Твен Марк

ТВЕН, МАРК (Twain, Mark, автонім: Клеменс, Семюел Ленгхорн — 30.11.1835, Флорида, штат Міссурі — 21.04. 1910, Реддінґ, шт. Коннектикут) — американський письменник.
Народився у штаті Міссурі, де його батько Джон Маршал Клеменс, віргінець із суворою і незалежною вдачею, упродовж кількох років тримав крамничку. Мати майбутнього письменника, рудокоса красуня Джейн Лемптон Клеменс, родом із Кентуккі, була жінкою виняткової доброти і душевної стійкості. Твен успадкував від неї не лише колір волосся, а й надзвичайну емоційну чутливість і вражаюче почуття гумору. Мати була його кумиром.
Попоїздивши Америкою у пошуках щастя, спробувавши себе — вкотре невдало! — у торгівлі, Клеменс-батько зі своєю багатолюдною сім'єю зупинився у Ганнібалі, де виконував обов'язки мирового судді. Містечко на березі річки було справжнім раєм для дітлахів, проте й тут сподівання старшого Клеменса на успіх знову не виправдалися. Він помер, залишивши сім'ю в злиднях. Семові на той час було дванадцять років. Його віддали учнем до друкарні, де працював складачем старший брат.
А. Лінкольн недарма називав друкарні «коледжами для бідних підлітків». Сем отримав можливість багато, хоч і безсистемно, читати. Якось до рук йому потрапила брошурка про Жанну Д'Арк. Історія французької героїні захопила підлітка. Згодом Твен побачить у цьому випадку перст долі. Як і Орлеанська діва, хлопець чув «голос» і, скоряючись йому, почав писати.
Опанувавши ремесло, Твен мандрував просторами штату, адже добрі складачі потрібні скрізь. Географія його мандрів розширювалася: Сент-Луїс, Нью-Йорк, Філадельфія, Цинциннаті, Новий Орлеан... З Нью-Йорка майбутній письменник повідомляв сестрі, що просиджує вечори у бібліотеці друкарів, старанно конспектуючи діалоги Вольтера. У 18 років він уже знав Ч. Діккенса, В. М. Теккерея, В. Скотта, Дізраелі, Е. По. Найвище серед класиків він цінував В. Шекспіра, трагедії якого захопили його ще в дитинстві, та М. де Сервантеса. І хай нікого не дивує, що улюбленим героєм природженого гумориста став Дон Кіхот. У цьому парадоксі — глибокий сенс: з плином часу Твен дедалі більше скидатиметься на Рицаря Сумного Образу.
Твену було трохи за двадцять, коли він став працювати помічником лоцмана, а потім і самостійно водити кораблі по Міссісіпі. Збулася мрія дитинства, юнакові здавалося, що він знайшов своє покликання. Твен навіть покинув журналістику, хоча до того раз по раз надсилав до редакцій газет і журналів свої ще доволі глевкуваті, неоковирні гуморески та скетчі. Але Громадянська війна, яка спалахнула саме у той час, поклала край його судноплавній кар'єрі.
Два тижні Твен пробув у загоні конфедератів, навіть отримав звання лейтенанта. Але потім загін розпався, і молодий Клеменс скористався цієї нагодою для дезертирства. Він шкодував про те поривання, що штовхнуло його до лав захисників рабства. Піддавшись на умовляння брата-юніоніста, який отримав високу урядову посаду в Неваді, Твен у липні 1861 р. вирушив на Далекий Захід, охоплений «срібною лихоманкою». Про свою подорож та наступні події Твена розкаже через десять років у книзі подорожніх нарисів «Порожнем» («Roughing It», 1872).
Надія стати мільйонером привела юнака на копальні. Він був одним із тих двохсот тисяч здорових і міцних чоловіків, які, ставши бранцями золотих міражів, довбали каменисту землю і здебільшого гинули тут від кулі або ножа, а то й просто помирали, чи дочасно старілися, не витримавши гіркоти сподівань, що виявилися марними.
Так і не знайшовши на Заході золота, Клеменс натомість знайшов себе як письменник. Другим днем його народження стало 3 лютого 1863 p., коли у невадській «Ентерпрайз» з'явилося перше оповідання, підписане псевдонімом «Mark Twain» (тобто «мірка два» — лоцманський термін, що означав рівень води, достатній для проходу корабля). Обравши такий псевдонім, Клеменс намагався зберегти пам'ять про найліпшу, як на той час, пору свого життя. Але не мине й двох років журналістської роботи Твена у Вірґінії-сіті, а потім у Сан-Франциско, як про нього почнуть говорити усі — як про «буйного гумориста тихоокеанських схилів».
Життя зводило Твена з різними людьми — матросами та лісорубами, золотошукачами та фермерами-переселенцями, газетярами та письменниками, і кожна така зустріч збагачувала літератора-початківця. У Сан-Франциско він потрапив до сприятливого літературного середовища (у газеті «Каліфорнієн» працювали Ф. Б. Гарт, з яким Твен невдовзі потоваришував, та А. Бірс). Спілкування сприяло становленню літературних смаків, розширенню загальнокультурних знань. Твен багато працював над технікою, стилем, домагаючись дохідливості та простоти, наполегливо опановуючи мистецтво усної розповіді. Необхідність заробляти на прожиток змусила його читати гуморески перед публікою. Після закінчення Громадянської війни гумористичні анекдоти, пародії стали вельми популярними по всіх усюдах. «Лекції» Твена викликали фурор. Америка тоді ще могла сміятися. Вона ще була достатньо вільною і щасливою для цього. Головним джерелом сюжетів, характерів, ситуацій, образів, мовних форм були для Твена життя американських злидарів, серед яких він виріс, і народний американський гумор.
Покинувши Сан-Франциско заради Нью-Йорка, Твен поринув ужиття великого міста. У травні 1867 р. з'явилася перша книга Твена — «Знаменита жаба-стрибуха з Калавераса» («The Celebrated Jumping Frog of Calaveras Country and Other Stories»), до якої увійшли переважно оповідання про Далекий Захід. Гумористичну історію про жабу-стрибуху Т. почув на золотих копальнях Каліфорнії, де він побував у 1865 р. В інтерпретації Твена цей мандрівний сюжет перетворився на оповідання, яке «слухали із захватом, наче якусь легенду Гомера чи північну сагу».
Разом із фольклором Заходу в літературу Америки вривалося неприкрашене життя піонерів «фронтіру», тобто прикордонних територій. У цьому дивному і жорстокому світі, де вбивство трактувалося як комічний сюжет, все було гротескним. Тому-то й ранній гумор Твена був «жорстоким, диким і неприборканим» (Б. Де Вото). На той час навряд чи хто розумів, що цей здібний гуморист був покликаний зробити перебудову в американській літературі, що саме йому, майстрові комічного, доведеться поховати романтизм і відкрити справжню американську дійсність для її художників.
Пізнавши радість першого великого успіху, Твен вирушив у подорож до Європи та Палестини на кораблі «Квакер-сіті». Листи та кореспонденції до нью-йоркської та каліфорнійської газет стали основою книги «Простаки за кордоном» («Innocents Abroad»), що стала тріумфом письменника.
Чари цієї насмішкуватої та задерикуватої книги закорінені у вільному мисленні, носієм якого є темпераментний і щирий оповідач. Цей «американський» Адам переконаний у тому, що Європа — це вчорашній день людства, а майбутнє належить Новому Світові. Американців тішило те, що цей простий хлопець з берегів Міссісіпі розповідає про свою подорож без улесливого плазування перед Європою. їм подобалося, що, на противагу «закам'янілій і непорушній» культурі Старого Світу, він апологетизує діяльну й енергійну американську цивілізацію. Відтак «янкі» ладні були «проковтнути» навіть його докори в обмеженості та невігластві, самовдоволеності і святенництві, адже вони походили від «свого».
Твен жив ідеями своєї країни і свого часу. Як і багато його співвітчизників, він був переконаний у тому, що Америку чекає велике майбутнє. У ранній творчості Твена майже немає викривального пафосу. Оповідання того періоду нагадують курйозні анекдоти, які письменник, гротескно перебільшивши, вихопив із життя. Твен подає дійсність через сприйняття «простака», людини безпосередньої, простодушної. А комічний ефект виникає внаслідок зіштовхування наївної логіки «простака» з логікою реальних життєвих обставин.
Проте за маскою «простака» ховався здоровий глузд, і тому з плином часу він стає небезпечною постаттю. Виступаючи то в ролі невдахи-претендента на посаду губернатора («Як мене обирали губернатором» — «Running for a Governor», 1870), то бідного китайця, який зазнає жорстоких утисків «у країні свободи» («Друг Ґолдсміта знову на чужині» — «Goldsmith's Friend Abroad Again», 1870), то сором'язливого і довірливого працівника буйної американської преси («Журналістика в Теннесі» — «Journalism in Tennessee», 1869), «простак», користуючись привілеєм блазнів і юродивих, вибовкував гіркі істини про вітчизняні порядки. Маска «простака» допомагала Твену показувати алогізм, неприродність американських звичаїв та інституцій. У підтексті його гумористичних оповідань вже снується «незрівнянна свіфтівська ненависть». Її немає хіба що у книзі «Порожнем», цій «історії Далекого Заходу», яка за емоційним забарвленням близька до «Простаків за кордоном». Ця книга, хоч і написана очевидцем «шаленства цілої нації», викликаного «срібною лихоманкою» у Неваді, іскриться юним безтурботним гумором, незважаючи на свій гротескний стиль.
Гучний успіх «Простаків за кордоном» відчинив перед Твена-журналістом двері у велику літературу. «Літературними Афінами» тієї пори у США вважався Бостон. Бостонці, які схилялися перед «безсмертними» Г. Лонгфелло, Р.В. Емерсоном, Р. Холмсом, сприйняли Твена вельми стримано, іронічно зневажали його за «вульгаризм», «примітивізм», хоча більшість співвітчизників сприйняли його твори із захватом.
У 1870 р. Твен одружився з Олівією Ленґдон, донькою вугільного магната із Баффало. Нове соціальне середовище нав'язувало свій спосіб життя, цей диктат обтяжував письменника. Т. Драйзер у статті «Два Марка Твени» пише: «Цей простий, безпосередній, геніальний хлопчина з річкової пристані, із селища рудокопів, а потім із західноамериканської газети розгубився і деякий час був цілковито приголомшений, опинившись у тому зухвалому, наполегливому, владному, сповненому умовностей, світі, до якого він нерозважно долучився». Не лише Драйзер побачив у шлюбі Твена джерело компромісу і навіть капітуляції письменника перед суспільною думкою, перед цією бундючною святенницею — «місіс Гренді».
Утім, розгубленість Твена не варто перебільшувати: він усвідомлював, куди потрапив і чого позбувся. Гартфорд, штат Коннектикут, де Твен із сім'єю оселився у 1871 p., був не лише багатим і затишним містечком, а й жив інтенсивним інтелектуальним життям. Там було багато літературних клубів. Душею одного з них була Г. Бічер-Стоу. Твен організував у себе вдома Ранковий клуб для молоді. За 17 років у нього побувала сила-силенна американських і закордонних «зірок» (зокрема, спогади про свої відвідини «великого, богоподібного Клеменса» залишив молодий Дж.Р. Кіплінґ). У середині 80-х pp. Твен заснував Браунінгівське товариство. «Браунінґівські вечори» прославили його як тонкого поціновувача поезії. Зрештою, Гартфорд був доброю літературною школою і для самого Твена.
Твен отримав можливість задовольнити напружений інтерес до Г. Спенсера та Ч. Дарвіна, який виникнув у письменника після подорожі до Європи. Він глибоко ознайомився з філософією Просвітництва, переймався ідеями про поступальний характер прогресу. Частіше від інших бував у нього В. Дін Ховеллс, відомий бостонський письменник. Він одразу помітив геній Твена і заохочував його творчість упродовж сорока років їхньої щирої дружби.
У Гартфорді Твен отримав ще одного друга на все життя. Ним став освічений пастор, історик і літератор Дж.Г. Твічел. Розумний співрозмовник, жартівник, невтомний мандрівник, він супроводжуватиме Твена у його численних турне Америкою та Європою. Саме йому Твен вперше прочитає своє раблезіанське оповідання «1601», від якого родичі Твена будуть відхрещуватися навіть після смерті письменника, стверджуючи, що це еротичне оповідання «не може належати делікатному Твенові». Проте саме «делікатності» Твену завше бракувало, і, відчуваючи це, він доручив відредагувати деякі рукописи коханій дружині, освіченість і витонченість якої високо цінував, та Ховеллсу, якого вважав прекрасним стилістом. Проте це стосується лише «дитячих» книг. Поза тим, причетність дружини і близьких друзів до літературної творчості Твена полягала у тому, що вони були його першими слухачами. Звичка перевіряти написане на слух склалася у Твена давно, і він їй ніколи не зраджував.
Сусідом Твена у Гартфорді був доволі безбарвний письменник Ч. Ворнер, проте Твен наважився написати у співавторстві з ним роман «Позолочений вік» (1874). Мляві розділи Ворнера погано поєднуються з твенівськими, у яких вперше проступає свіфтівський сарказм. Сповнившись огиди до нового фінансового капіталізму, до магнатів-хижаків, корупції в політиці та соціального шахрайства, які у Гартфорді він міг спостерігати зблизька, Твен запровадив термін «позолочений вік», що всебічно характеризував епоху, «коли президенти, генерали, проповідники стали ділками і вся енергія американців зосередилася лише в одній сфері, визнаній вартою уваги, — у сфері бізнесу» (В. Вік Брукс).
Твен-журналіст протягом семи місяців прискіпливо вивчав темні махінації конгресменів. Герой роману сенатор Ділуорті є своєрідним еталоном шахрайства і нахабності. Він пробрався до влади за допомогою шантажу й обману. Діючи під машкарою «джентльмена», «християнина», «патріота», він тримається на плаву і процвітає за будь-яких обставин.
У «Позолоченому віці» створений гротескний образ полковника Селлерса. Це достеменне втілення примхливої «американської мрії» ще довго залишатиметься у галереї персонажів Твена, згодом письменник зробить його героєм своєї п'єси. Селлерс — трагікомічна постать. «Його патетична й добра душа» паралізована очікуванням щасливого шансу. Він складає плани несподіваного казкового збагачення своїх близьких та друзів і ладен кожного зробити заможним. Проте золотий дощ щоразу обминає Селлерса, а він продовжує невтомно розвивати нові грандіозні фантасмагоричні проекти. Полковник Селлерс — американський національний тип. Твен не вигадав його, а спостерігав впритул, навіть у власній родині. Селлерс одночасно нагадує його дядька з материнського боку і рідного брата. Твен переконався у тому, що американський народ заражений вірусом мрії про багатство, у кожному американцеві сидить Селлерс. Якщо згадати про власні плани Твена стосовно нової друкарської машинки, розробку якої він фінансував, замалим не збанкрутувавши у 1893 р., то ми зрозуміємо, що письменник мав рацію.
У «Позолоченому віці», де можна віднайти чимало автобіографічних образів та деталей, пов'язаних з дитинством письменника, вперше пролунали ностальгійні нотки, що стануть особливо характерними для зрілого Твена. З ностальгії за втраченим дитинством, з примарного смутку за радісним «ранком» власного життя, що збіглося з «ранком» Америки, народилася книга, яку сам Твен означить як «гімн у прозі» — «Пригоди Тома Сойєра» («The Adventures of Tom Sawyer», 1876). Твен вважав, що пише книгу для дорослих, але перший її читач — Ховеллс — переконав його в тому, що книга матиме нечуваний успіх серед підлітків.
Дитяча література тогочасної Америки була «до нудоти пристойною», бо перебувала в полоні дидактично-благочестивої сентиментальної традиції, яку Т. блискуче висміяв у пародіях на книжки для недільних шкіл: «Оповіданні про поганого хлопчика» («The Story of the Bad Boy», 1865) і «Оповіданні про хорошого хлопчика» («The Story of the Good Boy», 1870) — своєрідних прологах до «Тома Сойєра». «Пригоди Тома Сойєра» — одна із найсвітліших книг у світовій літературі (А. Старцев). Радість випромінюють її головні герої, а передусім Том. Основу його характеру складають невичерпна енергія, непогамовна життєрадісність, жвавий інтерес до життя. Цей непосидючий, веселий хлопчина має чудовий дар оживляти все навколо себе. Завдяки цьому увесь світ спалахує сонячними барвами і наливається відчуттям радості буття. Том уміє отримати втіху з усього, навіть із видаленого зуба або чергового покарання — доручення пофарбувати паркан. Трудову повинність він перетворює на святкову вакханалію.
На противагу світові дітей, наповненому фантазією та грою, Твен показав у книзі нудний, бундючний і жорстокий світ дорослих. І в «дитячій» книзі Твен звертається до однієї з головних своїх тем — протиставлення «єства» життя, сповненого буяння і витівок, мертвому світові, системі штучних упереджень. Твен застосував у романі прийом «подвійного бачення»: світ дорослих по-різному сприймається дітьми й автором-оповідачем.
Озираючись на своє дитинство, вкрите серпанком ідеалізації, Твен розгледів у «мирній», «патріархальній» Америці 40-х pp., за якою тужили серця його співвітчизників, замордованих скаженим ритмом життя великих міст, втомлених гонитвою за міражами успіху, щось таке, про що вони забули або чого не помітили. Сент-Пітерсберґ (Ганнібал часів дитинства письменника) постає перед нами маленьким, затхлим містечком, його монотонне життя нагадує застояне болото. І звичаї, які панують тут, аж ніяк не видаються авторові гуманними, дорослі постійно чинять насильство над дітьми. Те, що цінують (або вдають, що цінують) дорослі: всі ці церковні служби та промови, шкільні порядки, — викликають у дітей нудьгу, огиду і спротив. Проте діти не судять і не викривають батьків та вчителів, не звинувачують «дорослий світ». Це відбувається опосередковано, коли в своїх іграх вони починають наслідувати, відтворюючи ситуації «дорослого» життя, або коли наївно витлумачують окремі вчинки і «таємниці» старших. Саме тут і виявляється комічний ефект, бо «забави» і «таємниці» дорослих, поставши в такому оголеному вигляді, видаються безглуздими. «Ігри» дорослих в релігію, в добропорядність безмежно лицемірні та нудні. Життя в них менше, ніж у здохлому пацюкові, який усе ж таки може перетворитися на предмет розваги, якщо до його хвоста прив'язати шворку й крутити над головою.
«Понурій доброчесності недільних шкіл і пишномовній романтиці дитячих пригодницьких книг письменник-демократ протиставив високе живе поняття людяності, показавши, що джерелом гуманних почуттів є не проповідь священика і не різка шкільного вчителя, а природні поривання незіпсованого і нерозбещеного людського серця» (А. Ромм).
Щойно закінчивши «Тома Сойєра», Твен розпочав роботу над історичною книгою про англійське Середньовіччя «Принц і жебрак» («The Prince and the Pauper», 1882), але отримав замовлення знову написати про подорож до Європи. Потребуючи грошей, Твен прийняв пропозицію і вирушив з родиною до Німеччини. Майже два роки він мандруватиме Німеччиною, Швейцарією, Італією, Францією та Англією. Про свою подорож він розкаже у книзі «Пішки по Європі»(18S0).
Повернувшись додому, Твен знову звернувся до казкового сюжету про хлопця-простолюдина Тома Кенті, «принца нужди», який успішно впорався з роллю короля, що несподівано випала на його долю у той час, як принц Едвард опиняється у «Дворі покидьків», знемагаючи від голоду і страждань, які, врешті, спонукають його до гіркого висновку: «Ліпше було б мені осліпнути, ніж бачити це жахіття!»
Незвичайна історія двійників, які випадково помінялися ролями напередодні смерті короля Генріха VIII, має умовний характер. Зважаючи на цю умовність, Твен не дуже переймається історичною достовірністю того, про що він пише. Середньовічна Англія постає перед очима читача як ієрархічне суспільство, у якому головну роль відіграє не сутність людини, а те, чи вона належить до світу панів або рабів, є королем чи підданим, «принцом» чи «жебраком». У форму дитячої казки Твен одягає заповітну думку, успадковану ним від просвітників: люди не народжуються королями чи жебраками, вони ними стають.
«Принц і жебрак» — захопливий і найбільш динамічний роман Твена. Стрімко чергуються сцени палацового побуту та світу, прихованого за позолоченим фасадом тюдорівської Англії. їхня контрастність підкреслює думку про розшарування суспільства. У «Томі Сойєрі», поглянувши очима дитини на життя американського провінційного містечка, Твен відкрив сповнений поезії та краси світ хлоп'ячої мрії. У «Принці і жебракові» тезко Сойєра Том Кенті і його високородний двійник відкривають у середньовічній Англії два світи. Прірва між ними, на думку Твена, і становить трагічну основу європейської історії.
«Принц і жебрак» став важливим етапом в еволюції світогляду письменника. Навесні 1882 p., одразу ж після виходу «Принца і жебрака» у світ, Твен подався у подорож по Міссісіпі, відвідав рідний Ганнібал та інші пам'ятні з юності місця. За щасливим збігом обставин, капітаном корабля, на якому плив письменник, виявився Біксбі, котрий колись навчав Твена лоцманської справи. Твен вирушив у мандри не заради відпочинку, хоча й заслуговував на нього, а за новим матеріалом для творчості. Річ у тім, що протягом кількох останніх років письменник паралельно працював над новим романом, продовженням «Тома Сойєра», і великою книгою про «річковий» період своєї біографії. Чотирнадцять розділів книги спогадів він опублікував у журналі «Атлантік» ще 1875 р. під загальною назвою «Колишні часи на Міссісіпі».
Ця подорож допомогла Твену з розрізнених вражень молодості створити цілісну картину — «епос ріки Міссісіпі», у якому письменник зафіксував значний пласт американського життя, що без вороття відходило у минувшину. У 1883 p. Твен видав книгу «Життя на Міссісіпі», провідну роль у якій відіграє центральний образ вільної, могутньої ріки, що стає, врешті-решт, надзвичайно потужним художнім символом нічим не обмеженої свободи. У світі тотального рабства лише Міссісіпі залишається вільною. Оазисом свободи здається письменникові і лоцманство. «У ті часи, про які я пишу, вільнішим і шанованішим від лоцмана на Міссісіпі не було нікого». Багато розділів «Життя на Міссісіпі» присвячені таємницям цієї професії, її романтиці і є справжнім гімном на честь «лицарів стерна».
Романтичний пафос, що панує у першій частині книги, у другій, яку Твен написав через вісім років, змінюється сумовитим елегійним настроєм. Побачений Твеном цвинтар «мертвих» кораблів символізує перетворення велетня в «обстриженого Самсона». Міссісіпі, яка ще зовсім недавно була головною артерією країни, живила тіло нації, з розвитком залізниць втратила колишнє значення, життя на ній занепало. В усьому, що тепер бачить письменник на ріці, на її берегах, немає життя.
«Життя на Міссісіпі» — прелюдія до однієї із найвидатніших книг Америки. «Пригоди Гекльберрі Фінна» («The Adventures of Huckleberry Finn») — книга, з якої «вийшла вся американська література» (Е. Хемінґвей). Нова зустріч письменника з життям надрічних містечок загострила його почуття реалізму. Від «Тома Сойєра» віяло світлим ліризмом, «Гек Фінн» сповнений трагізму. Пояснюючи задум роману, Твен писав: «Я візьму хлопчину років тринадцяти-чотирнадцяти і пропущу його крізь життя... Але не Тома Сойєра. Том Сойєр не підходить для цього характеру».
Безпритульний волоцюга, змалечку змушений дбати про самого себе, Гек рано пізнав життя, і воно виховало в нього гостре почуття реальності, але не озлобило, не прищепило цинізму. Природа обдарувала його серцем, відкритим для добра та справедливості, безкомпромісним у ставленні до грубої сили, під якою б машкарою вона не ховалася. «Дитя Міссісіпі», Гек Фінн — це ще одна модифікація твенівського «простака». В його характері здоровий глузд, а іноді й хитруватість, поєднуються з дитячою простодушністю і наївністю. Він бачить світ і речі інакше, ніж скалічені постійною брехнею і користолюбністю представники «цивілізованого світу», починаючи з удови Дуглас, котра всиновила Гека і від якої він утік, і закінчуючи шахраями, що видавали себе за «короля» та «герцога», яких він зустрів, подорожуючи вниз за течією ріки.
Мандри Гека на плоту по Міссісіпі дозволили Твену показати широку панораму і передати життя, плин якого несе хлопчину назустріч новим випробуванням. Це не «вичитані» з книжок пригоди Тома Сойєра, це саме життя, яке багатше й фантастичніше від будь-якої вигадки. За кожним вигином ріки героїв чекає чергова кривава драма або грубий фарс. Ватага авантюристів сновигають розлогими водами Міссісіпі, їхніми жертвами стають Гек і його супутник. Асоціативна манера твенівського письма у цьому романі, де стільки руху, де автор розвиває два плани — явний і прихований, видається особливо органічною.
Разом з Геком на плоту перебуває негр-утікач Джим, який є найшляхетнішим персонажем роману. Він зберігає почуття власної гідності, навіть будучи невільником. І Гек, і Джим сподіваються приплисти в обіцяну землю, до хтозна-де почутого ними містечка Каїр, у якому негри нібито отримують свободу. Щоправда, в густому тумані вони втратили орієнтацію і пропливли повз нього. Твен натякає на примарність «острівців свободи» в сучасності. З Джимом пов'язана душевна драма Гека, яку автор визначає як конфлікт «здорового серця» і «хворого сумління». Голос обов'язку наказує Гекові виказати втікача — адже хлопець виріс на Півдні й увібрав усі його традиції та забобони. Але голос серця нагадує йому, що Джим добре ставився до нього і любив його, як ніхто інший. Гек не лише сам не зраджує Джима, але, коли його хапають за доносом «короля» та «герцога», вирішує врятувати, «викрасти Джима з рабства». Він робить свій вибір свідомо, розуміючи, що «цивілізовані» громадяни вважатимуть його вчинок найтяжчим гріхом. «Ну що ж робити, доведеться горіти у пеклі».
«Пригоди Гекльберрі Фінна» стали переломним моментом у творчій еволюції Твена, саме ця книга обумовила перетворення життєрадісного гумориста на гіркого сатирика. Боротьба з романтизацією життя в літературі, яку Твен розпочав ще в юності, вступила у нову фазу. Сатиричний шедевр Твена «Янкі з Коннектикуту при дворі короля Артура» («A Connecticut Yankee in King Arthur's Court», 1889) — це квінтесенція того, що письменник довго носив у собі, доки не наважився вимовити вголос. Ця «притча про прогрес» віддзеркалює болісний процес його духовних пошуків, суперечності та гіркоту прозріння. Як і його улюблений Сервантес, Твен спочатку намірявся покпинити над сентиментальним захопленням Середньовіччям, створивши пародію на роман Т. Мелорі «Смерть Артура». Покладаючись на вбивчу силу сміху, він вирішив остаточно дискредитувати європейську феодальну традицію та її пережитки — спадкову монархію, клерикалізм, станову нерівність, «воювати» з якими Т. почав іще в «Простаках за кордоном», а продовжив у «Принці і жебракові».
Прагнучи з'ясувати універсальні закони історії, Твен «зіштовхує лобами» дві епохи, «напинає» час, з'єднуючи «кінець» і «початок». Для цього він використовує оригінальну фантастичну ситуацію — його сучасник потрапляє в умови VI ст., у розпал раннього Середньовіччя. Герой — Генк Морган, проста людина, майстер на всі руки. Твен називає його прозивним іменем Янкі. Це умовна комічна постать американського газетного фольклору. Твен зберіг його самовпевнені манери і «простакувату» мову.
Опинившись в екстремальних умовах, Янкі перетворюється на бізнесмена, справжнього титана організаторства. Твен полемізує з поширеним образом бізнесмена-нелюда, показуючи, як саме ті риси, що зневажалися як ниці — енергія, заповзятливість, відсутність сентиментальності та стурбованості проблемами смаку і пристойності, дозволяють головному героєві досягнути значних успіхів у справі перетворення середньовічного суспільства за допомогою новітніх технологій.
Твен не був переконаний у головному — чи може діяльність Янкі стати запорукою настання справді «золотого віку» людства. На це питання письменник дав радше негативну відповідь, тому що експеримент Янкі завершується велетенським побоїщем, у якому немає переможців.
Сумніви і невпевненість, які володіли письменником, визначили суперечливість образу нового «простака», яким є Янкі. Адепт технічного прогресу, войовничий прагматик, Янкі видається «природнішою» людиною, ніж, скажімо, капосний чарівник Мерлін або фея Моргана. «Природність» Янкі певною мірою зближує його з рицарями Круглого столу, простодушними і наївними. Хитромудрий Янкі, вражаючи дикунів «магією» своїх знань, у чомусь не менш примітивний, ніж вони. Потрапивши у середньовічну минувшину із століття переможної буржуазії, він, проте, не заражений її користолюбним духом і по-своєму шляхетний. Рицарів короля Артура вабить мрія про святий Грааль, а у Янкі своя американська мрія — справжня демократія, народна республіка. Янкі — теж рицар, «рицар праці».
Сучасникам, які впізнали у романі чимало просвітницьких ідей, здалося, що перед ними нова соціальна утопія. А поза тим, Твен торував шлях для нового жанру — антиутопії, у якій літературна пародія поєднувалася з філософським гротеском, а за формою це нагадувало пригодницький роман. За допомогою фантастики та іронії Твена не створює, а руйнує утопічний ідеал. Оцінюючи минуле крізь призму свідомості людини XIX ст., Твен розвінчує середньовічну ідилію, дощенту знищує романтичну легенду про середні віки, що нібито були золотою порою людства. Проте й цивілізація, яку намагається насадити Янкі, не є абсолютним добром. Чимало новацій є вельми двозначними і зазнають дискредитації. Перетворення рицарського товариства Круглого столу на Торгову палату, перевтілення сера Ланселота, що проміняв славу найхоробрішого захисника справедливості на кар'єру заповзятливого біржовика, — це ж знущання над самою ідеєю прогресу та еволюції. Оцінка сьогодення з погляду минувшини допомагає Янкі виявити не тільки набутки, а й втрати. З точки зору нового досвіду, який набуває герой внаслідок своїх поневірянь, не відповідає дійсності і легенда про США як втілення утопічного ідеалу.
Закінчивши книгу, яку сам Твен вважав своєю лебединою піснею, письменник зізнався, що у нього залишилося чимало невисловлених думок. Йому здавалося, що він зуміє ліпше виразити їх, якщо відмовиться від комічного. Таким твором, що цілком перебуває у сфері високого, трагічного виповідання, стали «Особисті спогади про Жанну Д'Арк сера Луї де Конта, її пажа та секретаря». Твен вважав цю книгу головною справою всього життя, підкреслюючи, що писав її «з любові», а не на замовлення, не «для ринку». У ній висловлені його найпотаємніші думки про історію, можливості прогресу, сенс людського життя. Похмурий песимізм твенівських висновків зумовлений не тільки крахом просвітницької концепції історії, на ґрунті якої він тривалий час вибудовував свій світогляд, а й зростаючим розчаруванням в американській дійсності. Побоюючись недоброзичливого ставлення публіки до своєї нової книги, Твен видав «Жанну Д'Арк» під псевдонімом.
У Твена Жанна — втілення моральної величі і дивовижної духовної краси. «Жанна, — пише Твен, — залишалася правдивою, коли брехня постійно була на вустах людей, вона залишалася чесною, коли поняття про чесність було втрачене... Вона була стійкою там, де про стійкість не мали уявлення, і цінувала честь тоді, коли про честь забули геть усі. Вона зберігала гідність в епоху ницого плазування». Для Твена сама Жанна і подвиги цієї селянської дівчини є великим дивом історії. Жанна суперечить логіці свого часу. Вона — людина, котра увійшла в лігво хижаків, і тому її чекає смерть. Вогнище, на якому її спалюють, — прояв закономірного розвитку подій. Трагічна доля героїні детермінована сліпотою історії, яка нищить все найкраще, що нею створюється.
А поза тим, на схилку віку, життя наче заповзялося прикувати завзятого веселуна до невтішних думок. Доля раз по раз завдавала Твену жорстоких ударів. У 1896 p., саме тоді, коли він разом з дружиною здійснював подорож навколо світу з метою написати на замовлення ще одну книгу «По екватору» (1897), померла улюблена дочка, двадцятип'ятирічна Сьюзі. Невдовзі назавжди тяжко захворіла молодша, яку письменникові теж судилося пережити. Через рік помер старший брат, і, нарешті, в 1904 p. Твен втратив дружину.
Письменник прийняв виклик долі, відповівши на нього лавиною оповідань, політичних і критичних статей, численних промов і гострих памфлетів. Це була воістину «Ніагара думок»... На порозі XX ст. Твен відкрито виступав проти безсоромної сваволі «хижацтва»: «Моє уявлення про нашу цивілізацію полягає в тому, що це гидка і вбога штука, сповнена жорстокості, марнославства, зухвалості, ницості та лицемірності». Твен — майстер зривати машкару паскудного лицемірства з тих, хто, на його думку, коїть справжні злочини проти людства. Такі пристрасно-саркастичні твори, як «Моїм критикам-місіонерам» («То My Missionary Critics»), «На захист генерала Фенстона» («А Defency of General Fanston», 1902), «Монолог короля Леопольда» («King Leopold's Soliloquy», 1905), створили йому репутацію «американського Вольтера» (Б. Шоу). Одні називали Твена «вбивчим критиком Білого дому», інші — «зрадником».
З-поміж публікацій останнього періоду безперечним успіхом була гротескна, сповнена злого гумору повість «Людина, яка розбестила Гедліберг» («The Man That Corrupted Hadleyburg», 1899). Мешканці містечка, які проголосили Гедліберґ «найпоряднішим і високоморальним містом» в околиці, потрапляють у пастку, яку приготував для них незнайомець, залишивши мішок золотих монет, що, як виявиться згодом, були тільки позолоченими. Цією принадою спокусилися усі, за винятком волоцюги, безтурботного шалапута Холідея, але його якраз громадянином ніхто не вважав. Серед викритих користолюбців — найповажніші громадяни: банкір, адвокат, фабрикант, поштмейстер та інші «батьки міста». Всі вони стали посміховиськом, і «непідкупний» Гедліберґ упав.
Твен тепер вважав за краще не вдаватися до маскування, хоча сам елемент маски ставав у його творчості дедалі вагомішим. Якщо раніше маски виконували суто ігрову функцію, передаючи карнавальне буяння життя, то тепер маски, фікції, личини витіснили, підмінили собою саме життя. У сатиричних оповіданнях пізнього Твена маска прийшла на зміну живій людині. «Таємничий незнайомець» («The Mysterious Stranger», 1916) — незвичайний, з багатьох точок зору загадковий, зорієнтований на філософську алегорію твір, — став логічним завершенням духовної еволюції письменника. За характером втілених у ньому ідей та поглядів він близький до «Твердолобого Вільсона» («Pudd'nhead Wilson», 1894), «Людини, яка розбестила Гедліберґ», радикальної публіцистики 900-х pp. і особливо — до філософського трактату «Що таке людина?» («What is Man»). Цей трактат, опублікований через вісім років після написання накладом 250 примірників, — одна з найневтішніших книг письменника. Драйзер назвав її «найбільш глибокою і жорстокою». Життя, історія видаються письменникові безсенсовною круговертю, своєрідним circulus vitiosus. Похмуро-саркастичні думки про «проклятий і підлий людський рід» є свідченням глибин безмежного відчаю, у які занурився Твен.
У «Таємничому незнайомці «письменник посилює викривальний пафос, звинувачуючи «людську расу», розширює масштаб своїх узагальнень. І хоча дія твору розвивається у XVIII ст., в затурканому австрійському сільці з промовистою назвою Ейзельдорф (Осляче село), проте крізь тутешні закостенілі порядки та звичаї виразно проступає Сент-Пітерсберґ — Ганнібал, а оповідач своєю передчасною зрілістю нагадує Гека Фінна.
Образи Тома і Гека супроводжували Твена протягом усього життя. Він написав про них нові, щоправда, не такі вдалі і тому менш відомі книга: «Том Сойєрза кордоном» («Tom Sawyer Abroad») і «Том Сойєр — нишпорка» («Тот Sawyer, Detective», 1896). Крім того, письменник навіть мав задум створити повість про Гека і Том

Книги автора в бібліотеці: