Паріні Джузеппе

ПАРІНІ, Джузеппе (Parini, Giuseppe - 22.05.1729, Бозізіо, тепер Бозізіо-Паріні, Комо, - 15.08.1799, Мілан) - італійський поет.Паріні походив з родини небагатого торговця шовком. У 1738 р. батьки привезли його до тітки у Мілан, де Паріні вступив у школу. У 1741 р. тітка померла, а невеличкий спадок, який вона залишила племіннику, він повинен був отримати лише за умови, коли присвятить своє життя церкві. Таким чином, Паріні змушений був вступити на навчання до духовної семінарії. У 1754 р. він прийняв духовний сан і водночас влаштувався домашнім учителем у родину герцога Сербеллоні, де пропрацював до 1762 р.
Поетичні твори Паріні, які почали з'являтися у друці з початку 50-х pp., достатньо швидко принесли йому літературне визнання і популярність у колі прогресивно налаштованої аристократичної та політичної верхівки Італії. Граф Фірміан, котрого призначили у 1756 р. повноважним міністром Ломбардії, вирішив залучити Паріні до своєї реформаторської діяльності. Спочатку він призначив П. редактором «Міланської газети» (1768), через рік — професором риторики у Державній школі, а згодом — професором красних мистецтв у гімназії містечка Брери (1773). У 1776 р. П. став членом новозаснованого Патріотичного товариства, мета якого полягала у тому, щоби сприяти реформаторській діяльності уряду. Цим почесним званням Паріні був зобов'язаний не лише своїми літературними заслугами, а й постійній опіці графа Фірміана. Після його смерті у 1782 р. Паріні зазнав цькувань з боку його політичних опонентів, але новий імператор Леопольд, котрий змінив на престолі Йосипа II, у 1790 р. реабілітував поета і призначив його суперінтендантом усіх шкіл області.
У 1797 p., після вступу в Італію військ Наполеона і створення Циспаданської республіки з центром у Мілані, Паріні був призначений одним із членів нового уряду. Досить швидко, проте, Паріні розчарувався в політичній діяльності Циспаданської республіки, оскільки зауважив для себе, що свобода від австрійських порядків і буржуазні реформи в Італії не забезпечують ані свободи, ані справедливості і не відповідають гаслам, проголошеним французькою революцією. Паріні відмовився від політичної діяльності і цілковито віддався літературній творчості. Однією з причин відмови Паріні від продовження політичної кар'єри було також і різке погіршення стану його здоров'я: до 1798 р. він майже втратив зір і мав паралізовані обидві ноги. Наступного року Паріні помер від хвороби серця.
Ідейний світогляд Паріні був обумовлений просвітницькою ідеологією з її вірою в освіченого монарха, за сприяння якого, шляхом поступових і послідовних реформ, нібито стане можливою перебудова суспільства на засадах ідей свободи, справедливості, братерства, що створять сприятливі умови для гармонійного, суголосного законам природи і здорового глузду розвитку людської особистості. Паріні привітав революційні події у Франції, пов'язуючи їх зі сподіваннями на сприятливі політичні зміни, що принесуть довгоочікуване звільнення його батьківщині з-під гніту австрійської тиранії.
Перші поетичні спроби Паріні, своєрідним підсумком яких стала збірка «Аркадські вірші», опублікована під псевдонімом Ріпано Еупіліно, були ще достатньо учнівською пробою пера і загалом вони наслідували художні зразки, типові для представників т. зв. «поетичної школи Аркади» (однойменна літературна академія була заснована у Римі у 1690 р., мала численні філії в багатьох містах Італії і культивувала поезію в дусі художнього стилю рококо, зорієнтовану на «вишукані» аристократичні, салонні смаки). Але вже упродовж кількох наступних років Паріні рішуче відмовився від естетики «поетичної школи Аркади» і підпорядкував свій художній метод принципам просвітницького класицизму. «Заперечивши естетичну систему Аркадії, що виродилась у формалістичне забавляння словами й образами, — зауважує С. Саприкіна, — Паріні підпорядкував свою поезію поширеному серед просвітників сенсуалістському розумінню «приємного і корисного» мистецтва. Це мистецтво було адресоване конкретній, сучасній поету реальності. Воно є «шляхетним за способом думок», оскільки, за переконаннями Паріні, протистояло «духу фальші та розбещеності», підтримуваному в культурі насамперед офіційною церквою. Воно «приємне і корисне», оскільки спирається на здорові моральні поняття про прекрасне, що врешті-решт ведуть до природних людських потреб і життєвих запитів». Ці та інші просвітницькі ідеї Паріні розвинув у своєму прозовому «Діалозі про шляхетність» (1757), у «Доповіді про вияви сучасного занепаду літератури та мистецтва в Італії» (1773), «Роздумах про головні принципи красного мистецтва» (1761) та ін. працях, що стали найголовнішими естетичними документами італійського Просвітництва.
Яскравими зразками просвітницького класицизму у творчості Паріні стали його оди (бл. 20 творів, написаних між 1757 і 1795 p.), які потверджують виважену громадянську позицію поета, його високі моральні ідеали, засвідчують прагнення бути по-справжньому корисним своїй батьківщині, протестують проти будь-яких проявів невігластва, громадянської байдужості та політичного егоїзму з боку його співвітчизників. До найвідоміших од Паріні належать «Сільське життя», «Здорове повітря», «Виховання», «Щеплення від віспи», «Жебрацтво».
В оді «Сільське життя»(«Vita rustica»,1758) П. прославляє моральну гідність людини, котра вихована працею в здоровому природному середовищі. В оді «Здорове повітря» («La salubrita dell'aria», 1759) поет критикує несприятливі умови, в яких змушені проживати мешканці міста і яким поет протиставляє здорове повітря сільської місцевості. Ода «Виховання» («L'educazione», 1764) — це своєрідна програма гуманістичного виховання людської особистості. В оді «Щеплення від віспи» («L'innestodel vaiuolo», 1765) Паріні захищає практику щеплення від віспи, яке щойно почали запроваджувати у Європі і проти чого активно протестувала церква, що вбачала у вакцинації протиставлення людської волі божественному провидінню. В оді «Жебрацтво» Паріні з великим співчуттям змальовує гірку долю бідняка, котрого злидні підштовхують на шлях злочину.
Найвизначнішим із творів Паріні вважають його сатиричну поему «День» («II giorno»), що складається з чотирьох частин. Перші дві частини («Ранок» і «Полудень») з'явились у 1763 і 1765 p., третя частина — «Вечір», яка не була завершена остаточно, і четверта частина «Ніч», написана лише в уривках та фрагментах, вийшли друком лише після смерті Паріні, у 1801—1804 pp. Сюжетну основу поеми складає розповідь про один звичайний день юного аристократа — нероби і невігласа, особи аполітичної та легковажної, байдужої до потреб суспільства та батьківщини. Увесь свій час він байдикує чи розважається у салонах і не здатний побачити і збагнути потреби та запити справжнього, спрямованого на суспільне благо та моральне вдосконалення особистості життя. Під пером Паріні поема, на думку критиків, набула ознак справжньої «енциклопедії великосвітського життя». Образ головного героя поеми був значною мірою типовим для тогочасної італійської аристократії, а сама поема стала своєрідним звинувачувальним актом старому дворянському суспільству, звичаї якого гальмували розвиток Італії. Недаремно перший видавець творів Паріні, міланський адвокат Ф. Реїна, назвав поета «найзліснішим ворогом тиранії та пристрасним проповідником свободи».
В. Назарець

Книги автора в бібліотеці: