Пруст Марсель

ПРУСТ, Марсель (Proust, Marcel - 10.07.1871, Париж - 18.11.1922, там само) — французький письменник.Народився у заможній родині відомого лікаря, університетського викладача медицини Адрієна Пруста і доньки багатого біржового маклера, єврейки за походженням, Жанни Вейль.
У десятирічному віці у Пруста стався перший приступ астми, яка виснажуватиме письменника упродовж усього життя, стане причиною його добровільного усамітнення.Пруст зростав кволою і замріяною дитиною. У 1886 p., відповідаючи на анкету в альбомі своєї знайомої А. Фор, у графі своїх уподобань він записав: «Читання, мрії, історія, театр». Серед улюблених письменників Пруста були А. де Мюссе, А. де Віньї, В. Гюґо, Ш. Леконт де Ліль, Ш. Бодлер. Особливо цінував Ж. Расіна, цікавився творчістю Ж. де Лабрюйєра, А.К. Сен-Сімона. Серед сучасників вирізняв творчість М. Барреса, Ж.Е. Ренана, П. Лоті, М. Метерлінка У 1882 р. Пруст вступив у ліцей Кондорсе. Разом із майбутнім письменником навчалися Жак Бізе, син славетного композитора; Даніель Алеві, син популярного письменника, члена Французької академії; Робер Дрейфус, котрий згодом став відомим журналістом. Разом з ними Пруст створив ліцейський рукописний журнал «Бузковий огляд» («La Revue lilas») і став постійним автором цього видання. У 1886 р. Пруст написав свої перші оповідання «Затемнення» («L'Eclipse») та «Хмари» («Les Nuages»).
В останньому класі ліцею Пруст зазнав значного впливу з боку свого викладача філософії А. Дарлю, про котрого письменник згодом скаже як про людину, що справила найпомітніший вплив на його інтелектуальний розвиток. 15 липня 1889 р. Пруст став бакалавром словесності й отримав почесну нагороду за письмову випуски) роботу про П. Корнеля та Ж. Расіна. Після закінчення ліцею Пруст робить перші кроки у світському товаристві. У 1889 р. під час візиту до одного із салонів він познайомився з А. Франсом, якому писав: «З чотирьох років я читав і перечитував ваші божественні книги доти, доки не вивчив їх напам'ять».
11 листопада 1889 р. П. пішов на добровільну військову службу в Орлеані. У 1890 р., закін-чивши службу, повернувся у Париж і за наполяганням батьків вступив на юридичний факультет Сорбонни. У цей період Пруст занурився у світське життя, став завсідником паризьких салонів, де зустрічався з Г. де Мопассаном, О. Вайлдом, А. Бергсоном. Не без допомоги обожнюваної ним матері Пруст запровадив особливий режим: спав удень, а працював чи розважався вночі. Його хворобливий фізичний стан посилювало почуття провини, спричинене гомосексуалізмом, який змушував Пруста бувати у кімнатах прислуги, чоловічих борделях, а також у вітальнях багатих і впливових людей.
У 1892 р. Пруст та його ліцейські друзі заснували журнал «Бенкет» («La Banquet»), у якому Пруст публікував численні статті, замітки, літературно-критичні есе. У 1895 р. Пруст закінчив університет і отримав позаштатну посаду асистента у бібліотеці Мазаріні, проте невдовзі він попросив річну відпустку і почав працювати над серією шкіців до роману «Жан Сантей» («Jean Santeuil»). Утім, Пруст не закінчив цього твору. Перший роман письменника — традиційна розповідь про життя молодого чоловіка, зосереджене у його враженнях та відчуттях, дитячих спогадах. Проте романна техніка Пруста ще далека від досконалості: він надто дотримується автобіографічності, твір не має чіткої структури.
У1896 р. вийшла друком перша книга Пруста «Розваги та дні» («Les Plaisirs et les Jours») з передмовою А. Франса. До книги увійшли есе, новели й етюди, опубліковані раніше у журналах «Бенкет» і «Бузковий огляд». У передмові до видання Франс писав: «Навіть його смуток може видатися приємним і вельми різноманітним у поєднанні з дивовижною спостережливістю та гнучким, проникливим і справді тонким розумом». Проте більшість французьких критиків оцінили літературний дебют Пруста як твір дилетанта, а критик Ж. Лоррен звинуватив письменника у «солодкавій меланхолії» й у створенні «елегантних витребеньок».
Назва книги Пруста виразно асоціюється з «Роботами і днями» Гесіода, полемізуючи з цим античним автором. Провідна думка збірки — «краще промріяти життя, ніж прожити його» — у тій чи іншій формі простежується у всіх творах, що ввійшли до «Розваг та днів». Чимало тем, які Пруст розвиватиме згодом у романі «У пошуках утраченого часу», були накреслені в «Розвагах та днях»: тема мимовільної пам'яті (новела «Смерть Бальдасара Сільванда»), мотив кохання як фальшивої вартості — ілюзії, що існує в уяві закоханого («Віоланта, або Світськість»), тема снобізму («Фрагменти італійської комедії»).
У «Розвагах та днях» Пруст не лише знайшов свій матеріал, яким стало світське життя, а й визначився з власним поглядом на об'єкт художнього зображення. Пруст переконаний, що світське життя не є автентичним існуванням. Зрештою, і будь-яке інше існування людини у соціальному просторі хибує умовністю й ілюзорністю. Набуття людиною свого істинного «я» можливе лише завдяки зануренню у внутрішній світ. Суб'єктивна реальність виявляється для Пруста важливішою за навколишню дійсність.
У своїй першій книзі Пруст продемонстрував високу майстерність тонкого психологічного аналізу та швидкоплинної імпресіоністської замальовки («Жалі та мрії кольору часу»).Таким чином, у збірці «Розваги та дні» і фрагментах «Жана Сантея» вже викристалізовувалася концепція роману «У пошуках утраченого часу», виявилися головні риси прустівського стилю, провідні теми його творчості. Але Пруст ще не знайшов оптимальної форми розповіді, яка могла би надати розрізненим етюдам і замальовкам цілісності і завершеності. «Жан Сантей» і «Розваги та дні» можна розглядати як творчу лабораторію, у якій готувалися матеріали для роману «У пошуках утраченого часу».
У 1897 р. Пруст відкрив для себе англійського письменника і теоретика мистецтва Дж. Рескіна. Письменник припинив працю над «Жаном Сантеєм» і почав ґрунтовно вивчати твори Рескіна. Результатом цих студій стали статті про нього і переклади його книг «Біблія Ам'єна» («La Bible d'Amiens», 1904) і «Сезам та лілії» («Sesame et les lys», 1906).
Пруст провадив інтенсивне світське життя, здійснив кілька закордонних мандрівок (Венеція, Амстердам), публікував численні статті, рецензії, салонні хроніки в солідній газеті «Фігаро». У 1905 р. з'явилося друком програмне есе «Про читання» («Sur la lecture»), у якому в зародку містилися книга «Проти Сент-Бева» і роман «На Сваннову сторону». Есе складається з двох частин: автобіографічного нарису, у якому оповідач розповідає про щасливі години дитинства, що минули за читанням, і невеликого теоретичного трактату про психологічний механізм і різні типи читання.
У нарисі «Про читання» Пруст намагається синтезувати роздуми про мистецтво читання з розповіддю про життя, тобто поєднати критико-аналітичний і власне художній первні. Домогтися виконання цього завдання Прусту не вдалося. Проте окремі фрагменти й епізоди есе письменник згодом включить у роман «На Сваннову сторону».
26 вересня 1905 р. померла мати Пруста, смерть якої завдала йому тяжких страждань. У листі до свого друга Р. де Монтеск'ю Пруст писав: «Моє життя втратило відтепер свою єдину мету, свою єдину радість, єдину любов і втіху». Лише у 1907 р. Пруст знову узявся за перо після року жалоби та важких переживань, пов'язаних зі смертю матері. Він почав працювати над книгою «Проти Сент-Бева» («Contre Sainte-Beuve», опубл. 1954). У цій есеїстичній книзі Пруст у полеміці з біографічним методом Ш.О. Сент-Бева розробляє основні принципи власної естетики і відкриває формулу майбутнього роману. Надзвичайно важливою є думка Пруста про те, що «книга — це похідне від іншого «я», ніж те, яке ми виявляємо у наших звичках, у товаристві, у наших вадах». Письменник переконаний, що Сент-Бев «недооцінив усіх великих письменників свого часу», надто захопившись своїм біо-графічним методом, який передбачав нероздільність творця і людини в особистості письменника.
Відтак Пруст крок за кроком просувається до відкриття такого способу розповіді і такого образу оповідача, які не були би подобою автора і віддзеркаленням його біографії, а витвором його уяви. У книзі «Проти Сент-Бева» Пруст, як і раніше, намагається поєднати літературну критику і романну розповідь, вагаючись між есе й оповіданням («un recit»). Задумана стаття про Сент-Бева обрамляється розповіддю про вранішнє пробудження героя-оповідача, котрий потім викладає своїй матері головні ідеї статті. Таким чином, Пруст знайшов образ оповідача — людини, котра щойно прокинулася, носія «мимовільної пам'яті», що перебуває на межі сну і реальності, в осередді кількох часів. У книзі «Проти Сент-Бева» викристалізувався принцип, який об'єднав в органічне ціле поетичну прозу, мемуари та літературну критику. Пруст відкрив шлях до нового типу роману, до «роману-потоку».
Надзвичайно важливим у творчій біографії Пруста став 1908 р. Досі, незважаючи на публікацію численних статей, вихід у світ книги «Розваги та дні», двох перекладів з Дж. Рескіна, Пруст залишався для широкої читацької публіки дилетантом і світським денді. У своєму щоденнику за 1908 р. Пруст запитував себе: «А чи романіст я?» Проте саме того року він став не просто романістом, а й «письменником століття»: П. почав працювати над головним своїм твором, романом «У пошуках утраченого часу» («A la recherche du temps perdu», 1913-1927). Над цим романом Пруст працював протягом 14 років. Уже будучи смертельно хворим, письменник завершував редагування свого твору, проте так і не встиг виправити гранки двох останніх книг. Роман складається із семи книг: «На Сваннову сторону» («Du cote de chez Swarm», 1913), «У затінку дівчат-квіток» («A l'ombre des jeunes filles en fleurs», 1918), «Германтська сторона» («Le Cote de Guermantes», 1921), «Содом і Гоморра» («Sodome et Gomorrhe», Г921) і виданих після смерті Пруста романів «Полонянка» («La Prisonniere», 1923), «Альбертина зникає» («Albertine disparue», 1925), «Віднайдений час» (Тhe, Temps retrouve», 1927).
Усі сім книг об'єднані образом оповідача Марселя, котрий прокидається серед ночі і згадує про знаменні події власного життя: про дитинство, що минуло у провінційному містечку Комбре, про своїх батьків і знайомих, про коханих жінок і світських друзів, про мандрівки і салонні походеньки. Однак прустівський роман — не мемуари і не автобіографічний твір. Письменник не мав наміру підсумовувати пережите. Передусім він прагнув навіяти читачам певний емоційний лад, передати своєрідну духовну настанову, відкрити істину, важливу для нього самого, віднайдену, сформульовану ним у результаті творчого зусилля в процесі написання роману.
Після виходу у світ роману «На Сваннову сторону» (публіка і критика зустріли цю книгу загалом не надто прихильно) Пруст писав Жакові Рів'єру, одному з перших читачів, котрі зрозуміли глибинне значення роману: «Нарешті я знайшов читача, котрий здогадався, що моя книга є твором догматичним, що вона є конструкцією... Якби у мене не було переконань, якби я прагнув лише віддаватися спогадам і з допомогою цих спогадів воскрешати прожиті дні, я б, будучи таким хворим, не узявся за нелегку працю писання».
Головне переконання Пруста, виражене самою конструкцією його «роману-потоку», полягає у визнанні безумовної цінності і безмежної складності, плинності свідомості. Не випадково Пруст часто звертався до творчої спадщини Ф. Достоєвського, а в романі російському письменникові присвячений доволі розлогий екскурс «Усе — в свідомості, а не в об'єкті» — ось головний принцип Пруста, полемічно загострений у стосунку до панівної парадигми натуралістичного роману з його депсихологізмом і культом об'єктивно-природних засад.
Справжній герой прустівського роману — глибинне «я». П. прагне прищепити читачеві віру у невичерпне багатство особистості, яке потрібно лише звільнити від руйнівного впливу звички, інтелектуальних лінощів. Творче зусилля свідомості призводить до прозріння, до набуття особистістю своєї автентичної сутності (епізоди з мартенвільськими дзвіницями та печивом «мадлен» у першій книзі роману; «осяяння» у бібліотеці Ґермантів у романі «Віднайдений час»).
Проте справжнє духовне життя, на думку Пруста, полягає не у свідомому конструюванні ідей. Воно не зводиться до інтелектуального зусилля. Натуралістичний метод усвідомленого спостереження розчарував Пруста. У «Віднайденому часі» він писав: «Скільки разів у моєму житті реальність розчаровувала мене, бо в ту мить, коли я сприймав її, моя уява, яка була єдиним органом насолоди красою, не могла пробитися до неї з огляду на неминучий закон, за яким уявити можна лише те, чого немає тут і тепер». «Осяяння», інтуїтивні прозріння Марселя своєрідно оминають цей жорстокий закон: враження і породжене ним відчуття живуть водночас у минулому, що дозволяє уяві натішитися ними, і в сучасності, що надає мрії тих атрибутів, яких вона зазвичай не має: життєвості та конкретності. Ця пастка свідомості дозволяє Марселеві «схопити» часточку часу в чистому вигляді. Істота, яка відроджувалася в героєві у ці хвилини «осяянь», і була його справжнім «я», яке він так довго шукав, — «я» художника, котрий живе пізнанням сутності явищ і саме в цьому знаходить своє покликання та щастя.
Мистецтво саме тому і є для Пруста найвищою цінністю, що воно дозволяє жити поза часом або, точніше, жити одразу в кількох часових вимірах, відроджуючи свіжість і новизну відчуттів, справжність «я». Лише мистецтво дозволяє особистості подолати абсолютну замкнутість існування, тотальну некомунікабельність і неможливість здійснити свої бажання.
Завданням письменника стає «переклад» «книги душі» загальнозрозумілою мовою. Письменникові не треба нічого вигадувати і винаходити. Його творчість нагадує роботу перекладача. У своєму прагненні до спонтанності, інтуїтивності пізнання дійсності засобами «мимовільної пам'яті» Пруст протистоїть символістській тенденції до конструювання, «винайдення» образу, яка призводила (особливо у пізній період розвитку символізму) до деякої абстрактності, до переваги інтелектуального елементу над конкретно-чуттєвим у структурі образу. Відтак П. ставився до символізму дещо насторожено.
Прустівський образ має імпресіоністичні риси. У прийомах, за допомогою яких він створюється, можна зауважити школу Ґ. Флобера та бр. Гонкурів з їхньою витонченістю сприйняття, орієнтацією на враження, майстерністю деталізованого опису. Розвиток образів нерідко відбувається не у логічній чи хронологічній послідовностях, а в процесі пригадування, відповідно до законів суб'єктивного сприйняття подій, а це породжує часові перебої у розвитку сюжету. Вочевидь, саме цю особливість своєї наративної манери Пруст мав на увазі, коли спочатку хотів назвати свій роман «Перебої почуттів».
У прустівському романі закладалися підвалини нового типу роману — роману «потоку свідомості», хоча П. і не прагнув, як це робить Дж. Джойс в «Уліссі», словесно відтворити «несвідоме», імітувати структуру «потоку свідомості». Образ у романі Пруста зберігає раціональну основу. Його роман продовжує традицію аналітичного психологічного роману Стендаля.
Хоча, створюючи свою грандіозну психологічну фреску, Пруст і орієнтувався на О. де Бальзака, котрого дуже високо цінував, проте принципи реалістичної типізації виявилися чужими авторові «У пошуках утраченого часу». Він аж ніяк не схиляється до думки, що особистість детермінована соціально й історично. Рушійною силою її вчинків у Пруста стає підсвідомість. Цим пояснюється і відносна статичність прустівських персонажів. Характер не розвивається під впливом зовнішнього середовища. Змінюються лише миттєвості його існування і точка зору спостерігача — так само, як на знаменитій «Копиці сіна у Жіверні» К. Моне один і той самий предмет змінює своє забарвлення залежно від часу доби.
Характер у Пруста втрачає цілісність, смислове ядро. Пруст був одним із перших, хто висловив сумнів у можливості самоідентифікації особистості. Особистість була усвідомлена ним як низка послідовних існувань різних «я». Відтак образ нерідко вибудовується як сукупність послідовних замальовок, що нашаровуються одна на одну, навзаєм доповнюються, коригуються, але не утворюють сплаву, цілісності, константи стійких психологічних властивостей особистості. Образ наче розкладається на безліч компонентів. Приміром, Сванн, розумний і витончений відвідувач аристократичних салонів, яким він постає на початку роману у дитячих роздумах Марселя, і Сванн — коханець Одетти, а згодом побачений уже очима змужнілого Марселя; Сванн — добропорядний сім'янин, котрий запобігає перед нікчемним товариством своєї дружини, і, нарешті, Сванн — невиліковно хворий, напівмертвий чоловік, — усе це начебто різні люди. Відтак є вагомі підстави для того, щоби твердити про своєрідну «кінематографічність» прустівської художньої візи.
Така побудова образу віддзеркалювала важливу для Пруста думку про суб'єктивність наших уявлень про особистість іншого, про принципову непізнаваність його сутності. Насправді людина осмислює не об'єктивний світ, а лише своє суб'єктивне уявлення про нього.
Образ у Пруста насичений культурно-історичними ремінісценціями, має суто метафоричну природу. Розумний і освічений Сванн закохався у вульгарну кокотку Одетту де Кресі, коли зауважив у її зовнішності певну схожість із Сепфорою. Пізніше Сванн відкриває у Блокові риси Магомета, а сам оповідач помітить індивідуальність у звичайній хатній служниці лише після того, як у нього виникне асоціація з алегоричною фігурою «Милосердя» Джотто.
У романі Пруст продовжує тему, яку він порушив у книзі «Проти Сент-Бева», — нетотожність людини і митця у структурі творчої особистості.Письменник не визнає безпосередньої залежності таланту від суто людських якостей особистості. У книзі «У затінку дівчат-квіток» маркіза де Вільпарізіс критично атестує творчість Ф. Р. де Шатобріана, А. де Віньї, В. Гюго, Стендаля на тій підставі, що всі вони бували у хаті її батька і кожен виявив ті чи інші людські вади. Але парадокс полягає в тому, що справжніми художниками виявляються не блискучі аристократи на кшталт де Шарлюса чи Сен-Лу, а злегковажений бомондом, непоказний Вентейль, автор геніальної музичної фрази, та письменник Берґот, котрого салонні естети вважають вульгарним. Для П. «геніальність полягає у таланті віддзеркалювати, а не у властивостях явища, яке віддзеркалюється». Художником є той, хто здатний відмовитися жити суто для себе і собою, хто може «перетворювати свою індивідуальність на подобу дзеркала». «У пошуках утраченого часу» — роман про роман, історія віднайдення Прустом свого письменницького покликання.
Другою важливою темою роману стало кохання. Відтворюючи найтонші психологічні нюанси почуття кохання, Пруст продовжує класичні традиції Ж. Расіна, мадам де Лафайєт, Б. Констана, Стендаля та Г. Флобера. Але кохання у Пруста стає суто суб'єктивним переживанням, воно повністю «ув'язнене» в закоханому; об'єкт кохання виявляється випадковим, а нерідко і байдужим.
У романі повторюється одна й та сама модель любовних стосунків: кохання Сванна до Одетти, Марселя — до Жільберти, а потім до Альбертини, Сен-Лу — до Рахілі — усі ці взаємини розвиваються, скоряючись одному законові. Кохання інтенціональне, його цілком породжують закохані, реалізуючи таким чином свою потребу кохати. Прустівську концепцію кохання міг би проілюструвати афоризм Н. С. Шамфора: «Треба вибирати: або кохати жінок, або знати їх; компромісу бути не може». Прустівська модель любовних стосунків якраз і ґрунтується на просуванні від кохання до пізнання. Щойно Сванн, Марсель чи Сен-Лу починають пізнавати своїх пасій, як одразу ж перестають 'їх кохати, відчувають глибоке розчарування.
Таке трактування кохання пов'язане із загальною гносеологічною програмою Пруста. Для нього любити і знати — протилежні стани духу. Любити можна лише те, чого не знаєш, чого немає у теперішньому часі — лише те, що існує у минулому або майбутньому, у спогадах або уяві того, хто любить.
Змалюванню цього механізму любовного почуття всуціль присвячений роман «Альбертина зникає». Щойно колишня кохана Марселя, котру він уже розлюбив і спільне життя з котрою почало його обтяжувати, йде від нього, як кохання і ревнощі знову спалахують у його серці. По-справжньому Альбертина починає жити у Марселевій душі вже після своєї смерті, бо тоді вона живе у споминах людини, яка кохала її, а з огляду на прустівську концепцію пам'яті лише спогад є безумовно цінним і незмінним, чого не можна сказати про плинне і мінливе життя.
Відроджуючись у спогадах оповідача, Альбертина розкриває свою сутність. Тільки після смерті коханої герой здатний пізнати, якою вона була насправді. Але, пізнаючи Альбертину, він урешті-решт перестає кохати і невдовзі забуває її.
Для Пруста кохання — хвороба душі та свідомості, невіддільна від ревнощів і страждань. Кохання може жити лише у злигоднях, потерпаючи від страху втратити кохану людину. Роман Пруста можна вважати поширеним викладом афористичної думки Ф. де Ларошфуко: «Кохання, як полум'я, не знає спокою: воно перестає жити, щойно перестає сподіватися або боятися».
До якої би сфери життя не звертався Пруст — кохання, пізнання, творчості, для нього головне не показати результат кристалізації почуття, а проаналізувати процес художнього розуміння. Цей процес мислиться письменником як нескінченна динамічність і суб'єкта, і об'єкта. Саме це відкриття релятивності стосунків суб'єкта й об'єкта, втілене у безпосередньому естетичному переживанні, стало наріжним каменем, на якому Пруст створив свій «роман-потік».
Реакція критиків на публікацію у 1913 р. першої книги роману «На Сваннову сторону» була доволі суворою. Зокрема, французький критик Ж. Мадлен писав: «Прочитавши сімсот дванадцять сторінок... після постійного побоювання втопитися у незбагненних сюжетних поворотах, відчуваючи роздратування через неможливість випірнути на поверхню, ви все ж не матимете ані найменшого уявлення, про що, власне, йдеться. Навіщо все це? Що все це означає? Куди веде? Нічого не можна збагнути! Неможливо нічого сказати про це!» Критик А. Геон назвав роман Пруста «писаниною на дозвіллі», зауваживши між іншим, що ця книга є свідченням «сучасної надчутливості». А майбутній Нобелівський лауреат А. Жід не рекомендував видавництву «Нувель ревю Франсез» публікувати роман.
Але, незважаючи на стримані відгуки, Пруст продовжив працювати над романом. І, зрештою, здобув загальнонаціональне визнання після виходу у світ книги «У затінку дівчат-квіток « (1918), отримавши почесне звання лауреата Гонкурівської премії за 1918 р.
У 1919 р. була опублікована книга Пруста «Наслідування та суміші» («Pastiches et melanges»), до якої увійшли літературні імітації та пародії, написані у 1908—1909 pp., а також статті 1900 — 1908 pp. Вдатися до наслідувань Пруста спонукав судовий процес над Лемуаном, якого звинуватили у шахрайстві. Цей французький інженер оголосив про своє відкриття: він начебто розкрив таємницю виготовлення діамантів. П. розповідає про справу Лемуана в стилі Бальзака, бр. Ґонкурів, Ж. Мішле, Флобера, Сент-Бева, Е. Ж. Ренана, А. де Реньє та ін. Ці наслідування стали паростками справжньої літературної критики у творчості Пруста: у цих творах він виявив характерну рису свого таланту — вміння розчинитися в іншому, вжитися в іншу письменницьку індивідуальність, зімітувати її. Граючись різними стилями, Пруст відшліфував свій власний, а крім того, запропонував загальну концепцію літературного стилю. У «Віднайденому часі» він сформулював її так: «Стиль для письменника, як колір для художника, — питання не техніки, а бачення».
Стиль Пруста вразив сучасників. А. Луначарський писав, що стиль Пруста «дещо каламутний, медово-колоїдний, незвичайно солодкий і ароматний». А. Геон уважав прикметною рисою прустівського стилю його «спонтанність». Справді, у мові Пруста начебто нічого не продумано заздалегідь, ніщо не вказує на працю письменника з добору слів, з оформлення фрази. Прустівська фраза розливається, як весняна повінь, розростається до розміру сторінки, вбираючи у себе синонімічні ампліфікації, порівняння, метафори, додаткові і пояснювальні конструкції. У фразі Пруста повинні були поєднатися враження і його осмислення, сучасність і минувшина, споглядання і спомини. її завдання — з імпресіоністичною безпосередністю передати провідну думку роману, думку про вибагливість і невичерпність свідомості, про плинність і безмежність особистості.
Але, постійно ускладнюючись, набуваючи протеїстичних рис, особистість у Пруста не розпадається. Він був не лише сучасником декадансу, а й спадкоємцем багатющої традиції французької культури, яка допомогла письменникові зберегти віру в людину та вічні цінності, однією з яких було мистецтво.
Пруст успадкував традиції класицистської прози, письменників-моралістів XVII ст. Його фраза не ламається, ніколи не втрачає прозорості, попри надзвичайну складність своєї структури. Нерідко розлогий період завершується морально-дидактичним або психологічним резюме в дусі Б. Паскаля, Ларошфуко чи Лабрюйєра. Стиль Пруста віддзеркалює внутрішню боротьбу між зайвою ускладненістю, що загрожує перетворитися на зумисність, штучність, і граційною природністю.
23 вересня 1920 р. Пруст став кавалером найвищої нагороди Франції — ордену Почесного легіону. Це стало свідченням літературного і суспільного визнання. До письменника прийшла справжня слава: переклади, гонорари, візитери з-за океану. 8 січня 1921 р. газета «Відродження» опублікувала відповідь П. на анкету Е. Анріо про класицизм та романтизм, у якій Пруст, своєрідно полемізуючи зі знаменитим трактатом Стендаля «Расін і Шекспір», написав: «...Великих художників, яких називали романтиками, реалістами, декадентами тощо, допоки належно не зрозуміли, — власне, саме їх я би назвав класиками...»
Навесні 1922 р. Пруст завершив рукопис роману «У пошуках утраченого часу». Закликавши до себе в кімнату свою служницю Селесту Альбаре, він сказав: «Знаєте, сьогодні вночі сталася видатна подія... Це велика новина. Сьогодні вночі я написав слово «кінець». Тепер я можу померти».
Слова Пруста виявилися пророчими. Восени його здоров'я різко підупало. Застудившись під час одного зі світських вечорів, Пруст відмовився від допомоги лікарів і 18 листопада 1922 р. помер від пневмонії у своїй паризькій квартирі.
У промові під час церемонії прощання з П. Ф. Моріак сказав про нього так: «Це був письменник, охоплений пароксизмом літературної пристрасті, письменник, який створив собі кумира з літературної творчості, і цей ідол його поглинув».
Пруст справив помітний вплив на розвиток роману XX ст., хоча безпосередніх учнів та послідовників у нього не було. У 20-х pp. Пруст, поряд із А. Жідом та П. Валері, став для європейської інтелігенції одним із найбільших авторитетів. Прустівська стихія так чи інакше позначилася на творчості Ф. Моріака, А. Моруа, А. Жіда, С. Цвейга, А. Моравіа, В. Набокова. Вельми істотним був вплив Пруста і на англійську літературу 20-х pp. (В. Вулф, О. Хакслі й ін.).
У 30-х pp. інтерес до творчості Пруста дещо підупав. Екзистенціалісти відкинули прустівську концепцію провіденціальності мистецтва, їм були чужі його естетизм, суб'єктивізм і відверта не ангажованість. Щоправда, А. Камю оцінив роман Пруста як «одну з найвидатніших і всеосяжних спроб бунту людини проти свого смертного талану», а Ж. П. Сартр продовжує прустівську лінію «потоку свідомості» у трилогії «Дороги свободи».
Інтерес до Пруста знову пожвавився в університетському середовищі і серед інтелектуалів у 50-х pp. У 1956 р. в анкеті, яку французький літератор Р. Кено провів серед письменників та критиків, роман Пруста «У пошуках утраченого часу» посів третє місце в «ідеальній бібліотеці» із 100 книг, після Біблії і драматургії Шекспіра.
Послідовниками Пруста оголосили себе представники школи «нового роману» у Франції (Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор). Для Н. Саррот «Пруст і Джойс — попередники, які відкрили шлях сучасному романові». Віддаючи данину шани Прусту, визнаючи його своїм предтечею, новороманісти, втім, гостро критикували його за «традиційність», «класичність».
Зараз Пруст сприймається у Франції як визнаний класик, один із найвидатніших французьких письменників, котрий здійснив революцію у розвитку романного жанру, створив «епопею сучасного письма» (Р. Барт).Перекладацька майстерність А. Перепаді дозволила сучасному українському читачеві ознайомитися з романами Пруста.
В. Триков

Книги автора в бібліотеці: