Котляревський Іван

Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня (29 серпня ст. ст.) 1769
року в родині дрібного дворянина, що служив канцеляристом у Полтавському
магістраті. Тут, у Полтаві, серед мальовничої природи над Ворсклою, в обстановці,
дуже близькій до сільської, і минули дитячі та шкільні роки Котляревського.
Полтава в ті часи спочатку була «полковим» містом, а потім (з 1796p.) стала
повітовим центром малоросійської губернії. Лише з 1802 року, коли було утворено
Полтавську губернію, місто починає зростати і впорядковуватися.

Певних відомостей про початкову освіту Котляревського немає. Гадають, що
перші знання хлопець міг дістати у парафіяльній школі, яка існувала в Полтаві
ще з XVII століття і в якій за тодішніми звичаями дітей навчав дяк. Згодом, у
1780 — 1789 роках, Котляревський вчиться у Полтавській духовній семінарії.

1789р. Котляревський залишає семінарію, не закінчивши її повного курсу;
напевно, життєрадісного, жвавого юнака ніяк не приваблювала духовна кар'єра.
Спочатку він служив чиновником у різних полтавських канцеляріях, пізніше був
домашнім учителем у поміщицьких родинах на Полтавщині.

Саме на цей час — середина 90-х років XVIII ст. — і припадає початок роботи
Котляревського над поемою «Енеїда».

Дванадцять років (1796 — 1808) перебував Котляревський на військовій
службі. Сіверський полк, в якому він служив, брав участь у задунайському поході
російської армії 1806 — 1807 pp. під час російсько-турецької війни. За виявлену
хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було
декілька раз нагороджено, надано чин капітана. Але і в період військової служби
Котляревський продовжував писати: про це свідчить його «Пісня на новий 1805 год
князю Куракіну», написана у 1804 році.

Слід зауважити, що на початку XIX ст. Котляревський уже був широко відомий
як письменник, як автор поеми «Енеїда», перші три частини якої з'явилися двома
виданнями (1798 і 1808 pp.) навіть без його відома і згоди. І хоч Котляревський
був незадоволений цими діями видавця — конотопського поміщика Максима Парпури,
що проживав тоді у Петербурзі (про це свідчать і висловлювання автора в
передмові до видання поеми 1809p., підготованого вже ним самим, і згадки про
«якусь особу мацапуру» в доданій строфі третьої частини твору), проте
ініціатива Парпури у виданні «Енеїди» заслуговує лише схвалення. Крім того,
поема поширювалася і в численних рукописних списках.

Пішовши у відставку і не влаштувавшись на службу в Петербурзі,
Котляревський через деякий час оселяється у Полтаві і займає в 1810р. посаду
наглядача в Будинку для виховання бідних дворян.

Коли почалася Вітчизняна війна 1812 року, Котляревському як офіцерові було
доручено сформувати 5-й козачий полк. Правда, йому не довелося брати
безпосередньої участі в боях. І після розгрому наполеонівської армії
Котляревському не раз давалися відповідальні доручення воєнного характеру: він
виїжджав з депешами у ставку російської армії, що містилася в Дрездені, двічі
їздив у Петербург (1813р.) та в Кременчук (1818p.).

Повернувшись знову до Полтави, Котляревський із запалом віддається
театральній діяльності. Він бере участь у влаштуванні любительських вистав,
виконуючи ряд комічних ролей в популярних тоді п'єсах Княжніна. У 1816p. його
було призначено директором Полтавського театру. Зрозумівши, який величезний талант
у актора-кріпака Щепкіна, що виступав у складі гастролюючої в Полтаві трупи
Штейна, він близько сходиться з ним, допомагає викупити актора з кріпацтва. В
цей час Котляревський пише п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які й
були з успіхом поставлені в 1819p. Спільна театральна діяльність Котляревського
і Щепкіна протягом чотирьох років (1818 — 1821) дає відчутні результати:
Полтавський театр стає провідним на Україні, про нього шириться добра слава.

Взагалі Котляревський у ці роки був глибоко обізнаний з
культурно-мистецьким життям країни, підтримував тісні зв'язки з рядом
письменників, журналістів, науковців. Він дуже добре знав пам'ятки старовини,
прекрасно розбирався в українському фольклорі та етнографії. Котляревський
багато допомагав вченим-історикам і етнографам — Б. Бантишу-Каменському,
авторові кількатомної «Истории Малой России», I. Срезневському, В. Пассекові. У
1821р. його було обрано почесним членом «Вільного товариства любителів
російської словесності».

В останні роки життя Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827р.
йому довелося зайняти ще й посаду попечителя «богоугодного заведения» (так
називалися тоді лікувальні заклади, притулки і богадільні).

У 1835р. через хворобу Котляревський залишає службу і йде у відставку.
Останні роки життя він зовсім мало виходив з дому, але його безперервно
відвідували друзі й знайомі. Незадовго перед смертю він відпустив на волю дві
сім'ї своїх кріпаків і роздав родичам та знайомим усе своє майно. Помер
Котляревський 29 жовтня 1838 року. На похорон зійшлося населення всього міста,
виявляючи свою глибоку шану великому письменникові і простій, щирій, гуманній
людині. Згодом на його могилі було споруджено пам'ятник у вигляді невисокої
колони із позолоченим хрестиком, що спиралася на чотиригранний постамент, де на
мідній дошці було зроблено напис: «Майор И. П. Котляревский, сочинитель «Энеиды
на малорусском наречии».

30 серпня 1903 року в Полтаві було урочисто відкрито пам'ятник першому
класикові нової української літератури, виконаний відомим скульптором Л. В.
Позеном. У своїй промові на цьому святі М. Коцюбинський, характеризуючи роль І.
П. Котляревського в розвиткові української культури, підкреслив, що «занедбане
й закинуте під сільську стріху слово, мов фенікс з попелу, воскресло знову... і
голосно залунало по широких світах» із його творів.

Ці слова М. Коцюбинського перегукувалися з поезією Т. Г. Шевченка «На вічну
пам'ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди;

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

 

 

Книги автора в бібліотеці: