Леонід Смілянський прийшов у
літературу в другій половині 20-х років, одразу приставши до ідейно-естетичних
платформ ВУСППу і «Молодняка». Тож письменник не був вільним від тогочасних
літературних стереотипів, пробував виводити «на чисту воду» буржуазних спеців,
розвінчував непманів, художньо осмислював «реакційну суть дрібновласницької
стихії». Усе це є в його першій збірці оповідань «Нові оселі» (1928). Тоді ж
письменник почав освоювати «велику» прозу, написавши повість «Машиністи»
(1927), присвячену складним подіям громадянської війни в Україні.
На перевалі 20 — 30-х років творчою
уявою Л. Смілянського повністю заволоділа ідея «жити комуною». Одна за одною
пишуться повісті «Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933), «Полонений» (1934),
пізніше дописана і трансформована в роман «Зустрічі» (1935).
Другим «масивом» творчості Л.
Смілянського є проза про Велику Вітчизняну війну. За період з 1941 по 1950 рік
він присвятив цій темі роман, п'ять повістей, ряд оповідань і новел, ставши чи
не найпліднішим літописцем війни в 40-ві роки.
Перші ж повісті — «Золоті ворота» і
«Дума про Кравчиху» (1942) засвідчили, що прозаїк виразного реалістичного стилю
вдався до лірико-романтичної манери письма. У «Золотих воротах» — своєрідному
ліричному етюді — найперше приваблює щирість почуттів «я — героя», котрий став
на захист рідного Києва. Але пунктирно окреслені характери героїв, як і
«пунктирний» сюжет та очевидна приблизність фактажу, дещо знижують естетичну
цінність повісті. Цілісніше враження справляє «Дума про Кравчиху», виразна
патріотична ідейність якої досить органічно переплітається з народнопісенною
символікою, «думністю», що допомогло авторові створити переконливий образ
матері, в якому вміщуються поняття і жінки-матері, й матері-Вітчизни.
У романі «Євшан-зілля» (1943) прозаїк
знову повертається до реалістичного стилю художнього мислення і відображає
боротьбу народних месників в окупованій фашистами Україні. Дослідники слушно
вказували на вторинність деяких персонажів, надмірну белетризацію зображуваного.
Лише недавно знято тавро забуття з
повісті «Софія», яка була надрукована тільки в журнальному варіанті (Укр. літ.
1944. № 1). У центрі уваги автора повісті — представники української
інтелігенції — архітектори, науковці, діячі культури, митці, які евакуювалися з
України за Урал. Одним із могутніх життєдайних джерел у повісті виступає
національна самосвідомість героїв, їхні поривання до рідної землі.
Устами Софії письменник висловлює
заповітну мрію, що після переможного завершення війни почнеться незрівнянно
краще життя, ніж було до війни: «Зміняться наші серця, в наших поглядах і
вимогах до життя станеться нове відродження». Ця думка-мрія в Л. Смілянського
була вистражданою, не випадковою, бо суголосні їй зустрічаємо і в наступній
воєнній повісті «Зеленогорський хрест» (1945), герой якої командир
партизанської групи Григорій Ромашка переконаний, що після війни «інших людей
родитиме земля і все кращих і кращих, наче пшеницю...».
Повість «Сашко» (1950), популярна й
досі серед школярів, стала останнім твором письменника про війну.
Третій цикл творчості Л. Смілянського —
історико-біографічна проза і драматургія. На відміну від попередніх двох —
робітничого і воєнного — творився він у різні періоди письменницького життя.
Історико-біографічна тема, починаючи від повісті «Михайло Коцюбинський» (1940),
була для письменника своєрідним прихистом, певним відходом од немилосердної
сучасності. Л. Смілянського привабили найбільші постаті в українському
письменстві — Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський. «Вічні огні
вершин» — так називав їх автор. Характерним для творів було те, що письменник
обирав для зображення невеликий, але вагомий часовий відтинок у житті України,
такий, що давав змогу показати кожного з героїв митцем і громадянином. Водночас
у цих творах маємо надмірну привнесеність ідеологічних, політичних акцентів у
відтворенні як головних персонажів, так і оточення, особливо
«ліберально-буржуазного».
Найкращим твором письменника на
історико-біографічну тему є роман у двох книгах «Поетова молодість» (кн. І —
1960, кн. II — 1963). Авторові пощастило органічно поєднати тут історичну
фактологію з обгрунтованим і достовірним художнім домислом.
Леонід Смілянський залишив по собі
досить значну і нерівноцінну мистецьку спадщину. Його перу належать і кіносценарії
та ціла низка зразків «малої» прози.
В. Поліщук
Історія української літератури ХХ ст. —
Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
Книги автора в бібліотеці: