Стефаник Василь

Народився Василь Семенович Стефаник
14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської
області) в сім'ї заможного селянина.

1883р. Стефаник вступає до польської гімназії в
Коломиї, де з четвертого класу бере участь у роботі гуртка гімназичної молоді.
Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема,
організовували читальні).

Стефаник-гімназист починає пробувати
сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник опублікував без підпису лише один
вірш. У співавторстві з Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888)
та “Лумера” (1889).

У 1890р. Стефаник у зв'язку із звинуваченням в
нелегальній громадсько-культурній роботі змушений був залишити навчання в
Коломиї і продовжити його в Дрогобицькій гімназії. Там він брав участь у
громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з
Франком, з яким потім підтримував дружні зв'язки.

Після закінчення гімназії (1892) Стефаник вступає на медичний
факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією
медициною “вийшло діло без пуття”. Замість студіювання медицини він поринає у
літературне і громадське життя Кракова. Тут існувало товариство
студентів-українців “Академічна громада”. Більшість студентів, які належали до
нього, тягнулися до радикальної партії. До них приєднався і Стефаник. У студентські роки він
особливо багато читає, пильно стежить за сучасною літературою, зближується з
польськими письменниками.

Стефаник-студент бере активну участь
у громадському житті рідного Покуття, розширює творчі контакти з українськими
періодичними виданнями, активізує свою діяльність як публіцист. Після
опублікування в 1890р. першої статті — “Жолудки наших робітних людей і читальні” —
він у 1893 — 1899 рр. пише і друкує в органах радикальної партії “Народ”,
“Хлібороб”, “Громадський голос” та “Літературно-науковому віснику” ряд статей:
“Віче хлопів мазурських у Кракові”, “Мазурське віче у Ржешові”, “Мужики і
вистава”, “Польські соціалісти як реставратори Польщі od morza do
morza”, “Книжка
за мужицький харч”, “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”.

1896 — 1897 рр. — час особливо
напружених шукань Стефаника. Намагання його відійти від застарілої, як йому
здавалося, описово-оповідної манери своїх попередників на перших порах
пов'язувалося з модерністичною абстрактно-символічною поетикою. У 1896 — 1897
рр. він пише ряд поезій у прозі і пробує видати їх окремою книжкою під
заголовком “З осені”. Та підготовлена книжка не зацікавила видавців, і письменник
знищив рукопис. Кілька поезій у прозі, що лишилися в архівах друзів Стефаника,
були опубліковані вже після його смерті (“Амбіції”, “Чарівник”, “Ользі
присвячую”, “У воздухах плавають ліси”, “Городчик до бога ридав”, “Вночі” та
ін.).

1897р. у чернівецькій газеті “Праця”
побачили світ перші реалістичні новели Стефаника — “Виводили з села”, “Лист”,
“Побожна”, “В корчмі”, “Стратився”, “Синя книжечка”, “Сама-саміська”, які
привернули увагу літературної громадськості художньою новизною, глибоким та
оригінальним трактуванням тем з життя села. Проте не всі відразу зрозуміли і
сприйняли нову оригінальну манеру Стефаника. Коли невдовзі письменник надіслав
нові новели — “Вечірня година”, “З міста йдучи”, “Засідання” — в
“Літературно-науковий вісник”, то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого
зводився по суті до невизнання манери Стефаника. Це й викликало появу листа
Стефаника від 11 березня 1898р. до “Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О.
Маковею. Він являє собою своєрідне літературне кредо Стефаника, його справді
новаторську ідейно-естетичну програму.

Перша збірка новел — “Синя
книжечка”, яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові
загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших
літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М.
Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української
прози. Автор “Синьої книжечки” звернув на себе увагу насамперед показом
трагедії селянства.

Новели “Катруся” і “Новина” належать
до найбільш вражаючих силою художньої правди творів Стефаника. Вони стоять
поряд з такими пізнішими його шедеврами, як “Кленові листки”, “Діточа пригода”,
“Мати” та ін. Майстерно змальовано в цих творах трагічні людські долі.
Героїчний склад художнього мислення Бетховена, невід'ємною ознакою якого є
вражаюча масштабність почуттів, думок, картин, можна впізнати в окремих новелах
Стефаника (“Сини”, “Марія”). У листі до редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи
трактування його як “поета загибаючого села”, зазначав: “Я писав тому, щоби
струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того
вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література”.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника —
“Камінний хрест”, яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для
другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки
таким творам, як “Камінний хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій
збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього
творчого життя, — одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських
родинах. Цій темі цілком присвячені твори із “Синьої книжечки”
(“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”, “Школа”), новели зі збірок “Камінний хрест”
(“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить
Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”,
“Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

1901р. вийшла в світ третя збірка новел
Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у розвитку його провідних
ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника
“Дорога” та роком раніше написаній ліричній сповіді “Confiteor”, що в переробленому
вигляді була надрукована під назвою “Моє слово”. У збірці переважають новели
безсюжетні, лірично-емоційного плану (“Давнина”, “Вістуни”, “Май”, “Сон”,
“Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”, “Похорон”).

Тема матері і дитини, жертовності
материнської, батьківської любові з'являється в Стефаника у життєвому переплетінні
з іншими темами ще в збірці “Синя книжечка” (“Мамин синок”, “Катруся”,
“Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний хрест”. У “Літературно-науковому
віснику” за 1900р. український читач відкрив для себе Стефаникову новелу
“Кленові листки”, яка стала окрасою збірки “Дорога”.

1905р. вийшла в світ четверта збірка
письменника — “Моє слово”. В ній уперше була надрукована новела “Суд”, яка
завершує перший період творчості Стефаника.

У пору імперіалістичної війни і
великих соціальних потрясінь, розпаду Австро-Угорської імперії і народження
Радянської країни Стефаник знову береться за перо новеліста. Почався другий
період його творчості, не такий інтенсивний, як перший, але з чималими
здобутками. Хронологічним початком цього періоду можна вважати новелу “Діточа
пригода” (написана восени 1916р., а опублікована на початку 1917р.).

1916р. Стефаник пише новелу “Марія”, яку
присвячує пам'яті Франка. За “Марією” письменник публікує шість новел, які
разом із двома названими творами другого періоду (“Діточа пригода” і “Марія”)
склали п'яту збірку — “Вона — земля”, видану 1926р.

У 1927 — 1933 рр. Стефаник
опублікував ще більше десяти новел.

В останні роки життя Стефаник пише
також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі
твори, як “Нитка”, “Браття”, “Серце”, “Вовчиця”, “Слава йсу”, “Людмила”,
“Каменярі”.

У роки перебування Західної України
під владою Польщі Стефаник жив майже безвиїзне в с. Русів, де й писав
останні твори у вільну від хліборобської праці хвилину.

До самої смерті не полишало Стефаника
бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав
ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що
хотів, і сказав так, як хотів.

Книги автора в бібліотеці: