Костомаров Микола

Костомаров Микола Іванович [псевдоніми
і криптоніми — Ієремія Галка, Иван Богучаров, Николай Н., Равви, Н. К., Н. К-ва
та ін.] — український і російський історик, громадсько-політичний і культурний
діяч, письменник, публіцист, критик, етнограф і фольклорист, член-кореспондент
Петербурзької АН з 1876р.

Народився 4(16) травня 1817р. в слободі Юрасовці, тепер Ольховатського р-ну
Вороніжської області в сім'ї російського поміщика, мати — українка з кріпаків.

Закінчив 1837р. історико-філологічний ф-т Харківського університету. Під
впливом українських фольклорних збірників захопився збиранням та вивченням
народної поезії, 1844р. захистив магістерську дисертацію «Об историческом
значении русской народной поэзии». По закінченні університету деякий час служив
юнкером в уланському полку, потім викладав історію в гімназіях Харкова,
Рівного, Києва, зокрема 1845р. — ст. учитель Першої київської гімназії, з
1846р. — ад'юнкт-професор кафедри російської історії Київського університету.

У 1845 — 46 рр. разом з М. Гулаком і В. Білозерським заснував
Кирило-Мефодіївське братство, де брав активну участь у складанні програмних
документів — «Книг буття українського народу», «Статуту Слов'янського
товариства св. Кирила і Мефодія», відозв «До братів-українців», «До
братів-росіян», «До братів-поляків»; автор записки про об'єднання слов'янських
народів.

Весною 1847р. Костомарова арештовано. Після річного ув'язнення в казематі
«Третього відділу», а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова.
Тут він служив (1848 — 1857) у Статистичному комітеті; у 1848 — 1850 рр. був
перекладачем при губернському управлінні, редактором неофіційної частини
«Саратовских губернских ведомостей», близько зійшовся з М. Чернишевським,
О Пипіним, Д. Мордовцем. 1856р. Костомарова амністовано.

З 1858р. жив у Петербурзі. В 1859 — 1862 рр. — екстраординарний професор
кафедри російської історії Петербурзького університету. Влаштовував літературні
«вівторки», куди сходилися земляки-українці (П. Куліш, О. Стороженко, В
Горленко та ін.). Підтримував тісні зв'язки з М. Добролюбовим, В.
Стасовим, М. Ге, О. Бодянським; співробітничав у журналах «Современник»,
«Вестник Европы» (один із його засновників), «Отечественные записки», «Русское
слово», «Русская старина», «Киевская старина» та ін. Виступив із статтєю
«Україна» у журналі «Колокол». Брав діяльну участь у створенні журналу
«Основа», у виробленні його національно-культурної програми. На початку 1862р.
залишає працю в університеті і зосереджується на науковій роботі.

Був членом-редактором Київської археографічної комісії; за його редакцією у
1863 — 1884 рр. видано 12 томів «Актов Южной и Западной России» з історії
України і Білорусії 14—17 ст. Показуючи близькість історичної долі і
культурного життя українського та російського народів у ст. «Две русские
народности» (1861), Костомаров розрізняв визначальні риси національного
характеру українців та росіян. Автор праць з історії: «Начало Руси» (1860),
«Мысли о федеративном начале в древней Руси» (1861), «Севернорусские народоправства
во времена удельно-вечевого уклада» (1864), «Вече и вечевое устройство в
древней Руси» (1864) та ін. Написав «Русскую историю в жизнеописаниях ее
главнейших деятелей» (т. 1—7, 1873 — 88). Праці з історії України присвячені
здебільшого періодові 15—17 ст.: «Иван Свирговский, украинский гетман XVI века»
(1855), «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России» (1857), «Черты
народной южнорусской истории» (1861), «Южная Русь в конце XVII века» (1867),
«Руина» (1879 — 80), «Мазепа» (1882) та ін. Наукові дослідження Костомарова
здобули широке визнання, його обрано почесним членом Югослов'янської академії
наук і мистецтв, сербського вченого товариства «Друшество» й ін. Історичні
праці вченого відзначаються образністю викладу.

В історію української літератури Костомаров увійшов як письменник-романтик:
віршові збірки «Украинские баллады» (1839), «Вітка» (1840), історичні п'єси.

Поезія Костомарова характеризується широкою проблематикою і розмаїттям
жанрових форм: вірші-балади, в основу яких покладено народні вірування, легенди
та історичні перекази («Стежки», «Посланець», «Мана», «Брат з сестрою»,
«Ластівка», «Явор, тополя й береза» та ін.); ремінісценції на історичні теми
(вірші «Згадка», «Могила» та ін.), вірші-пісні романсового характеру,
стилізації народної ліричної пісні («Стежки», «Поцілунок», «Рожа», «Горлиця»,
«Голубка», «Нічна розмова», «Вулиця», «Зозуля»), особистісно-психологічна
лірика з її наріканням на життя, тугою за недосяжним щастям, молодістю («Туга»,
«Дівчина», «Сон», «Ой ішов козак...», «Зірка», «Зорі» та ін.).

Громадянська лірика Костомарова пройнята мотивами боротьби з тиранією,
поетизацією козацької слави України («Давнина», «Діти слави, діти слави!», «На
добраніч»). Твори на історичні теми нерідко у формі алюзій спроектовані на проблеми
сучасності («Юпитер светлый плывет по зеленым водам киммерийским», «Співець
Митуса» та ін.).

Костомаров одним з перших в українській поезії запровадив гекзаметр (вірш
«Эллада») та елегійний дистих (вірш «Нічна розмова»), п'ятистопний ямб.
Особливостями його вірша є багатство ритміки, відсутність регулярної строфіки,
чергування коломийкового вірша з говірним віршем. Для громадянської лірики
характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби.

Костомаров — автор історичних трагедій «Сава Чалий» (1838) і «Переяславська
ніч» (1841), які відзначаються новизною проблематики. Романтичні драми
«Кремуций Корд» (1849), «Эллины Тавриды» (1883), «Украинские сцены из 1649
года» (незакін.) позначені тираноборчими мотивами.

Костомаров відомий як прозаїк: повість «Сорок лет» (1840, переробл., доп. й
видана 1902р. Л. Толстим), «Казка про дівку-семилітку» (1840; опубл.
1860), літературні казки «Торба» й «Лови» (обидві — 1843), повість з часів
повстання С. Разіна «Сын» (1865), історична хроніка з часів Івана Грозного
«Кудеяр» (1875), повісті «Холуй» (1878), «Черниговка» (1881) — з українського
життя 17—18 ст. По смерті Костомарова 1886р. вийшла в Петербурзі збірка
його прозових творів «Рассказы И. Богучарова (Николая Костомарова)».

М. І. Костомаров переклав частину «Краледворського рукопису», окремі твори
Дж. Байрона, В. Шекспіра (пісня Дездемони з трагедії «Отелло»), з чеської
(«Ягода», «Рожа») і польської («Панич і дівчина») народної поезії.

Костомаров — один з перших українських літературних критиків. З його історичних
і суспільних поглядів випливає розуміння народної поезії як втілення
національного духу, а також індивідуальної творчості як продовження
фольклорного процесу на новому рівні (ст. «Об историческом значении русской
народной поэзии», 1843; рецензія на «Кобзар» Т. Шевченка, 1860). З
діяльністю Костомарова пов'язана поява в Україні культурно-історичної школи у
літературознавстві. Ст. «Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке»
(1843) є по суті першою професійною критичною працею в українському літературознавстві.
Костомаров приділяв увагу проблемі самобутності української літератури, її
народності, з'ясуванню ідейно-естетичних функцій комічного в літературі — на
прикладі творчості І. Котляревського і М. Гоголя («Обзор сочинений, писанных на
малороссийском языке»; рецензія на російський переклад «Народних оповідань»
Марка Вовчка, 1859; «Воспоминание о двух малярах», 1861; «Слово о Сковороде по
поводу рецензии на его сочинения в „Русском слове”», 1861; «Малороссийская
литература», 1871, та ін.).

Костомаров знав Т. Шевченка з 1846р. У рецензії на «Кобзар» (1860),
«Воспоминании о двух малярах» (1861), книзі «Поэзия славян. Сборник лучших
поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей»
(1871) та в «Споминках про Шевченка» в празькому виданні «Кобзаря» (т. 2, 1876)
оцінював творчість Т. Шевченка як всенародний скарб.

У численних публіцистичних статтях («Ответ на выходки газеты „Czas” и
журнала „Revue Contemporaine”»; «Правда полякам о Руси: по поводу статьи в
„Revue Contemporaine”», «Правда москвичам о Руси», усі — 1861; «Мысли
южно-русса», 1862; «О преподавании на народном языке в Южной Руси», 1863, та
ін.), спрямованих проти реакційної політики російських і польських
шовіністичних кіл, Костомаров відстоював історичне право української мови на
самобутній розвиток. Але у період заборони українського друкованого слова в 70
— 80-і pp. та звинувачень Костомарова в «українофільстві» й «сепаратизмі» він
приєднується до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку».
Цим він «можливо спрощував і звужував українську проблему, — писав
М. Грушевський, — стараючися пропхнути її через урядове вухо»
(Науково-публіцистичні і політичні писання Костомарова. К., 1928, с. XVIII).

Помер Микола Костомаров 7(19) квітня 1885 року в Петербурзі.

150-річчя від дня народження М. І. Костомарова за рішенням ЮНЕСКО широко
відзначено у всьому світі.

Книги автора в бібліотеці: