Фосколо Уґо

ФОСКОЛО, Уґо (Foscolo, Ugo; автонім: Нікколо, Уґо — 06.02.1778, Закінф, Греція - 10.09.1827, Тернем-Ґрін, побл. Лондона) — італійський письменник.Народився Фосколо на острові Закінф (Занте) біля західного побережжя Греції, який належав Венеціанській республіці. Його батько — італієць із Венеції, лікар, мати — гречанка. Після смерті батька у 1792 р. мати з дітьми перебралася до Венеції, де майбутній письменник отримав освіту, яку завершив у Падуанському університеті. На його формування великий вплив справила Французька революція та ідеї французьких просвітників, але водночас багато важила національна культурна та літературна спадщина; як він зізнавався, його виховували Плутарх, Данте і В. Альф'єрі.
У літературу Фосколо увійшов у 2-ій пол. 90-х pp., дебютуючи майже одночасно як поет і драматург. Його першим поетичним твором була ода «Бонапарту-визволителю» («Bonaparte-libera-tore», 1797), в якій знайшли також вираження його республіканські переконання і палкий італійський патріотизм. Того ж 1797 р. він завершив свій перший драматичний твір, трагедію «Фієст», в якій наслідує Альф'єрі.
Тяжким ударом для Фосколо було Кампоформійське перемир'я, яке у жовтні 1797 р. Бонапарт уклав з Австрією і віддав їй Венецію з областю. Через деякий час Фосколо переїхав у Мілан, який став столицею Цизальпійської республіки і водночас центром духовного пробудження та патріотичного руху в північній Італії; молодий письменник активно включився у ці процеси. Коли у 1799 р. в Північну Італію вдерлися об'єднані російсько-австрійські війська під командуванням О. Суворова, Фосколо взяв до рук зброю, брав участь у багатьох битвах і кілька разів був поранений. Наступного року окупанти були витіснені з Італії, але з військовою службою Фосколо остаточно порвав лише у 1806 р. і повернувся у Мілан; на цей період припадає розквіт його художньої творчості.
Після падіння Наполеона австрійці повернулися в Італію і зайняли Мілан, де жив Фосколо. Вони запропонували йому співпрацю в замаскованому проурядовому часописі, але письменник відхилив цю пропозицію і змушений був емігрувати. Спершу він перебрався у Швейцарію, але там не почувався у безпеці від австрійської поліції. У 1816 р. він переїхав у Лондон, де й пройшов його останній, емігрантський, період життя. Йому доводилося тяжко бідувати, але і в цих умовах він не припиняв патріотичної та літературної діяльності, які у нього тісно перепліталися. Помер Фосколо у Лондоні 1827 p., і вже після об'єднання Італії, у 1871 p., його тіло було перевезено на батьківщину й поховано у флорентійській церкві Санта-Кроче, усипальниці великих синів Італії.
Творча спадщина Фосколо порівняно невелика, але дуже розмаїта за жанровим складом. Найзначнішу її частину складають поетичні твори, зокрема поеми та оди, але він був також автором трьох трагедій та одного роману, виступав як публіцист та літературний критик, в останній період життя писав історико-літературні праці, якими започаткував сучасне італійське літературознавство. Його естетико-літературні погляди були класицистичними, але як неокласицист межі XVIII—XIX ст. він орієнтувався не на «старий» класицизм XVII ст., його закони та правила, а на класичну спадщину античності. Особливо наголошував Фосколо на громадсько-патріотичній і виховній функції літератури, і цим принципам підпорядковувалася його творчість.
Найбільш класицистична за своїм змістом та структурою драматургія Фосколо і, відповідно, вона найменш самостійна й оригінальна. Особливо це стосується його ранньої трагедії «Фієст», яка була наслідуванням Альф'єрі; у ній античний міфологічний сюжет (із знаменитого аргоського циклу давньогрецьких міфів) використовується для декларації політичної ідеї «тираноборства». Цими ж рисами позначена й пізніша трагедія Фосколо «Аякс» на сюжет із циклу міфів про Троянську війну, в який вводяться сучасні політичні ідеї, а в образі головного героя Аякса вгадується Наполеон і вловлюється антинаполеонівська тенденція. Найцікавішою є остання трагедія Фосколо «Річчарда» (1813) з її середньовічним сюжетом, що нагадує «Ромео і Джульетту» В. Шекспіра, вправленим у бездоганну класичну форму, та ідеєю об'єднання Італії в єдину державу.
У поезії улюбленим жанром Фосколо була ода, яка найбільше відповідала його обдаруванню та творчій програмі. Він писав оди на політичні та патріотичні теми, сповнені пафосу й пристрасті («До Бонапарта-визволителя», «Новим республіканцям», «Данте»), а також особистісно-ліричного змісту («До Луїджії Палавічіно, котра упала з коня», «На видужання подруги»). У цих творах, особливо другої групи, Фосколо йде не тільки від канону класицистичної оди XVTI—XVTII ст., де панувала риторика, — в них озивається також хорова лірика Піндара, дається взнаки могутня лірична стихія, первісно притаманна оді. Крім од, Фосколо писав сонети, які теж відзначаються ліричністю змісту, зокрема сонет «Джачінто», присвячений рідному острову.
Але вершиною поетичної творчості Фосколо є поема «Гробниці» («Svpolcn», 1807), яка увійшла до золотого фонду італійської класичної поезії. Після її виходу у світ Фосколо почали називати «автором «Гробниць». За словами Ф. Де Санктіса, ця поема була в Італії «першим ліричним голосом нової літератури, ствердженням свідомості нової людини, що формувалася».
Приводом до написання поеми став поширений із Франції на Італію декрет, який забороняв ховати покійників у межах міста і споруджувати їм пишні гробниці. Творці цього декрету керувалися «демократичними намірами»: спрямований він був на зрівняння багатих і бідних якщо не в житті, то у смерті. Але Фосколо цей декрет сприйняв як посягання на пам'ять про минуле, зокрема на національну пам'ять, що в тогочасних італійських умовах набувало особливого сенсу. Для поневоленої і приниженої країни, якою була тогочасна Італія, її гробниці — це пам'ять про велику та славну минувшину, яка зігріває і запалює серця. В очах поета гробниці стали символом духовного зв'язку поколінь, своєрідним кодом національно-патріотичної пам'яті.
Генетично ця поема Фосколо пов'язана із «цвинтарною поезією», яка наприкінці XVIII ст. поширилася і в Італії. Але автор «Гробниць» наповнив свій твір іншим, багатим і розмаїтим змістом, далеким від сумовитих медитацій про швидкоплинність життя та вічний спокій. Вона вся звернена до життя, його жагучих проблем і невгамовних пристрастей. Водночас це філософська поема у кращому значенні слова, і розпочинається вона роздумами про життя і смерть, про ілюзорне та справжнє безсмертя. Духовний син доби Просвітництва, Фосколо не вірить у безсмертя душі та потойбічне життя, хоча йому й хотілося б у це вірити. Та хоча лише сама матерія безсмертна, а всі її форми минущі, все ж смерть — це не перехід в ніщо. Безсмертя існує, і справжнє безсмертя твориться людьми, тими, котрі живуть і діють, і тими, котрі приходять їм на зміну; воно — у пам'яті живих про тих, хто відійшов.
Переводячи тему в історичний план, де історія переплітається з міфологією, Фосколо говорить, що безсмертя не в пишноті гробниць, а в діяннях людей, якими вони прислужилися вітчизні та людству. Гробниці — це лише символи цього зв'язку, цієї естафети поколінь. З'являється в поемі знаменитий епізод, в якому йдеться про церкву Санта-Кроче у Флоренції, цей справжній пантеон Італії, куди Альф'єрі для духовної наснаги приходив бесідувати з великими мерцями. Завершується твір викликом із небуття Трої, яка засвідчує, що й зруйнування цивілізації не призводить до зникнення пам'яті про славні подвиги — вони зберігаються, оспівані музами. З героїв Троянської війни Фосколо вивищує Гектора як патріота і захисника вітчизни. Троя загине, але Гектора будуть шанувати й оплакувати «всюди, де кров, пролита за вітчизну, буде священною, аж доки сонце освітлюватиме скорботи людей».
У тогочасній італійській літературі поема «Гробниці» була яскравим новаторським твором як на змістовому, так і на формальному рівнях. У ній виразно проявився процес оновлення форм італійської поезії. Автор відмовився від традиційних розмірів, від строфіки та рими, але це не означало відмову від музики, з якою споріднене поетичне мистецтво, — навпаки, в білих віршах поеми зазвучали, кажучи словами Де Санктіса, «голос душі та музика речей». За своїми формальними ознаками «Гробниці» є, власне, вільною ліричною композицією, у якій світ думок і почуттів людини нової історичної доби знаходить спонтанне патетичне втілення, не скуте умовностями та приписами старих поетик. З цього боку поема Ф. була важливим кроком у напрямі романтизму.
Продовженням лінії у творчості Фосколо, розпочатої «Гробницями», є поезії «Алкей», «Нещастя» і «Океан», а також велика поема «Грації» («Grazie», 1814). Це теж твір філософсько-ліричного змісту, що тяжіє до поезії-гімну. У ньому багато артистичної майстерності, але йому бракує як великої об'єднуючої ідеї, так і того душевного запалу та пристрасті думки, які захоплюють читача, підносять його дух та уяву.
Роман «Останні листи Джакопо Ортіса» («Ultime lettere di Jacopo Ortis») був написаний Фосколо у 1798-1802 pp., але до цього твору автор повертався неодноразово, доробляючи та доповнюючи його; остання його редакція датується 1817 р. Тому, хоч дія роману відбувається в 1797—1799 pp., у ньому автор узагальнив історичний та особистий досвід за цілий період.
І за змістом, і за формою цей роман близький до роману Й.В. Ґете «Страждання юного Вертера», і його авторові не раз доводилося вислуховувати зауваження про наслідування. Протестуючи проти цього, Фосколо заявляв, що роман Гете він прочитав, коли «Ортіс» вже був написаний у першій редакції, і вказував на принципові відмінності між творами. Передусім — на набагато тісніший зв'язок героя з «політичними обставинами», на те, що його мучить не тільки любовна пристрасть, а й політичні проблеми, і його самогубство зумовлене як нещасливим коханням, так і крахом надій на звільнення Італії.
Роман відобразив бурхливу реакцію Фосколо на Кампоформійське перемир'я. Як і автор, студент Джакопо Ортіс переживає цю подію як катастрофу, його охоплюють біль за вітчизну і відчай. «Сталося! Наша вітчизна стала жертвою, все загинуло, і життя, якщо тільки ми житимемо, піде на оплакування наших нещасть і нашої ганьби», — такою фразою розпочинається роман, і вона є ніби камертоном до його змісту. Особливий біль викликає у героя усвідомлення того, що серед його співвітчизників немає справжніх громадян, здатних боротися за свободу Італії: «Усі ми — боягузливі раби...».
У такому душевному стані Джакопо Ортіс переховується від австрійців на Евганійських полях поблизу Падуї. Любов до Терези на якийсь час виводить його із цього стану, але тільки для того, щоби потім вкинути у безодню ще більшого страждання та відчаю, коли виявляється, що Тереза заручена і не може йому належати. Пересвідчившись у цьому, Джакопо залишає сховище, але через деякий час не витримує і повертається, щоби побачитися з Терезою і зрозуміти, що вона теж нещасна у своєму шлюбі, після чого він вбиває себе. Такий простий і чіткий сюжет цього роману, що в загальних обрисах нагадує трагедію. Трагедійним є також поєднання в ньому теми високої любові до вітчизни і теми самогубства, але розробляються вони інакше, ніж у класичній трагедії.
Ідеї патріотизму та визвольної боротьби звучали в італійській літературі і до виходу цього роману, але вони, за класицистичною традицією, втілювалися через міфологічні або історичні сюжети й образи, як це спостерігаємо у трагедіях Альф'єрі або самого ж Ф. Значення роману полягає і в тому, що Джакопо Ортіс є першим безпосереднім втіленням образу італійського патріота й учасника визвольного руху, і, як такий, він мав вплив на наступні покоління. Дж. Мадзіні, організатор і лідер «Молодої Італії», пізніше згадував: «У бурхливому та метушливому студентському житті я був похмурим і зосередженим, ніби передчасно зістарілим. «Ортіс» потрапив тоді мені до рук і зробив мене фанатиком; я вивчив його напам'ять».
Роман написано в епістолярній формі, тобто у формі листів, яка на межі XVTII—XIX ст. стала популярною в італійській літературі. У першій редакції це були листи Ортіса до різних осіб, у наступних Фосколо під впливом «Вертера» Ґете залишив одного адресата, Лоренцо (крім двох листів до Терези), котрому також, як «видавцеві» листів друга, приписані короткі вставки. Ці корективи надали роману більшої композиційної стрункості і завершеності. Письменник дотримувався у ньому неокласицистичних стильових принципів, але в його стилі відчутні і романтичні віяння, передусім у ліричних сповідях героя, які належать до кращих сторінок твору.
Окрім літературної, Фосколо залишив і значну філологічну спадщину. У роки еміграції (1815— 1827) він написав низку досліджень у царині італійської філології: «Про італійську мову» («Sulla lingua italiana»), «Про нову драматичну школу в Італії» («Delia nuova scuola drammatica italiana»), «Лірична поезія Tacco» («La poesia lirica del Tasso»), цикл статей про Ф. Петрарку («Saggi sul Petrarca»), «Історичний коментар до «Декаме-рона» («Discorco storico sul testo del «Decamerone»). Найфундаментальнішою працею Ф. є «Коментар до «Божественноїкомедії» («Discorso sul testo Divina Commediadi Dante», 1825).
Д. Наливайко, К. Шахова

Книги автора в бібліотеці: