ІМРУ-УЛЬ-КАЙС, Хундудж ібн Худжр аль-Кінда (бл. 500 — середина VI ст.) — доісламський арабський поет.Iмру’улькайс походив із вельможного бедуїнського роду. Батько Iмру’улькайса був могутнім вождем племені, жорстокою і несправедливою людиною. Одноплемінники, які боялися посилення могутності племінних вождів і боролися з їхніми претензіями на абсолютну владу, вбили батька Iмру’улькайса.
Традиційна біографія повідомляє, що дитинство та юність поет провів у розкошах, що, зрозуміло, не було характерно у минулому для спадкоємців племінних вождів, які жили у звичайних умовах суворого бедуїнського побуту. Змалку Iмру’улькайс проявив великі здібності до поезії й описував у віршах свої розваги та любовні пригоди.
Батько намагався змусити його відмовитися від «віршування» і врешті-решт прогнав з дому. В цьому також виявилося уже нове, «шляхетне» уявлення про те, що віршування — негідне заняття для «княжича», на відміну від давньої патріархальної поваги до поетів.
Із групою таких самих вигнанців Iмру’улькайс блукав пустелею, від одного оазису до іншого, полював, складав пісні. У вигнанні він дізнався про смерть батька і заприсягся відімстити за нього. Разом зі своїми спільниками із сусідніх племен він розпочав війну з рідним племенем, але був переможений. Тоді Iмру’улькайс через хасанідського еміра випросив дозвіл візантійського імператора Юстиніана відправитись у Константинополь. У Константинополі Iмру’улькайс спробував заручитися підтримкою Візантії, але на зворотному шляху помер.
Традиція вважає Iмру’улькайса «творцем» касиди з усіма її композиційними елементами. Найвидатнішим твором Iмру’улькайса вважається його му'аллака. У середні віки араби оголосили її неперевершеним шедевром і навіть художнім еталоном. Оцінюючи який-небудь поетичний твір, вони говорили: «Це ще довершеніше, ніж касида «Почекайте! Поплачем!» чи «Це ще відоміше, ніж касида «Почекайте! Поплачем!»
Згідно з традицією, свою му'аллаку Iмру’улькайс створив на знак пам'яті зустрічі зі своєю коханою. Цей день, названий за місцем зустрічі «днем Дарат-Джульджуль», як свідчать середньовічні коментатори, ознаменований наступною подією.
Закоханий в Унеїзу, Iмру’улькайс вдався до хитрощів, щоб зустрітися зі своєю коханою. Під час чергового перекочовування поет відстав від своїх одноплемінників і сховався поблизу місця купання в Дарат-Джульджуль. Коли Унеїза разом з іншими жінками прийшла сюди і ввійшла у воду, поет зібрав розкиданий на березі одяг, всівся на нього і заявив, що не віддасть його до тих пір, поки купальниці не вийдуть голими з води. Після тривалих сумнівів жінки були змушені підкоритися, причому останньою з води вийшла Унеїза. Одягнувшись, жінки почали дорікати Iмру’улькайсу за легковажну поведінку, але він одразу ж зарізав свого верблюда і щедро пригостив їх вином і печеним м'ясом. Жінки, зворушені вчинком поета, із вдячності понесли сідло його верблюда на собі до племінного стійбища.
У першій частині поет, споглядаючи залишене стійбище, згадує, як колись зазнав кохання та гіркоти розлуки. У другій частині він описує свої любовні пригоди, побачення з Унеїзою і особливо зупиняється на подіях «дня Дарат-Джульджуль». Третю частину касиди поет присвячує змалюванню життя в пустелі (полювання, кінь, гроза, ніч і т.д.).
Дві головні теми — кохання та природа — проходять через усю поезію Iмру’улькайса. Розвиваючи їх, поет розповідає про людей і події. Описи злигоднів і випробувань змінюються у нього розповіддю про радощі та щасливі моменти життя, а в цілому перед слухачем виникає строката картина життя в Аравійській пустелі.
Iмру’улькайс справедливо вважають неперевершеним майстром описів. Поет умів побачити високу поезію в одноманітному житті бедуїна і відтворити її економно та яскраво: «Нам трапилась отара диких вівців. Самиці були схожими на дівчат у довгих платтях, які прогулюються навколо ідола Дувара. І зненацька вони розсипалися, наче намистини з намиста на шиї вельможі».
Інколи в піснях Iмру’улькайса звучать скарги на долю, гіркота людини, яка зіткнулася з несправедливістю та розчарувалася в житті. Джерелом цієї гіркоти були явища суспільного «лихоліття», яке зачепило також і долю поета. Звідси нотки скептицизму, розчарування і мотиви смерті: «Я бачу, як ми швидкими кроками наближаємося до неминучої смерті... Досить я покружляв у цьому світі, і тепер я натомість погоні за здобиччю хочу повернутися цілим».
Твори Iмру’улькайса завжди вважалися зразковими, і їх охоче наслідували як поети доісламського, так й ісламського часу. А. Кримський назвав Iмру’улькайса найвидатнішим серед доісламських арабських поетів. Окремі його вірші переклав В. Мисик.
За I. Фільштинським = 2b c жаз»), видану вже після смерті (Ікбал помер у 1938 p.).«Книга Джавіда» — складний твір; його тема — мандри душі небесними сферами, небесна подорож у пошуках світла божественної Істини. Герой на ймення Зендеруд — він же авторське «я», супроводжуваний духом Румі, зустрічає грішників і праведників, які перебувають то в льодах чи озерах з киплячою смолою, то в ідеальному місті, то в нейтральному просторі. Усі вони перебувають на різних стадіях близькості до божественного престолу. Поміж душ, які зустрічають мандрівці, — Іса (Ісус Христос) і Мірза Галіб, давні язичницькі божки, генерал Кітченер, мученики, праведники та зрадники ісламу й інших релігій, що уособлюють усі колізії духовних борінь, усі успіхи, осягнення та помилки сприйняття. Саме сходження знизу вгору, від Місяця до емпіреїв (Восьмого неба), у мусульманській традиції не означає того, що «погане» залишається внизу.
Пафос «Книги Джавіда» так само пов'язаний з колізіями сучасного політичного життя, як і пафос «Божественної комедії» Данте, з якою прийнято порівнювати поему Ікбала.Нове світосприйняття, думки про необхідність зрівнятися з найпередовішими цивілізаціями, довести глибоку культурну значимість досвіду мусульманських народів — все це вимагало від Ікбала надзвичайної напруги сил у пошуках істини. Його поезія була явищем як органічним, так і екстраординарним, оскільки такі поети, як І., навіть у цій великій літературі з'являються раз у століття.
За Н. Пригаріною
Книги автора в бібліотеці: