме в тому місці, де хотів, — у серці старої Женеви. Він вмирав повільно, не чинячи опору». Його поховали на женевському цвинтарі Пленпале. «Єдиним спадкоємцем усього свого рухомого та нерухомого майна (двох квартир, одна з яких у складі кондомініуму), своїх нагород, бібліотеки й особистих речей» Борхес призначив свою дружину М. Кодаму.
Борхес справив величезний вплив на літературу XX ст. Його перекладають, вивчають, цитують у багатьох країнах. «Постскриптумом до всього корпусу літератури» назвав його оповідання американський письменник Д. Барт.
Українською мовою окремі твори Борхеса переклали Ю. Покальчук і В. Колодій. А. Гольдштейн

Книги автора в бібліотеці: