Міцкевич Адам

МІЦКЕВИЧ, Адам (Mickiewicz, Adam - 24.12.1798, Зaосся побл. Новогрудка, Білорусь — 26.11.1855, Константинополь) — польський поет.Батько — Миколай Міцкевич, новогрудський адвокат, мати — Барбара Маєвська. Батько брав участь у повстанні під керівництвом Костюшка, був членом Комісії Громадянського Правопорядку, вважався людиною прогресивних поглядів. Місто Новогрудок, де проминуло дитинство поета, входило тоді до складу Великого князівства Литовського... Земля, повна легенд і напівзруйнованих середньовічних замків, лежала між долин і пагорбів, лісів та хлібів. Селяни співали литовських й білоруських пісень. Шляхта захоплювалась полюванням, не надто переймаючись політикою. Все це зоставило глибокий слід у душі поета, увійшло в його твори.
Дитинство поета співпало з часом приходу до влади Наполеона та наполеонівськими війнами. Як і багато інших поляків, Міцкевич сприймав французького імператора визволителем Польщі. Ім'я Наполеона залишилося символом свободи в очах Міцкевича на все життя. Прокинувся інтерес до французької літератури, зокрема до Вольтера. Вже у Вільно, куди Міцкевич переїхав у 1815 p., ставши студентом Віденського університету, він перекладав «Орлеанську діву», написав поему «Машко, князь Новогрудка» (1817), наслідуючи «Виховання принца» улюбленого автора, працював над трагедією «Демосфен», яку залишив незавершеною, відчуваючи, що вона далека від гадано зразкових трагедій Вольтера.
У Віденському університеті Міцкевич здобув глибокі пізнання у класичній філології та перший досвід опозиціонера. Він був членом таємних гуртків «філоматів» (любителів наук) та «філаретів» (любителів доброчесності). Товариство філоматів за статутом було просвітницьким. М. керував у ньому секцією літератури та моральних наук. Але не бракувало тут і політичних цілей. У своїх доповідях Міцкевич говорив про приниженість Польщі під владою царя Олександра І, про підлість рабства, зсилаючись на Гомера, котрий сказав, що боги забирають у раба половину душі. Товариство філаретів, яке виокремилося з філоматів, зразу ж зазнало впливу соціалістів і потрапило під пильний нагляд влади.
У 1819 р. поет переїхав у Ковно, взявши на себе обов'язки вчителя. Тут йому довелося спізнати сильне кохання до аристократки Марії Верещак, нареченої, а потім дружини графа Вавжиця Путткамера. Муки цього нерозділеного кохання зробили для Міцкевича дуже близьким образ Вертера, внесли у його творчість дантівську тему високого кохання.
Видатний твір ранніх літ «Ода до молодості» («Oda do mlodosci», 1820) був написаний у Ковно. Поет закликає до подвигу в ім'я вітчизни. Увесь вірш пронизаний романтичним запереченням сучасності, яка порівнюється з «глухою ніччю», наповненою «жадібними війнами». «Полум'яний дух» молодості може освітити цю тему і на місці воєн воскресити «благодатну любов», здобувши свободу та порятунок для людства:
Без серць, без духа!То скелети марні!О молодосте! Крила дай мені,Щоб зринути в країни ті прегарні,Де райські світяться вогні,Де творчості дива ясні,Де сяють золотом примарні
Надії та пісні.Нехай нахмурено і кволоУ інших клониться чоло,Бо їм приречення далоВузеньке в світі бачить коло.Лети понад усі сонця,О молодосте, над землею,Всієї людськості душею
З кінця проймись і до кінця!..(Пер. М. Рильського)У ковенський період Міцкевич глибоко цікавився творчістю Данте і Ф. Петрарки, В. Шекспіра, Й. В. Гете та Ф. Шиллера. З не меншим зацікавленням поет вивчав і польську літературу. Він говорив про вплив на нього польських просвітників, зокрема Ю. Німцевича, С. Трембіцького, М. Красіцького, Ф. Карпіньського.
З 1918 до 1921 p. Міцкевич працював над створенням балад. Вони ввійшли до першого тому віршів, опублікованого в 1822 р. У передмові до книги — «Про романтичну поезію» («О poezj; romantycznej») йдеться про специфіку європейського романтизму, про необхідність розвитку романтичного мистецтва в Польщі. Класична поезія, на думку поета, відображала рівновагу «між уявою, чуттям і розумом». Це відобразилось і в суворій правильності форм. Натомість романтична поезія сповнена пристрасті, «що пробивається в чуттєвих рисах уяви, зустрічаючи на своєму шляху щораз більші перепони». Така поезія близька до «страшної туги». Витоки її Міцкевич убачав у творчості В. Шекспіра, а родоначальником вважав Дж. Н. Ґ. Байрона.
У 1823 р. вийшов другий том «Поезій» Міцкевича. До нього увійшли поеми «Ґражина» («Grazyna») і «Дзяди» («Dzmdy»).Епічна поема «Ґражина» , сюжет якої заснований на одному з епізодів боротьби литовців з хрестоносцями, започаткувала жанр історичної поеми в польському романтизмі. Сюжет цієї ранньої поеми ще зберігав традиційну послідовність. Простими були й характери, навіть при тому, що кожен із головних героїв переживає внутрішній перелом. Подекуди присутнє пряме повчання. Але неймовірної сили віра у красу подвигу, що пронизує увесь текст, сприймається як романтична.
Лірико-драматична поема «Дзяди» («Поминки») стала для Міцкевича тим твором, до якого поет повертався усе життя. У 1823 р. він опублікував лише частини II й IV. Перша частина була на той час лише в начерках. Вона так і зосталася незавершеною, до частини III поет ще не брався.
Композиція сюжету частини II будується як своєрідне розгортання древнього язичницького обряду поминання померлих. В основу покладено народне повір'я про те, що живі можуть своєю вдячною пам'яттю допомогти мертвим знайти дорогу у потойбічний світ. Це повір'я дороге поетові тому, що воно відображає народні уявлення про зв'язок часів, завдяки чому моральна відповідальність за життєву позицію стає дуже високою. Дантівська тема про неминучість відплати втілена в Міцкевича у форму своєрідного містеріального «явлення», коли душі померлих «являються» відразу всім, хто прийшов на дзяди. Поетові вдається створити атмосферу романтичної таємничості, фантастичної непередбачуваності того, що відбувається.
У частині IV відбувається нічна розмова, її провадять ксьондз і тінь померлого. Це самогубець. Він оповідає про кохання, що стало причиною його загибелі, проклинає суспільні закони, які підмінили живі закони природи. Кохання набуває містико-романтичної інтерпретації; поки жива кохана, героєві суджено ревнивою тінню блукати по землі, безліч разів пережити грань відчаю, знову і знову чинячи самогубство. Сучасники вгледіли у цьому сюжеті відображення любовних страждань автора та інтерпретацію вертерівської теми. Ім'я героя частини IV — Густав, взяте з популярного у тогочасній Польщі роману баронеси Крюдерер «Валерія» (1803), стало символічним. Молодий Міцкевич дуже полюбляв такі імена. Захоплюючись Наполеоном, він додав до свого імені друге ім'я Наполеон. У ковенський період він мислив себе Густавом, котрий гине від нерозділеного кохання до Марії Верещак.
Лірико-драматична поема «Дзяди» (частини II, IV) — синтетична за формою. Тут присутні античний хор, солоспів, ритуальний діалог, ліричний монолог, низка елементів середньовічної містерії. Міцкевич шукав шляхів створення національної романтичної драми, екстатично емоційної та бунтівної, яка б своїми коренями сягала слов'янської старовини.
23 жовтня 1823 p. Міцкевич був заарештований за членство у товаристві філаретів і ув'язнений у слідчій в'язниці, 21 квітня його випустили на поруки, засудивши до заслання «у віддалені від Польщі губернії Росії». 25 жовтня 1824 р. поет покинув Вільно. Заслання тривало чотири з половиною роки, які проминули в Петербурзі, Одесі та Москві.
У Петербург Міцкевич прибув 7 листопада 1824 p., у день страшного паводку. В цьому поет угледів знак того, що цитадель гнобителів народів Росії не вічна. Зійшовшись попервах з петербурзькими поляками, передусім, з малярем-містиком Олешкевичем, Міцкевич отримав можливість зазнайомитись із творчою молоддю, з літераторами та митцями. К. Рилєєв став його близьким приятелем. Близько зійшовся Міцкевич і з поетом О.Бестужевим. Рилєєв знав польську мову, польську поезію, задовго до зустрічі з Міцкевичем переклав російською мовою його балади «Світязянка» і «Лілії». Серед нових знайомих Міцкевича було чимало учасників майбутнього повстання декабристів. Вони побачили в ньому свого однодумця.
Тим часом царська влада прийняла рішення: польських філаретів у столиці не тримати й надати їм можливість самим вибрати собі місце заслання. Була обрана Одеса. З лютого по жовтень 1825 p. Міцкевич проживав в Одесі. Тут існувало декілька таємних товариств: «Гетерія», що керувала повстанням греків, масонська ложа «Понт Евксинський», «товариство» майбутніх декабристів. О. Бестужев і К. Рилєєв дали Міцкевичу та його друзям, засланим філаретам Малевському та Єжовському, рекомендаційні листи, завдяки яким поляки були прийняті в середовищі одеських декабристів. Навесні і влітку 1825 р. у місто з'їхалось чимало російських змовників. Серед них був князь С. Волконський. Міцкевич зійшовся з ним та його сподвижниками, що вельми вплинуло на формування світогляду поета. Майже зразу по прибутті в Одесу Міцкевич потрапив у любовні тенета Кароліни Собанської, котра приятелювала з генералом Віттом, таємним царським шпигуном. На запрошення Собанської Міцкевич разом з нею, Віттом та їхнім оточенням здійснив подорож у Крим, що тривала з 14 серпня по 14 жовтня 1825 р. Одеські та кримські враження стали поштовхом до створення чудових «Сонетів» («Sonety», 1826) — етапних у польській літературі. Книга відкривалася любовними сонетами, в яких відобразилися глибокі пережиття людини, субтильні порухи її душі, трагізм долі.
Ще більшу популярність здобули «Кримські сонети» («Sonety Krymskie»), що увійшли до тієї ж книги. Тут тема кохання відходить на другий план, на перший — виступають страждання вигнанця, романтично відтінені колоритом мусульманського Сходу. Ліричний герой сонетів благоговіє перед величчю природи, грандіозною, недосяжною для слабких людських зусиль, неспівмірної з ними. Природа — та міра і той ідеал, з якими зіставляються душевні поривання поета-пілігрима. Це ще більше посилює розлад у стражденній душі ліричного героя, оголює складний внутрішній світ вимушеного блукача.
Вибір жанру (сонет) мав для поета дуже велике значення. У 20-х pp. у зв'язку з боротьбою класицистів із романтиками з'явився ряд статей Ф. Б. Гоффмана, в яких автор глумився над Ф. Петраркою, називаючи його поетом «малозрозумілим», і над сонетом як «формою класично недосконалою» («Вісник Європи», 1826). Це було спрямовано проти романтиків і передовсім проти бр. Шлегелів, котрі вважали Петрарку першим романтиком, а сонет — найкращою поетичною формою, що розкриває душевний світ людини в усій його драматичній суперечливості. Тим самим, вибравши сонет, Міцкевич долучився до суперечки на боці романтиків. Польська критика неоднозначно оцінила «Кримські сонети». Романтики зустріли їх захоплено. Класицисти вважали, що це не є поезією.
До осені 1825 p. Міцкевичу було дозволено залишити Одесу і переїхати в Москву. 13 листопада в поштовій кареті поет виїхав з Одеси і через місяць прибув у Москву. Грудень і січень 1825 р. жив тихо, побоюючись арешту. Восени 1826 р. Міцкевич вперше зустрівся з О. Пушкіним.
Увесь 1827 р. Міцкевич працював над поемою «Конрад Валленрод» («Konrad Wallenrod»). У цій поемі, як і в «Ґражині», поет звертається до середньовічного періоду історії Литви, боротьби з хрестоносцями. її герой понад усе ставить патріотичний обов'язок, в ім'я порятунку батьківщини відмовляється від усього особистого. Він романтично прекрасний, величний і трагедійний. Конрад готовий боротися за вітчизну до кінця своїх днів і будь-якими засобами, але він самотній у таборі ворогів, тому його боротьба — лишень перший крок, який не принесе плодів, якщо не буде продовжений. Поема багато в чому близька до середньовічного рицарського роману, де рицар безмежно відданий служінню батьківщині та прекрасній дамі. Композиція фрагментарна. Зображені найбільш напружені миті життя героя. Його душевні пориви складні й суперечливі: самозречення задля свого народу, невимовні туга та відчай, військова звитяга, зневага до ворога, надривні плачі за коханою жінкою, героїчна загибель. Характер Конрада не лише романтично складний, але й трагічний. Трагізм посилюється вставними романсами та піснями.
З початку 1828 р. до травня 1829 p. Міцкевич мешкав у Петербурзі, був прийнятий у великосвітське товариство. Він здобув прихильність кн. Вяземських та Волконських. У салоні Зінаїди Волконської чимало імпровізував. Його імпровізації під музику викликали незмінний захват. У цей період поновилися зустрічі та бесіди з О. Пушкіним. Міцкевич знову перекладав з Данте, Петрарки, Гете, зі східної лірики, перевидав вірші та поеми.
Протягом усього цього часу Міцкевич клопотався про дозвіл виїхати за кордон. Допомога надійшла від Ф. Булгаріна. Він атестував Бенкендорфові Міцкевича як людину тиху та скромну, далеку від політики. Міцкевич отримав закордонний паспорт. У травні 1828 р. він покинув Росію. Поет поїхав у Німеччину, у Веймар, де зустрічався з Гете, потім у Швейцарію та Італію. У Римі він дізнався про повстання в Польщі, яке розпочалося в листопаді 1830 р. Через кілька місяців Міцкевич виїхав на батьківщину, але затримався на австрійській території Польщі. Відомо, що поет не повірив у силу повстанців, не зразу вирушив у Польщу, завдяки чому не зміг взяти участь у подіях, позаяк не був допущений у Варшаву і по приїзді на австрійську територію Польщі. Він зупинився у Познані, блукав уздовж кордонів Царства Польського, шукаючи зустрічі з утеклими очевидцями й учасниками повстання. Героїзм повстанців його вражав. Він знову звернувся до жанру балади, намагаючись втілити у слові найпрекрасніше з того, про що довідався з розповідей очевидців. Так виникли балади «Нічліг», «Редут Ордона», «Смерть полковника» та ін. У червні 1832 р. він залишив Познань і вирушив у Дрезден. У серпні Міцкевич був уже в Парижі. У Дрездені була завершена частина III «Дзядів». Тема цієї частини — засудження тиранії, ненависть до царизму, надія на перемогу в новій боротьбі за свободу.
В основу сюжету частини III «Дзядів» покладені події 1823-1824 pp. — суд над філаретами та їхнє заслання. У пролозі духи добра та зла борються за людину під час її сну. Сили пекла спокушають суєтними задоволеннями, небесні сили спрямовують на шлях високого служіння батьківщині. Прокинувшись, людина змінює своє ім'я. Крейдою на стіні вона пише латиною: «1 листопада 1823 року тут помер Густав. 1 листопада 1823 року тут народився Конрад». Народився борець і месник. Біографічна подія стає символічним вираженням боротьби з царизмом, що завершилася так трагічно. У душі поета боролися надія і відчай, болісно пекла туга за батьківщиною. Все це зумовило саркастично похмурий тон у зображенні жорстокості царських слуг, відобразилося на переоцінці історичної ролі польської революції. Польські емігранти в Парижі захоплювались сенсімонізмом, ідеями відродження церкви, у Міцкевича вбачали пророка, говорили про особливу місію Польщі в історії людства, що стражданнями здобуває для нього свободу. Ці болісні пошуки знаходять своє відображення у частині III «Дзядів».
До цієї частини «Дзядів» додається уривок — цикл віршів про царську Росію памфлетно-звинувачувального характеру. Росія тут — велетенська вотчина царя, найбільшого з тиранів. Петербург — місто, створене самим сатаною, мідний вершник — символ тиранії. Поет згадує і паводок перших днів свого перебування у Петербурзі, який видається йому прообразом загибелі царизму.
У 1832—1834 pp. Міцкевич працював над новим твором — поемою «Пан Тадеуш» («Pan Tadeusz»). що була задумана спочатку як ідилічна, на кшталт «Германа і Доротеї» Гете, але розрослася в процесі роботи до великого епічного полотна. Автор перейнятий національною своєрідністю польської романтичної поеми, прагнучи до відображення в ній не лише трагічного становища польського народу, втрати його незалежності, але й наявності в її структурі суто польських, не властивих для інших літератур ідейних і формальних аспектів. У цьому сенсі його особливо цікавить старовинний шляхетський побут, національний характер, рідний ландшафт. Він показує старопольський побут у Литві першої третини XIX ст., час перехідний і складний, коли багато чого відходило в минуле разом зі звичаями, мораллю, поняттями.
Сюжет сплітається з декількох ліній: сварка між потомками аристократичного роду Горешків та шляхетського роду Сопліц, озброєний напад шляхти на Сопліцове, любовні лінії. Романтично прекрасна історія Яцека Сопліци, думки та почуття котрого суттєво перегукуються з думками та почуттями самого поета.
Міцкевич уважно прослідковує причини загибелі старих звичаїв, народження нових характерів, історичну необхідність оновлення в умовах боротьби за незалежність. Люди майбутнього мусять бути вільними від забобонів та мобільними для боротьби. Таким повинен стати молодий пан Тадеуш, адже йому і таким, як він, старше покоління заповідає зберегти польську національну самобутність і повернути народові незалежність. Сучасники високо оцінили поему, назвавши її епопеєю (Ю. Словацький, З. Красіньський, С. Ворцель). Перекладач і популяризатор творчості Міцкевича — М. Рильський писав: «Пан Тадеуш» є в такій же мірі енциклопедією старосвітського життя Литви, як «Євгеній Онєгін» сучасного Пушкіну російського життя».
22 червня 1834 р. Міцкевич одружився з Целіною Шимановською, донькою відомої піаністки Марії Шимановської. У 1835 р. народилася їхня донька Марія, у 1838 — син Владислав, у 1850 — син Юзеф. У 40-х pp. Міцкевич полишив поетичну творчість. Тепер він зайнявся публіцистичною, викладацькою, а потім і революційною діяльністю. У 1839—1840 pp. він читав лекції з історії римської літератури в Лозанні, у 1840—1844 pp. — курс лекцій з історії слов'янських літератур у Колеж де Франс у Парижі.
У 1849 p. Міцкевич започаткував у Парижі видання інтернаціональної газети «Трибуна народів», яку в тому ж році закрили. У ній М. опублікував ряд статей, звинувачуючи європейську реакцію в зацікавленості у жандармському режимі, закликаючи народи до революційного протесту. Ідея про польське месіанство відступила на другий план. Міцкевич шукає активної діяльності. У листопаді 1855 р. поет вирушив у Константинополь для участі у війні на боці Туреччини проти Росії. Він сподівався зібрати військово-революційний загін з поляків. Але ця мета залишилася недосягнутою. 26 листопада 1855 р. поет помер у Константинополі від холери. 21 січня 1856 р. останки Міцкевича перевезли у Париж на кладовище Монморансі, а 4 липня 1890 р. — у Краків.
З 20-х pp. XIX ст. твори Міцкевича набули популярності в Україні. Його поезією захоплювалися члени Кирило-Мефодіївського братства. Під впливом художньо-публіцистичної праці Міцкевича «Книга польського народу і польського пілігримства»(1833) був написаний один з програмних документів братства — «Книга буття українського народу». У 1846 р. Т. Шевченко передав для М. у Париж через М. Савича рукопис своєї поеми «Кавказ». Окремі мотиви «Уривку» Міцкевича перегукуються з поемою «Сон» («У всякого своя доля») Т.Шевченка. До образів Міцкевича український поет звертався в незакінченій драмі «Невеста» і «Песня караульного у тюрьмы»). Творчість Міцкевича високо оцінювали П. Грабовський, Леся Українка (ст. «Заметки о новейшей польской литературе», 1902), М. Коцюбинський, В. Стефаник. І. Франко назвав Міцкевича «найбільшим поетом польської нації». Твори М. перекладали та переспівували Н. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, П. Куліш, М. Старицький, О. Навроцький, І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, М. Бажай, А. Малишко, В. Сосюра, Л. Первомайський, М. Лукаш. Основну частину творчої спадщини М. переклав М. Рильський (у т.ч. й поему «Пан Тадеуш», що вважається найкращим перекладом іноземною мовою). На тексти поезій Міцкевича писали музику Б. Лятошинський, Г. Майборода. У 1905— 1906 pp. Міцкевичу споруджено пам'ятник у Львові (скульптори М. Паращук, А. Попель).
А. Зав'ялова

Книги автора в бібліотеці: