Ікбал Мухаммад

ІКБАЛ, Мухаммад (09.11. 1877, м. Сіалкот, Індія — 21.04.1938, Лахор) - індійський поет і філософ.Ікбал народився в м. Сіалкот (Сіялкот), у Пенджабі. За походженням сім'я належала до гілки кашмірських брахманів Сапру, які прийняли іслам у XVII ст. У Сіалкот дід Ікбала переселився лише у 1857 р. Таким чином, Ікбал був пов'язаний із двома найбільшими провінціями тогочасної Індії — Кашміром і Пенджабом. Розмовною мовою у сім'ї була панджабі, а навчання Ікбала відбувалося мовою урду та англійською у школі при шотландській місії. Після закінчення дворічного коледжу в Сіалкоті Ікбал подався в Лахор — столицю Пенджабу. Він став студентом Державного коледжу — у той час одного із найкращих учбових закладів Північної Індії, де продовжував вивчення перської та арабської мов, розпочате ще в Сіалкоті. Одночасно Ікбал студіював філософію й англійську літературу. Майбутній поет закінчив коледж у 1899 р. із золотою медаллю та ступенем магістра. Проживаючи в Лахорі, він виступав на мушаїрах і читав вірші на щорічних сесіях Товариства захисту ісламу.
Ікбал почав публікуватися із 1901 р. в новому журналі «Скарбниця» («Махзан»), вихід якого був значною подією у літературному житті всієї Північної Індії. Після закінчення коледжу Ікбал викладав у Орієнтальному коледжі Лахора англійську мову, а також вів курси історії, економіки й арабської мови. Його цікавив суфізм, історія філософії та релігійних учень. Надзвичайно обдарований молодий викладач швидко зажив популярності і як поет, і як перспективний учений: він опублікував ряд статей із історії суфізму, економіки і т. д. У дусі часу він продовжував оспівування просвітницьких ідеалів Алігархського руху: патріотизму, єдності індусів і мусульман, прагнення волі. Його ліричній поезії притаманні романтичні мотиви; захоплення Ікбала підтверджує і ряд перекладів англійських і американських романтиків. Поет не цурався і філософської лірики. Основна її тема — прагнення до пізнання істини, але не через сприйняття зовнішніх форм, які не відображають суті речей, а через пізнання «із заплющеними очима», з допомогою «очей серця».
У 1905 р. Ікбал поїхав у Європу, де провів три роки в Англії (Оксфорд, Кембридж) і Німеччині (Гейдельберг, Мюнхен). Він захистив дисертацію, яку видав у 1908 р. під назвою «Розвиток метафізики в Персії». Попри оглядовий і частково поверховий характер дослідження (в цілому, це коротка історія релігійно-філософських концепцій в Ірані від доісламських часів до постісламського вчення бабізму (бехаїзму)), робота над іранськими рукописами в бібліотеках Англії та Німеччини збагатила поетичний світогляд Ікбала, дала філософське обґрунтування багатьом його поетичним задумам, зокрема образу «досконалої людини». «Досконала людина» — один із найважливіших концептів мусульманської середньовічної (суфійської) думки. Тему «досконалої людини» Ікбал розробляв у «Таємниці особистості» («Асрар-і худі», 1915) — його першому значному творі перською мовою, який він розпочав, імовірно, зразу після повернення з Європи.
Недовго пропрацювавши у Лахорському Державному коледжі, Ікбал відмовився від служби. Він зайнявся юридичною практикою, але основний час віддавав літературній праці. У Європі Ікбал пережив сильну душевну кризу. Він познайомився з Атійа-бегум Файзі, і ця зустріч глибоко вплинула на його поезію. Водночас він з особливим болем усвідомив колоніальну залежність своєї країни і намагався відповісти на болючі питання, які торкалися історії та філософії ісламу та суфізму. Порівнюючи становище вільних європейських народів із колоніальними народами Сходу, Ікбал дійшов висновку, що саме розкріпачення особистості є головною причиною «перемоги Заходу над історичними обставинами». Водночас змінюються його погляди на можливість збереження індусько-мусульманської єдності, і тепер замість неї він оспівує ідею мусульманського братерства, закликає до «пробудження» мусульман Індії. Уся ця сума ідей і задумів і втілилася у його маснаві «Таємниці особистості».
Закликаючи своїх співвітчизників усвідомити роль вільної особистості, зрозуміти, що людина сама вирішує свою долю і не є заручником фатуму, Ікбал не відходить від релігії. Він висуває концепцію «худі» — особистості, «самості» людини, — підкреслюючи, що ідеальним втіленням цієї «самості» є «досконала людина», яка з'явиться, щоби вказати світові шлях порятунку. «Найповніша особистість», за Ікбалом, це Аллах, але «досконалість людини» у земних справах залежить лише від неї самої, від того, наскільки вона наблизилася у своєму самовдосконаленні до цієї «повної особистості».
У 1923 р. вийшла друком збірка Ікбала мовою фарсі «Послання Сходу» («Пайяме машрік»). Незвичний її адресат: Й. В. Гете — автор «Західно-східного дивану», основні «книги» якого є наслідуваннями перських поетів і поетичних жанрів. За словами самого Ікбала, Гете передав привіт — «салам народам Сходу від народів Заходу». Основні ідеї збірки — всесилля кохання, універсальність добра, а також суперечність «любові та розуму», яка розмежовує людство на «Схід» (любов) і «Захід» (розум):
Обоє ідуть до мети, обоє —погоничі каравану,Але розум веде [караван] хитрощами,а любов тягне волоком за собою.Услід за «Посланнями Сходу» з'явилася нова збірка мовою фарсі — «Перські псалми» («Забуре Аджам», 1927). Окрім газелей, у це видання ввійшли два маснаві: «Поема про рабство» («Бандагі-наме») і «Новий квітник таємниць» («Гулшане разе джадід»). Газелі імітують екстатичність псалмів біблійного царя Давида. Основна їхня тема — космічне призначення людини, ЇЇ одвічний пошук, неспокій, її суперечка з Богом.
У 30-х pp. Ікбал більше писав мовою урду. Мовою фарсі він видав у 1962 р. поему «Книга Джавіда» («Джавід-нае»). Ліричні твори 30-х pp. мовою фарсі разом із поезією урду останніх двох років життя ввійшли у збірку «Дарунок Хіджаза» («Армагане Хіджаз»), видану вже після смерті (Ікбал помер у 1938 p.).
«Книга Джавіда» — складний твір; його тема — мандри душі небесними сферами, небесна подорож у пошуках світла божественної Істини. Герой на ймення Зендеруд — він же авторське «я», супроводжуваний духом Румі, зустрічає грішників і праведників, які перебувають то в льодах чи озерах з киплячою смолою, то в ідеальному місті, то в нейтральному просторі. Усі вони перебувають на різних стадіях близькості до божественного престолу. Поміж душ, які зустрічають мандрівці, — Іса (Ісус Христос) і Мірза Галіб, давні язичницькі божки, генерал Кітченер, мученики, праведники та зрадники ісламу й інших релігій, що уособлюють усі колізії духовних борінь, усі успіхи, осягнення та помилки сприйняття. Саме сходження знизу вгору, від Місяця до емпіреїв (Восьмого неба), у мусульманській традиції не означає того, що «погане» залишається внизу.
Пафос «Книги Джавіда» так само пов'язаний з колізіями сучасного політичного життя, як і пафос «Божественної комедії» Данте, з якою прийнято порівнювати поему Ікбала.Нове світосприйняття, думки про необхідність зрівнятися з найпередовішими цивілізаціями, довести глибоку культурну значимість досвіду мусульманських народів — все це вимагало від Ікбала надзвичайної напруги сил у пошуках істини. Його поезія була явищем як органічним, так і екстраординарним, оскільки такі поети, як І., навіть у цій великій літературі з'являються раз у століття.
За Н. Пригаріною

Книги автора в бібліотеці: