Куліш Пантелеймон

Пантелеймон Олександрович Куліш — український
буржуазно-ліберальний письменник, багатогранна діяльність якого (як поета і
прозаїка, фольклориста і етнографа, перекладача і критика, редактора і видавця)
охоплює кілька десятиліть. Почавши як ліберал, настроєний проти царизму і
кріпацтва, він поступово скочувався на буржуазно-націоналістичні позиції,
особливо в останні десятиліття свого життя.

Народився Куліш 8 серпня 1819р. в містечку
Воронежі Глухівського повіту на Чернігівщині в дрібнопанській сім'ї. Вчився
майбутній письменник у Новгород-Сіверській гімназії, 1839р. вступив до
Київського університету, але не закінчив його. З початку 40-х років учителював,
багато мандрував по Україні, захоплюючись фольклором і етнографією. З 1845р.
жив і вчителював у Петербурзі. 1847р. був заарештований у зв'язку з розгромом
Кирило-Мефодіївського братства, хоч його організаційна приналежність до цього
товариства, як і Шевченка, доведена не була, і висланий до Тули. Після смерті
Миколи І, покладаючи надії на реформи і «доброго царя», він все непримиренніше
ставився до революційної демократії.

Починаючи з 1856р., коли було одержано
дозвіл друкуватися, Куліш активно працював, особливо як прозаїк (переробив і
опублікував «Чорну раду»), як збирач і видавець фольклорно-етнографічних
матеріалів (у 1856 — 1857 рр. видано два томи «Записок о Южной Руси»), багато
зробив у справі відродження української журналістики (підготовка і видання
альманаху «Хата», журналу «Основа»). На творах письменника цієї доби і
напрямкові «Основи», до редакції якої він входив, уже позначилася зміна
поглядів Куліша. Ще помітнішою вона стала після реформи 1861р., яка
задовольнила ліберальну буржуазію. Поглибилися і його ідейні розходження з
Шевченком, загалом аж до неприйняття творчості революційного поета.
Закономірно, що у 60-ті роки, після придушення повстання у Польщі, Куліш був
направлений сюди провідником політики царизму як «директор духовних справ». З
кінця 60-х років активно підтримував зв'язки з народовськими громадсько-культурними
діячами Галичини, претендуючи на роль їх духовного вождя. Він підносив теорію
культурництва, класового миру, боявся революційності народних мас; все
послідовніше виявлявся його аристократизм, зневага до «черні».

Тритомна «История воссоединения Руси» (1874 —
1877) засвідчила, що в цей час Куліш остаточно перейшов на реакційні позиції:
зібравши цінний фактичний матеріал, автор тлумачив його як типовий буржуазний
історик, відверто засуджуючи визвольні народні рухи. В останній період свого
життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882),
«Дзвін» (1893), багато перекладав, зокрема твори Шекспіра; переспіви з Байрона,
Гете, Шіллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). Помер Куліш 14
лютого 1897р. на своєму хуторі Мотронівка, де і похований…

 

Історія української літератури другої половини ХІХ
століття, Київ, 1979.

 

 

 

 

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ

(1819 — 1897)

 

Світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета.

П. Куліш

Не чим іншим як історичним парадоксом
слід називати те, що нині ми розпочинаємо знову, як робилася спроба наприкінці
20 — початку 30 років, розвивати деякі ідеї Куліша-культуролога,
Куліша-історика. Багаторічне замовчування імен українських митців, вчених,
громадських діячів, політиків, «виламування» з культурного фундаменту великих
пластів далекого минулого, вульгарне, на догоду ідеологічно спекулятивним
тезам, трактування культурного й суспільного розвитку спонукають нас до
вивчення нашої духовної спадщини, щоб виважити, а може, й переоцінити усталені
інтерпретації їх творчості, а також культурницької й політичної діяльності з
позицій сьогодення. Звернімося до праць М. Костомарова, М. Грушевського, Д.
Дорошенка, Д. Яворницького, а насамперед до П. Куліша. Звісно, не все в нього
заслуговує на беззастережне схвалення. Багато його історичних концепцій зазнало
деформацій під тиском тих соціально-політичних і культурних умов та обставин, в
яких жив і творив Куліш. Але для того, щоб сказати чесне, вивірене архівними
документами та грунтовними дослідженнями, слово про характер і першопричини цих
деформацій історичного минулого, витворених Кулішем-істориком, треба
опублікувати його доробок, який є на сьогодні унікальною бібліографічною
цінністю.

Прикро, що лише тепер ми розпочинаємо осягати
велич Куліша без ідеологічних застережень, повільно і несміливо добираючись до
його творінь. Та чи сповнимо ми бажання Ганни Барвінок, яка зберегла величезний
архів свого чоловіка і в похилому віці турбувалася про видання повного зібрання
його творів? Звернулася вона до історика і археолога Івана Михайловича Каманіна
— директора Центрального архіву давніх актів у Києві, не лише тому, що той був
добрим знайомим Пантелеймона Олександровича, а передусім тому, що мав великий
досвід у публікації історичних документів, й, крім того, свого часу Іван
Михайлович взяв під опіку величезний архів Куліша — ще вповні не опрацьовану
рукописну скарбницю, в якій є багатюще листування письменника, рукописи творів,
записки тощо. Переданий до утвореної Української Академії наук, цей архів
«запрацював» на каманінське п'ятитомне Зібрання художніх творів Пантелеймона
Куліша, як оригінальних, так і перекладних, яке розійшлося швидко. Каманіна не
стало в 1920 році. Тоді дослідження творчості продовжили молоді
літературознавці М. М. Могилянський, О. К. Дорошкевич, П. І. Рулін, М. К.
Зеров, В. П. Петров, Є. П. Кирилюк. Та їх ініціатива не була
підтримана.

У наш час розпочинається «третя хвиля» видання і вивчення творчої спадщини
одного з найпродуктивніших будителів національної самосвідомості українців,
неодіозного, хоча й суперечливого мислителя, поборника національної
самобутності українського народу, його мови і культури, палкого прихильника
справедливих міжнаціональних взаємин, високої культури людського співжиття,
гармонійної взаємодії цивілізації і природного середовища, технічного прогресу,
моральних і загальнолюдських гуманістичних цінностей.

Пантелеймон Куліш вірив, що його зрозуміють нащадки, пізнає благородство
його трудів і замірів Україна. У вірші «На чужій чужині» він писав:

Не забудеш мене, поки віку твого,

моя нене Вкраїно,

Поки мова твоя голосна у піснях,

як срібло чисте дзвонить.

На що глянеш, усюди згадаєш твого

бідолашного сина;

Туподумство людське, моя нене,

від тебе його не
заслонить.

Готуючи до друку збірку сонетів «Друга камена»,
точніше, її рукописний варіант (цілком можливо, для дарунку), 10 травня 1925
року Микола Зеров елегантним почерком, вимальовуючи кожну літеру, переписав
сонет «Куліш»:

Давно в труні Тарас і Костомара,

Грабовський чемний, лагідний Плетньов;

Сивіє розум і холоне кров;

Літа минулі, мов
бліда примара.

Та він працює, Феніксом з пожару

Мотронівка народжується знов;

Завзяттям віє від його промов

І в очах відблиск
молодого жару.

Він боре тупість і муругу лінь,

В Європі хоче ставити курінь,

Над творами
культурників п'яніє.

І днів старечих тягота — легка,

І навіть в смертних муках агонії

В повітрі пише ще
його рука.

В наші дні далеко не кожному зрозуміле таке
закодоване в образах життя видатного українського письменника, історика,
критика, публіциста, етнографа, мовознавця, культурного діяча Пантелеймона
Олександровича Куліша, але в ті, далекі вже від нас, 20-і роки XX ст., його
ім'я було популярним. У збірнику «Революційні поезії», виданому в Харкові у
1920 році з метою прилучення широкого українського читача до національної поетичної
скарбниці, поряд із поезіями Івана Котляревського і Тараса Шевченка, Євгена
Гребінки і Михайла Старицького, Павла Грабовського та Івана Франка, Лесі
Українки і Олександра Олеся, Грицька Чупринки і Спиридона Черкасенка, Павла
Тичини і Василя Чумака вміщена дума П. Куліша «Кумейки». Тогочасним
революційним настроям були співзвучні заключні її рядки:

Нехай знають на всім світі,

Як ми погибали

І, гинучи, свою правду

Кров'ю записали.

Записали — прочитають

Неписьменні люде,

Що до суду із шляхетством

Згоди в нас не
буде.

Поки Рось зоветься Россю,

Дніпро в море ллється,

Поки серце українське

З панським не
зживеться.

Правда, у своєму прагненні посилити соціальне спрямування думи упорядник
збірки замінив в передостанньому рядку слово «українське» на — «мужицькеє».
Тоді самодіяльність була не рідкістю.

Звичайно, сучасний читач може дещо критично сприйняти процитований вище
сонет, зокрема, подивуватися, скажімо, з того, що такий високоосвічений вчений
і блискучий стиліст, тонкий цінитель поетичної форми, як М. Зеров, дозволив
собі задля рими до слова «примара» деформувати прізвище відомого історика
Миколи Костомарова. Не поспішаймо, одначе, з висновком. Зеров був великим
знавцем життя і творчості П. Куліша і не раз зустрічав у його епістолярній
спадщині дружнє «Костомара». Так, у листі до Т. Г. Шевченка від 1 лютого 1858
року читаємо: «Що за добро було б, якби нас Господь докупи звів да якби ми
пожили по-сусідськи хоть один рік, да й Костомару до себе приманили.
Порозумнішали б усі троє! Що ж, коли йдемо різно трьома шляхами!»

На час написання цього листа минуло вже 14 років від осіннього дня 1844
року, коли Пантелеймон Куліш познайомився з молодим істориком Миколою
Костомаровим. Правда, в 1874 році вони поконфліктували, а через шість років
розійшлися назавжди, але як багато їх єднало! Адже, по суті, трійця — Шевченко,
Костомаров і Куліш — була духовним осердям заснованого в Києві
Кирило-Мефодіївського товариства, участь у якому так драматично позначилася на
їхніх долях.

До часу, коли з'явився сонет, складний, суперечливий життєвий і творчий
шлях автора першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада»
досліджувався активно, в дискусіях. Молодий тоді Є. Кирилюк готував
«Бібліографію праць П. О. Куліша та писань про нього», яка з'явилася друком в
1929 році, у Львові вийшла книга В. Щурата «Філософічна основа творчості
Куліша» (1922), М. Грушевський друкує в журналі «Україна» (1927, ч. 1 — 2)
грунтовну розвідку «Соціально-традиційні підоснови Кулішевої творчості», інший
український історик Д. Дорошенко видає в 1918 році книгу «Пантелеймон Куліш,
його життя й літературно-громадська діяльність», а молодий літературознавець,
згодом — відомий історик, археолог і прозаїк В. Петров друкує підряд — у 1929 і
1930 роках — дві праці: «Пантелимон Куліш у п'ятдесяті роки. Життя. Ідеологія.
Творчість» і «Романи Куліша». До речі, особисте, точніше, бурхливе інтимне
життя Куліша тоді цікавило багатьох вчених. Так, О. Дорошкевич звернув увагу на
його взаємини з юною Л. Милорадовичівною й видав у 1927 році книжку «Куліш і Милорадовичівна».

Великим імпульсом для такого широкого і активного інтересу до життя і
творчості П. Куліша був і його 100-літній ювілей, який припав на тривожний 1919
рік. М. Зеров на той час редагував «Літопис українського письменства» — журнал
«Книгар», де в липнево-серпневому номері з'явився ряд статей, присвячених його
культурно-громадській діяльності, творчості як літературного критика, аналізу
поетичної спадщини, віршованих перекладів Біблії, етнографічній діяльності.
Досліджувалися праці П. Куліша, пов'язані з вивченням і виданням творів М.
Гоголя, підбивалися підсумки роботи щодо видання творів самого Куліша. М. Зеров
згодом написав грунтовну передмову «Поетична діяльність Куліша» до збірки
поета, що мала видати «Книгоспілка». Важко навіть перелічити ті видання
оригінальних його творів й наукових праць про життя і діяльність митця, які
здійснювалися в перші пореволюційні десятиліття. На особливу увагу заслуговує
така підготовлена і видана Українською Академією наук 1927 року праця, як
«Пантелеймон Куліш. Збірник праць комісії для видавання пам'яток новітнього
письменства», а також видання творів П. Куліша 1931 року.

Були серйозні наміри опублікувати всю спадщину видатного письменника та
історика. Про це свідчить шеститомне (найповніше й до сьогодні) видання його
творів у Львові (1908 — 1910 рр.), незавершене — лише в п'яти томах — у Києві
(1908 — 1910 рр.), хоча планувався двадцятитомник. Згадаймо тут добрим словом
невтомного Б. Лепкого, який видав п'ятитомне зібрання творів П. Куліша у
Берліні (1922 — 1923 рр.) у серії «Українське слово». Наприкінці 20-х років на
Радянській Україні також була розпочата співробітниками Інституту літератури
ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР підготовка багатотомного — у 25 томах — видання, але
з'явилося лише три — 1,3 і 6-й томи (1930 — 1931).

У передмові до цього видання О. Дорошкевич писав, що «до повного
академічного видання багатющої Кулішевої спадщини (що забере не менш, як 50
великих томів) ми можемо прийти лише за яке десятиліття». Але впродовж
десятиліть після того запанувало майже повне (1939 року вийшла «Чорна рада.
Хроніка 1663 року» з передмовою В. Гуфельза) мовчання аж до 1969 року. Ні, не
тільки мовчання, а й розвінчування Куліша — «буржуазного націоналіста», «ворога
Шевченка» (в цих стараннях наші шевченкознавці були попереду). Лише у 1969 році
вийшов скромний однотомник П. Куліша у видавництві «Дніпро», а в 1970-му —
збірка «Поезії» у серії «Бібліотека поета».

Звісно, дослідники знають про численні студії, присвячені спадщині П.
Куліша, які з'явилися ще в кінці XIX — на початку XX ст., Бориса Грінченка,
Осипа Маковея, грунтовні статті Івана Франка і Сергія Єфремова, листовне
звернення Михайла Коцюбинського до Івана Франка, Панаса Мирного та інших
письменників із пропозицією взяти участь в альманасі «Дубове листя», присвяченому
Кулішеві. У цьому зверненні, датованому 1901 роком, зокрема, читаємо: «Минуло
вже чотири роки, як помер П. Куліш, — і дедалі все видніше й видніше стає,
яку велику вагу в нашому письменстві має це славне ім'я; а яку матиме своїми
роботами, що тільки тепер виявляються на світ, — про те можна догадуватися.
Могучий майстер української мови й творець українського правопису, благородний
поет «Досвіток», перекладач Шекспірових і Байронових творів, а також Біблії,
автор «Записок о Южной Руси», «Чорної ради» і сили інших цінних праць має право
на нашу велику повагу і вдячність. Перед цими його заслугами забуваються тепер
ті помилки, які йому траплялося робити, а виступає потреба пошанувати його
працю».

На жаль, до сьогодні в українському радянському літературознавстві не
створено узагальнюючої праці, яка б об'єктивно, з урахуванням усіх аспектів
тогочасної дійсності, розкрила багатогранну і суперечливу діяльність П. Куліша.
Бібліографічною рідкістю є його художні твори, а історичні та етнографічні — не
з'являлися понад півстоліття. Тому й не дивно, що сучасний читач, натрапивши в
сонеті М. Зерова на вираз «Грабовський чемний», подумає, що йдеться про
П. Грабовського, який, до речі, високо шанував творчість П. Куліша і
навіть на заслання повіз із собою його книги, хоча й різко критикував політичні
концепції Куліша-історика. Насправді ж тут мається на увазі інший Грабовський —
щирий друг і Кулішів порадник, польський письменник М. Грабовський, який мріяв,
окрилений працею Тараса Шевченка над альбомом «Живописна Україна», і сам
підготувати подібне видання.

Згадується в сонеті «Куліш» і П. Плетньов —
ректор Петербурзького університету, давній його покровитель, вчений,
письменник.

Домінуючим мотивом сонету є подвижницька праця П. Куліша, що підносила дух
і знесилювала його, викликала захоплення ним земляків, а час від часу і
розчарування, навіть праведне обурення друзів, колег, читачів.

Пантелеймон Куліш був свідомий значення свого подвижництва, вірив, що слово
має велику живлющу силу, здатну зростити могутнє дерево української
національної культури.

Слово нам верне і силу давнезну і волю.

І не один в нас лавровий

вінець обів'є круг
чола

Доля простелила для Пантелеймона Олександровича Куліша довгий життєвий
шлях. Народився «гарячий Панько» Куліш — так він згодом буде іноді
підписуватися — 7 серпня (26 липня) 1819 року в містечку Воронежі колишнього
Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської
області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра
Андрійовича і дочки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під
Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо
народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» —
сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної
мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші
свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны
Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його
літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від
матері народної казки. З кінця 30-х років Куліш — слухач лекцій у Київському
університеті. Та мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли ще зробив
першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася в 1841
році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча
його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в
університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на
правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі. Куліш
написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего
в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком
Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный
змей». Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду
викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою
історичний роман «Михайло Чарнышенко...», віршовану історичну хроніку «Україна»
і оповідання-ідилію «Орися». Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли
журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його
славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов
(він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого
вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією П. Плетньова
посилає П. Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов,
історії, культури та мистецтва, куди він вирушає із своєю вісімнадцятилітньою
дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847
року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона —
Тарас Шевченко.

Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена
Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де
добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до
таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської
жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша,
який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма
його учасниками і самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість
України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць,
які могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від
імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці і потім відправити
на службу у Вологду...»

Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її
особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в
арештантське відділення військового госпіталю, а звідти відправили на заслання
в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені
в Тулі три роки і три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса
Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом
з’явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах
«Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство,
или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає
європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч.
Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії
губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских
ведомостей».

Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки
кривавого монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри
Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш
повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час
він не мав права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом «Николай М.» він
публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки
о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю
автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки
шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм
творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних
і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі
в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о
Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю
світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в
одному із листів до С. Аксакова.

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським
фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року,
і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік.
Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні
оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається
власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого
українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча
Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він
вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова,
відвозить дружину на хутір Мотронівку (Чернігівщина), щоб згодом звідси в
березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у
листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх
здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою
вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного
втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний
оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона
Куліша. Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в
заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує.
Тоді хай буде альманах «Хата», вирішив письменник. А тим часом брат дружини В.
Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П.
Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Г. Барвінок,
зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й
громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання
українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» —
своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і
«Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі». Сторінки цього журналу
заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після
другої подорожі по Західній Європі, яку він здійснив разом із М. Костомаровим.

Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми»,
що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного
валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською
мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали
«Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті... «Куліш був
головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини
70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в
народовському журналі «Правда».

Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді
директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали
змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній
установі, вивчення архівів, де він робить численні записи для майбутніх
історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими
українцями, зокрема у Львові, де часто буває).

Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної
ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для обгрунтування
концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток
української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з
1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала
Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История
воссоединения Руси», в якому прагне документально підтвердити ідею історичної
згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської
шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму на Україні.

Роки збігали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не
залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута
українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Та й сам П. Куліш
розчарувався і в державній службі, і в своїх «москвофільських» орієнтаціях.
З'являється 1876 року емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати
українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних
документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання
українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін... Львівський
журнал «Правда» в 1876 році у статті «Указ проти руського язика» аналізує
наслідки цього згубного для української культури шовіністичного указу, а через
два роки М. Драгоманов подає до Міжнародного літературного конгресу в Парижі
науковий реферат, у якому інформує європейську громадськість про самодержавну
акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.

П. Куліш оселяється на хуторі Мотронівка. Тут господарює, творить, зокрема,
укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку
«Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879
року цензура забороняє і вилучає з продажу. І було за що. Бо після емського
указу обстоювати право українського народу на свій самобутній культурний
розвиток, як це робив Куліш, було крамолою. Та це не зупиняє вченого,
письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою
«Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до
спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то
приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу
(поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький»,
1884).

Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання
в Женеві третю збірку поезій «Дзвін», завершує історіографічну працю в трьох
томах «Отпадение Малороссии от Польши», листується з багатьма кореспондентами,
переймається розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами
польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбає про
видання прогресивних журналів і газет...

Тим часом світ швидко змінювався, душа
поетова не встигала за ним, хоча й мудрувала на самоті, долаючи духовні
вершини. Із відблиском в очах молодого жару, у змаганні знесиленого тіла з
творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш 14(2) лютого 1897 року з життя на
своєму хуторі.

У листі до Олександра Кониського від 22 грудня 1862 року Панько Куліш
наголошував: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації... нехай нашим
ворогам буде тяжко від нашої розумної праці!», — і закликав «стояти на тій
стороні, де правда», бо якщо не так, то «на якого ж ката нам вся наша праця?»
Та, на жаль, з історичною правдою у Куліша нерідко були незгоди. Не раз його
концепції, на яких відбивалися і певні настрої, і швидкозмінні політичні
орієнтації, і спалахуючі прожекти, і наївні сподівання на реформи та ласку
царських сановників, піддавалися різкій критиці. І то з такою нищівною
завзятістю, що їх автор поривався у хвилини відчаю та розчарувань зламати своє
«українське перо».

В глибокий песимізм впадав він у короткі миті духовної розгубленості і
зневіри. Нерідко випадкова невдача, якась скрута чи з виданням його творів, чи
суто господарська проблема набували в емоційного письменника такого узагальнення,
яке згодом вивершували сучасники і нащадки до рівня позиції, а то й цілої
концепції.

Скажімо, в 1891 році П. Куліш підготував до друку свій «Дзвін» —
«староруські думи і співи», а також драму «Цар Наливай», послав до Петербурга
на цензурний дозвіл. Ті переслали усе київському цензорові...

Настало друге півріччя 1892 року, а дозволу на друк так і нема. Хоча
обурений Куліш обзиває петербурзьких чиновників деспотами, але шалений гнів
викликають свої, «рідні» чиновники, земляки. У листі до М. Карачевської-Вовківни
у липні того року він пише: «Подивіться ж тепер на недолюдків — націоналістів
українських. Зараз посилаю родичу з його дозволу нотаріальну довіренность
одержати мої рукописи та й друковати, і от Вам четвертий місяць мертва
мовчанка!

Ні вблагати, ні купити, хіба тільки по пиці бити...»

До речі, у цьому ж листі розвінчуваний кілька десятиліть за свої начебто
буржуазно-націоналістичні погляди П. Куліш пише про те, що «елемент
ляхо-шляхетський вкупі з елементом татаро-хлопацьким народив козаччину нам на
погибіль, і не погибли ми з нашою старорущиною єдино через те, що братня наша
Русь, праведно звана Великою, спромоглась на тверду, законодавчу і виконавчу
власть», «та й не в козаччині наш ідеал національний».

Нагадаймо, що на ранньому етапі своєї творчості П. Куліш був щирим
поборником романтичного козакофільства, твердо переконаним, що возз'єднання
України з Росією було актом історично правильним. Водночас він різко засуджував
селянські бунти і народні повстання, вбачаючи в них лише одну руїну, захоплювався
духовним аристократизмом козацької старшини — і навіть наприкінці життя
обстоював «туркофільську» орієнтацію. То він прославляв культуртрегерську щодо
України місію польської шляхти, то після поразки в 1863 році польського
повстання прийняв з ентузіазмом запропоновану йому на його ж прохання царською
владою посаду сановитого чиновника у Варшаві, згідно з якою він мав провадити
там відповідну колонізаторську і русифікаторську політику, то захоплено вітав
скасування в 1861 році кріпацтва в Росії і молив дозволу на переклад царського
маніфесту українською мовою, то різко протестував проти заборони українського
слова емським указом 1876 року, то публікував в 1874 — 1877 роках тритомну
«Историю воссоединения Руси», в якій обгрунтував історичну значущість Переяславської
Ради і водночас осуджував козацькі й селянські повстання, образливо оцінив
творчу спадщину Шевченка та його святе ім'я, то написав заяву, в якій зрікався
російського підданства, хоча пізніше її відкликав... У «Зазивному листі до
української інтелігенції» Куліш висловив побажання забути класове розмежування
в ім'я збереження рідного слова — цієї «скарбівні нашого духа»: «До гурту,
паненята з мужичатами!», та в поезіях «Пророк», «До рідного народу», в поемі
«Магомет і Хадиза» та інших зневажливо писав про визвольні народні рухи,
звинуватив народ у затятій, сліпій злобі, невігластві. Особливо виразно це
проступило у збірках «Хуторна поезія» і «Дзвін», де поет прославив
культуртрегерство Петра І, Катерини II, які начебто заповіли темному українському
народові з його «древнім звірством», «затурканій Україні» «свій ум державний».
Але у вірші «На незабудь року 1847» Куліш називає сучасного йому монарха Миколу
І «сліпим демоном тісноти».

Свободи ворог, ворог жизні,

Ти був великий душогубець,

Катюга розуму в отчизні,

На сході сонця
мраколюбець.

Чому ж Куліш так шанобливо оцінював
державну політику Петра І? Можливо, сподівався із царських реформ урядування на
Україні вилучити раціональне зерно, з якого проросла б майбутня державність
України. Отже, минуле рідного краю було для Куліша Великою Руїною тому, що
боротьба за національну незалежність і державну суверенність не увінчалася
успіхом, а от возз'єднання з Росією давало гарантії, за його словами, на
поступове, шляхом реформ, вдосконалення державності. Більше того, Куліш глибоко
усвідомлював, що без розбудовування національної культури неможливо виробити й
елементарні форми державності. Звідси його послідовна подвижницька
культурно-просвітня діяльність, постійні компроміси з самодержавством, а також
пошуки легальних форм у справі розвитку українського слова, спроби об'єднати
навколо ідеї культурної цивілізації українського народу багатих і бідних,
українську аристократію і темну чернь. Хоч він намагався цуратися політики, все
ж таки повсякчасно в неї встрявав. Навіть уже тим, що піднімав до рівня ідеалу
державність Росії, а натомість політичні орієнтації гетьманів періоду Великої
Руїни вважав нікчемними, безперспективними; що високо оцінював
культурно-політичну місію Польщі на Україні, переконував в історичній правоті
возз'єднання українсь

Книги автора в бібліотеці: