Дюрренматт Фрідріх

ДЮРРЕНМАТТ, Фрідріх (Durrenmatt, Friedrich — 05.01.1921, Конольфінґен, кантон Бері — 14.12.1990, Невшатель) — швейцарський письменник.Дюрренматт — лауреат міжнародних літературних премій — Мольєрівської (1957), Шиллерівської (1959), Бюхнерівської (1988) та ін. Понад 30 томів зібрання його творів містять кримінальні романи, новели, філософські притчі, п'єси, радіокомпозиції, теоретичні праці та есе з різних галузей знання.
Творчість Дюрренматта не підпадає під традиційні означення, жанрову та «еволюційну» систематизацію, до того ж сам письменник активно заперечував проти спроб віднести його до якої-небудь течії чи світогляду. В усьому займаючи демонстративно нейтральну позицію, він не лише уникав однозначних рішень, а й заявляв, що не вважає себе «змушеним відгадувати світові загадки». І все ж — а, радше, саме тому — в пошуках Істини та Сенсу ми звертаємося і повертаємося до Дюрренматта.
Дюрренматт народився неподалік Берна в сім'ї протестантського священика. Згодом він жартував із цього приводу, що саме робота батька (весь час відправляли чийсь похорон, когось ховали) обумовили часту присутність у його творах смерті. Здобув освіту в Цюріхському та Бернському університетах, де вивчав філософію й теологію, філологічні та природничі науки, займався живописом.
Майже все своє життя Дюрренматт прожив у мальовничій і важкодоступній частині швейцарських Альпів, у містечку Невшатель, уникаючи цивілізації і товариств, сторонячись будь-яких розмов про власну творчість, як і про художню літературу взагалі. І лише наприкінці життя Дюрренматт довірливо і серйозно розповів про себе як про людину у двотомних «Матеріалах». Усе це загалом і спричинило те, що його прозвали «альпійським схимником».
Дебют Дюрренматта в літературі відбувся в роки Другої світової війни, і вже тоді він заявив про себе як про письменника інтелектуального складу. Перші п'єси «Адже сказано...» («Es stent geschrie-ben...») та «Сліпий» («Der Blinde»), написані 1947 p. 26-річним драматургом, зорієнтовані на філософське осмислення парадоксальності протистояння абстрактної ідеї та життєвої правди.
У п'єсі «Адже сказано...», створеній на історичному матеріалі релігійних чвар XVI-XVII ст., репрезентовано три філософські концепції та життєві позиції. Дві крайності — цинічну демагогію наділеного владою Бокельзона і фанатичну віру в ідеали добра та справедливості анабаптиста Кніппердоллінка — намагається примирити життєва філософія католицького єпископа, котра, однак, теж не виглядає у п'єсі об'єктивно значущою. Драматург не розставляє авторських акцентів: кожна з трьох позицій — і правда, оскільки вони незмінні в історії людства, і брехня, позаяк, за Дюрренматтом, людина — лише «жертва ходячих світоглядів», а світові події надто грандіозні, аби вона могла брати участь в їхньому вирішенні. Таким є філософський смисл алегорії, що утворює оповідання «Тунель» («Der Tunnel», 1952): «опасистому двадцятичотирирічному пасажирові потягу не вдалося ані відгородитися від світу, одягнувши окуляри, заткавши вуха ватою, а рот — сигарою, ані втрутитися в життя, зупинити некерований поїзд, що мчить у безодню».
Відчай і протест, що злилися в одвічному прагненні людини запобігти неминучому, у марних спробах затримати усвідомлення жахаючої правди життя становлять похмуру тональність фрагменту незакінченого роману Дюрренматта «Місто» («Die Stadt», 1952). Будучи квінтесенцією світовідчуття раннього Дюрренматта, цей фрагмент концептуально та стилістично зближується з експресіоністською прозою й містить, зокрема, очевидні ремінісценції з роману Ф. Кафки «Замок». Героя, котрий вступив на службу до в'язниці охоронцем, пронизує жаский здогад: він — такий самий в'язень, як і всі решта. Шляхом нескінченних логічних побудов він намагається обґрунтувати своє становище вільнонайманого охоронця. Чим більше доказів висуває розум героя, тим переконливішим стає відчуття замкнутого простору («ніші»), в якому він довічно ув'язнений. Герої Дюрренматта губляться в тунелях і лабіринтах пошуку правдивого сенсу. Багатозначні поняття, що розпадаються на антитези (лабіринт — укриття та вихід, в'язниця та глухий кут; охоронець — найманець і в'язень), переносяться з твору в твір як свідчення усвідомленого письменником розщеплення значень і смислів. «Ми наштовхуємося на дійсність, яка лежить по той бік мови», — писав Дюрренматт «Двоїстий лик життя» (Н. Павлова) як свідчення фатального розриву видимості й сутності проступає і в позбавлених експресіоністського напруження та сутінкових барв творах зрілого письменника.
У 50-х pp. Дюрренматт написав низку кримінальних романів («Суддя та його кат» — «Der Richter und sein Henker», 1951; «Обіцянка» — «Das Versprechen», 1958 та ін.), що здобули йому славу майстра детективного жанру, можливості якого він використовував максимально повно й воістину віртуозно. Кримінальний заряд міститься у майже всіх творах письменника: його герої, зазвичай, або жертви, або злочинці, судді або підсудні, підозрюючи або підозрювані (або ж ті й інші водночас). Однак захоплюючі інтриги, розслідування, які вибудувані аналітично точно та психологічно достеменно, та всі інші обов'язкові аксесуари жанру Дюрренматт підпорядковує не розважальності, а своїй первісній та незмінній настанові: докопатися до глибоко прихованої таємниці до глибинних причин і наслідків. Разом зі своїми детективами Берлахом і Маттеї письменник шукає не стільки злочинця, скільки значення і прихований механізм ситуації, яку провокує, переважно, несподіваний та неймовірний випадок. Всесильна гра випадку править Всесвітом і уявляється Дюрренматтом закономірністю життя.
Випадок, розвага, гра становлять головну колізію новели «Аварія» (Die Panne», 1956). Із задоволенням приймаючи правила гри, на «лаву підсудних» за щедро накритим столом сідає Альфредо Трапе — пересічний успішний обиватель, цілком задоволений собою і світом. Однак коли в процесі «судового розгляду» з'ясовується, що совість Трапса цілком могла б бути обтяжена виною і навіть убивством, «підсудний» поступово починає приймати гру всерйоз. У розпал «процесу», під вагою начебто скоєного вбивства, він не без задоволення побачив у собі самовпевненого цинічного супермена, котрий сміливо переступає норми моралі й здатний вирішувати чужі долі. Після вечірки Трапса відпроваджують до «кімнати ув'язнених» (гра триває), де він виконує винесений йому смертний вирок. Гра закінчується всерйоз, тоді як автор залишається іронічним. Фінал другого варіанту цієї історії в жанрі радіоп'єси цілком банальний, подібний до самого Трапса: протверезівши, він повертається до комфортної переконаності у своїй непогрішності та доброчесності.
Дюрренматт іронічний та серйозний водночас; він багатозначний, але всіляко уникає багатозначності й трагічного пафосу. Віддаючи безумовну перевагу жанру комедії, він писав: «Лише в драматичній формі комедії можна втілити сьогоднішню трагедію», П'єсу «Гостина старої дами» («Der Besuch der alten Dame», 1956) Дюрренматт означив «трагічною комедією». Визнана одним з кращих творів драматурга, вона є своєрідним підсумком спостережень письменника над суспільною психологією. Мільярд за вбивство одного з обивателів містечка Гюллен, обіцяний жадаючою помсти Клер Цаханесян, з обуренням відкинутий добропорядними городянами, одначе й відкинутий, він заповнює свідомість та уяву обивателів, котрі віднині живуть, поступово звикаючи до думки про те, що вбивство, за яке запропонована така висока ціна, неминуче станеться. «Надто велика спокуса, надто безвихідна наша нужда», — так починається обґрунтування ще не скоєного, але вже неминучого вбивства, для якого врешті-решт знаходиться більш значуще виправдання — почуття вищої справедливості, начебто притаманне ґюлленцям. Увага драматурга зосереджується на реакціях і вчинках, які лише позірно можуть здатися незвичайними чи неймовірними: неправдоподібність у Дюрренматта — гіпербола правдоподібності. Гротеск, фантастика, парадокси п'єси «Гостина старої дами» та інших комедій лише підкреслюють буденність зла, зиску, безчестя, на які легко піддається людина. Правда в п'єсі жорстока та нещадна, однак лише таким може бути дієве попередження людству, що забуває про справедливість.
«Нейтральний» Дюрренматт, котрий відмовляється давати остаточні формулювання, все ж попереджує та вимагає — не в риторичних висловлюваннях, а всім ладом своєї творчості. Комічне у його драмах усвідомлюється, за визнанням самого драматурга, як «небезпечне, викривальне, вимогливе, моральне». Саме так сприймається комедія «Фізики» («Die Physiker», 1962), яка обійшла сцени багатьох країн світу. Дія п'єси скріплюється детективною колізією — трикратним вбивством медсестер психіатричної клініки пацієнтами-фізиками «Ейнштейном», «Ньютоном» та Мебіусом. Божевілля Мебіуса — маска, яку він одягає, усвідомивши згубні для людства наслідки своїх відкриттів. «Або ми залишимося в божевільні, або збожеволіє світ. Або ми назавжди зникнемо з пам'яті людства, або зникне саме людство». І все ж «Фізики» — комедія: фарс, який, як звично для Дюрренматта, вривається у трагедію. Клініка, де мав надію сховатися Мебіус, виявляється частиною могутнього концерну, а доктор Цанд, котра його очолює, володіє всіма науковими працями фізика. У її руках — доля не лише одного Мебіуса, а й всього людства. У «Тезах» по п'єси Дюрренматт писав: «Будь-яка спроба одинака вирішити для себе те, що стосується всіх, приречена на крах», — чи не тому трагедія, ледве намітившись, обертається фарсом? Чи не тому «Фізики», за визначенням драматурга,— «пародія на трагедію»? Так у сферу пародії потрапив і «трагічний жест» Мебіуса.
Дюрренматт іронічно обігрує навіть таку тему, як смерть людини та загроза неминучої загибелі людства. Комедія «Метеор» («Der Meteor», 1966) — про «вмирання» письменника Швіттера, що затягнулося. Смерть Дюрренматт потрактовує як бунт, як сповнене життєлюбства прагнення до природності — тоді як воскресіння він розуміє не як повернення до життя, а як нестерпне одкровення абсолютної свободи та самотності, що його осягає людина перед обличчям смерті.
«Історія додумана до кінця, коли вона набуває найгіршого з усіх можливих обороту»,— вважав Дюрренматт. Такою «додуманою» до післяядерної реальності історією майже повністю знищеного людства є фантастична повість «Зимова війна в Тибеті» («Der Winterkrieg in Tibet», 1981), до якої увійшли ранні фрагменти — «Місто» та «З нотаток охоронця».
На планеті Земля знищені більшість країн і народів, здичавілі люди руйнують останні залишки техніки, у якій вони вбачають причину всіх нещасть. Тим часом десь у Тибеті продовжують воювати найманці. «Я найманець» — перші слова цієї повісті. Коли ж прірва між людьми та владою (у Дюрренматта — Адміністрація) стає неподоланною, все людство, вважає письменник, перетворюється у найманців. В останні роки письменник (а він полюбляв переробляти та дописувати свої ранні твори) повернувся до сконструйованої ним моделі світу і створив апокаліпсичну картину майбутнього, в якій виразно проступають риси сьогодення.
Один з останніх творів Дюрренматта — новела «Доручення, або Про спостереження за тим, котрий спостерігає за спостерігачами» («Der Auftrag, oder Vom Beobachten des Beobachters der Beobachter», 1986) — дописує це апокаліптичне полотно.
Гранично чітка, «класична» побудова новели (вона складається з 24 розділів-речень) контрастно підкреслює хаос життя та незворотну руйнацію причинно-наслідкових зв'язків. Услід за С. К'єркегором, котрий цитується в епіграфі до новели, Дюрренматт запитує: «Що гряде? Чим обернеться майбутнє? Я не знаю цього, не маю з цього приводу жодних передчуттів...»
Питання про Смисл та Істину, що постійно виникає на сторінках книг Дюрренматта, не отримує однозначної відповіді. Однак багатоликість цієї загадки, що називається «світом», дає можливість безконечного пошуку, що називається «життям».
В Україні окремі твори Дюрренматта переклали Я. Прилипко, В. Гримич, К. Гловацька, О. Логвиненко, В. Вовк. На сценах України поставлено п'єси «Візит старої дами» (Київ, Донецьк), «Фізики» (Одеса, Харків), «Ромул Великий» (Тернопіль).
О. Мартинова

Книги автора в бібліотеці: