Кеведо-І-Вільєґас Франціско

КЕВЕДО-І-ВІЛЬЄҐАС, Франціско Ґомес де (Quevedo у Villegas, Francisco Gomez de — 26.09.1580, Мадрид - 08.09. 1645, Вільянуева де лос Інфантес) — іспанський письменник-сатирик.
Походив зі старовинного дворянського роду. Батько його був королівським секретарем, мати — фрейліною. Початкову освіту здобув у єзуїтському коледжі в Мадриді. Потім з 1596 по 1605 pp. навчався в університетах Алькала де Енрес і Вальядоліда, де вивчав логіку, фізику та математику, давні та нові мови, натурфілософію, метафізику і теологію. До цього періоду належать його перші літературні спроби: сатиричні памфлети, написані в манері Еразма Роттердамського, та вірші. До антології П. де Еспінози «Flores de poetas ilustres» (1605) увійшло і декілька поетичних творів Кеведо-і-Вільєґаса, серед яких його знаменитий вірш «Всемогутній кабальєро дон Дінеро» («El poderoso caballero don Dinero»). У цей період Кеведо-і-Вільєґас познайомився із М. де Сервантесом, листувався зі знаним бельгійським гуманістом Юстом Ліпсієм, котрий зауважив ерудицію молодого письменника.
У 1606 р. Кеведо-і-Вільєґас переїхав у Мадрид, розпочав роботу над своїм знаменитим циклом «Сновиддя»(«Suenos») та романом «Історія життя пройдисвіта на ймення дон Паблос...» («Historia de la vida del Buscon, llamado don Pablo»).
У 1613 p. Кеведо-і-Вільєґас вирушив в Італію на запрошення свого приятеля — герцога де Осуна, віце-короля Сицилії, а згодом — Неаполя, при якому був міністром фінансів. У 1617 р. повернувся у Мадрид. Після падіння герцога де Осуна (1618) він активно виступав на підтримку приятеля, за що у 1620 р. його запроторили у в'язницю Торре де Хуан Абад, звідкіля звільнили після смерті короля Філіппа III (1621).
У 1626 р. Кеведо-і-Вільєґас видав першу частину трактату «Політика Бога» («Politica de Dios») та роман «Пройдисвіт дон Паблос», а наступного року чотирма виданнями вийшли «Сновиддя». Повна назва твору — «Сновиддя і роздуми про істини, які викривають лиходійства, вади й обмани всіх станів і становиськ на світі»(«Suenos у discursos de verdades у engaflos en todos los oficios у estados del mundo»).
У 1632 p. Кеведо-і-Вільєґаса призначили королівським секретарем, він багато подорожував країною, супроводжуючи Філіппа IV. 1639 p. Кеведо-і-Вільєґаса заарештували за підозрою у авторстві «Меморіалу...» («Memorial...»), у якому невідомий автор критикував короля та його міністрів, і ув'язнили у Сан-Маркос де Леон. Чотирирічне ув'язнення цілковито підірвало здоров'я Кеведо-і-Вільєґаса. 1645 р. він переїхав у Вільянуева де лос Інфантес, де й помер 8 вересня 1645 p., а дещо раніше у своєму «Сонеті» ти з переконаністю скаже:
Душа, якій сам Бог був за тюрму,Не заніміє, скута зимним жахом;Мій мозок, серце, зір, що краяв тьму, —Усе, що смерть зітне єдиним махом,Чуття не втратить, ляже в твердь німуЗакоханим, хоч і безмовним, прахом.
(Пер. М. Москаленка)За широтою освіти й універсальністю обдарування (поет, прозаїк, драматург, філософ, теолог, політичний діяч) Кеведо-і-Вільєґас міг би змагатися з титанами Відродження, хоча весь його світогляд пронизує глибокий песимізм. Епоха бароко з її уявленнями про минущість людського існування, непостійний, мінливий світ, де такими різними є подоба і суть, знайшла в особі Кеведо-і-Вільєґаса одного із найяскравіших своїх виразників. Іспанська дійсність XVII ст. давала мало підстав для оптимізму. Стрімке зубожіння мас, продажність влади, невдачі у зовнішній політиці, суспільний відчай і моральний розклад — усе це зумовило ту гіркоту, якою пронизано чимало сатиричних творів Кеведо-і-Вільєґаса. «Не в честі честь, та почесті в пошані;/ Ось образ віку, точний і правдивий», — так писав він у одному зі своїх сонетів. Спробою знайти моральну опору в хисткому світі можна пояснити захоплення Кеведо-і-Вільєґаса. філософами-стоїками — Епіктетом, Сенекою, твори яких Кеведо-і-Вільєґас перекладав і котрі справили вплив на формування «християнського стоїцизму» письменника.
Тема смерті — одна з провідних у творчості Кеведо-і-Вільєґаса «Ми народжуємося, аби любити смерть і зневажати життя», — неодноразово повторював письменник. Смерть, багатолика та мінлива, всюдисуща і невблаганна, присутня у багатьох його творах.
Визнаним шедевром творчості Кеведо-і-Вільєґаса є його знаменитий цикл «Сновиддя», який багато хто називає словесним еквівалентом живопису І. Босха. Спершу до циклу входили «Сновиддя про Страшний Cyд» («Sueno del juicio Final», 1606), «Біснуватий альгуасил» («El alguacil endemoniado», 1607), «Сновиддя про пекло» (1608), «Світ зсередини» (1612). Згодом було написане «Сновиддя про смерть» («Sueno de la muerte», 1621). Форма видінь чи сновидь давала свободу авторській фантазії, що дозволяла йому подорожувати потойбічним світом, поглянути за допомогою Розсіювача хибних переконань на істинну сутність речей, людей і їхніх вчинків. Як дантівське Пекло було заселене його сучасниками-італійцями, так і зі сторінок кеведівського опису пекла постає Іспанія XVII ст. У диявольському вихорі пролітають перед нами продажні судді, злодійкуваті аптекарі, франти, повії, кравці, шевці, королі, вельможі. У день Страшного Суду «любострасники намагаються сховатися від власних очей, не бажаючи вести на суд свідків, котрі могли би їх обмовити; як зломовці ховаються від власних язиків, а злодії та вбивці збиваються з ніг, аби втекти від своїх рук».
Якщо у потойбічному світі люди, їхні вчинки та мотиви постають у своїй непривабливій наготі й кожному дістається по його заслугах, то в земному світі панують брехня та лицемірство. Головна вулиця світу називається вулицею Дволикості. «Починається вона там само, де починається світ, і закінчується разом з ним... Усі гріхи беруть свій початок від лицемірства, у ньому вони зароджуються і помирають, ним годуються гнів, ненажерство, погорда, пожадливість, хіть, лінощі, людиновбивство і тисяча інших». Хаотичність композиції «Сновидь» допомагає створити загальну картину диявольської фантасмагорії світу.
До циклу «Сновидь» близькі за задумом і манерою «Міркування про всіх дияволів» («Discurso de todos los diablos», 1628) та «Час відплати, або Розумна Фортуна» («La hora de todos у la Fortuna con seso», 1635; опубл. 1650). Останній твір є збіркою новел, композиційно об'єднаних спільною сюжетною рамкою — оповіданням про зібрання богів на Олімпі під орудою Юпітера. Боги, змальовані Кеведо-і-Вільєґасом в підкреслено карикатурному вигляді, вирішують попрохати сліпу богиню Фортуну певного дня і певної години відплатити всім людям по заслузі. Цей час за бажанням богів має настати 20 червня 1635 р. о 4 годині пополудні. У 40 новелах циклу Кеведо-і-Вільєґас зображає всі верстви іспанського суспільства. Серед знайомих вже за «Сновиддями» тем викриття хабарництва, лицемірства, пожадливості людей, ладних навіть «сонце перетворити у золотий дублон», з'являються теми політичні. Кеведо-і-Вільєґас розмірковує про зовнішню політику Іспанії та інших європейських країн, про ідеальний державний устрій («Народи, які живуть під владою князів і республік»). Свої уявлення про те, як має бути влаштована держава, Кеведо-і-Вільєґас вкладає в уста якогось рудого правника: «Наша вимога — свобода для всіх; адже нам хочеться скорятися правосуддю, а не насильству, слухатися розуму, а не забаганки; бути в республіці товаришами, а не рабами; руками, а не знаряддям; тілом, а не тінню». Минув час віддяки, впродовж якого боги уважно стежили за всіма земними справами. І побачили вони, «що той, хто у злиднях і нікчемстві був смиренним, страшенно запишався і загордився; той же, хто розкошував у пошані та багатстві і з цієї причини був розпусником, тираном, нахабою та злочинцем, здобув подяку, відхід від мирської суєти та милосердя, спізнавши злидні та зневаження». Таким чином, нічого не змінилось у світі, а лише помінялося місцями. І боги вирішили повернути все так, як було. Світ ґрунтується на гріхах, і змінити що-небудь у світі безсилі навіть боги — такий песимістичний висновок Кеведо-і-Вільєґаса.
Роман «Історія життя пройдисвіта на ймення дон Паблос...» став етапним не лише у творчості Кеведо-і-Вільєґаса, а й в історії крутійського роману, на літературну традицію котрого він спирається. На момент створення «Пройдисвіта» читацькій публіці Іспанії були відомі й анонімна повість «Життя Ласарільо з Тормеса» (1554), і роман М. Алемана «Гусман де Альфараче» (І ч. — 1599, II ч. — 1604). Ці твори вже визначили основні контури нового жанру. Оповідь у крутійському романі провадиться від особи героя-пікаро, вихідця з низів суспільства, котрий хлопчаком, потрапляючи у світ, завжди ворожий йому, розуміє, що вижити можна, лише опанувавши правила гри цього гріховного світу. Юний Паблос, зазнавши страждання та зневаги в університеті Алькала, розмірковує: «Приказка говорить, і говорить правильно: з вовками жити — по-вовчому вити. Глибоко вдумавшись у неї, прийшов я до висновку бути шахраєм з шахраями, і ще більшим, коли зможу, ніж усі інші». Крутійський роман будується зазвичай за принципом нанизування епізодів, об'єднаних постаттю головного героя. Хронотоп крутійського роману — «великою дорогою по рідному світі» (М. Бахтін) — дозволяє письменникові зобразити життя всіх станів і соціальних груп.
Кеведо-і-Вільєґас, свідомо орієнтуючись на традицію крутійського роману, доводить чимало його рис до крайньої межі, згущує барви, дає волю своїй фантазії, їдкому сарказмові, злій насмішці. Похмурий світ роману Кеведо-і-Вільєґаса — світ, позбавлений звичних пропорцій, світ, заселений безумцями (прожектер, який пропонує висмоктати море за допомогою губок; поет, котрий написав книжку на честь «одинадцяти тисяч дів-мучениць, кожній з яких присвятив по п'ятдесят октав»; учитель фехтування, котрий викреслює немислимі геометричні фігури, перш ніж зробити крок). Відкритий фінал крутійського роману лише підкреслює безперспективність зусиль героя. Кеведо-і-Вільєґас загострює на цьому увагу читачів, вкладаючи в уста Паблоса такі слова:»...ніколи не виправить своєї долі той, хто змінює місце і не змінює свого способу життя та своїх звичок».
Гострий сатиричний пафос роману посутньо вплинув на його долю: відразу ж після публікації «Пройдисвіта» з'явилися доноси інквізиції на наявні в романі насмішки над церквою і на аморальність. У 1646 р. «Пройдисвіт» був занесений до списку книг, що підлягають серйозній «чистці». Однак у читачів роман здобув популярність і був перекладений багатьма європейськими мовами.
Поетична спадщина Кеведо-і-Вільєґаса вражає своїм різноманіттям. Тут і витончені ліричні сонети, і сатири, приправлені інколи брутальним цинізмом, епіграми, елегії, романси, канцони, оди.Велич Кеведо-і-Вільєґаса передовсім у слові. «Щоб насолоджуватися творчістю Кеведо-і-Вільєґаса, слід (насправді чи потенційно) любити слово, і навпаки, той, хто не має схильності до літератури, не може насолоджуватися творами Кеведо-і-Вільєгаса». Критикуючи гонгористів за використання мови лише як засобу затемнення смислу, Кеведо-і-Вільєґас, належачи до іншої течії іспанської літератури — консептизму, стверджував, що мова повинна допомагати вираженню витонченої, почасти парадоксальної думки. А це вимагає використання різноманітних художніх прийомів. Мова Кеведо-і-Вільєґаса насичена складними метафорами, несподіваними порівняннями, грою слів, каламбурами, неологізмами. Письменник активно використовує антитези, гіперболи, вживає слова у незвичному для них значенні, наділяє неживі предмети властивостями живих. Ось як, приміром, Кеведо-і-Вільєґас описує ліценціата Кабру в «Історії життя пройдисвіта на ймення дон Паблос». Він був уособленням «втіленого голоду». «Щоки його були прикрашені бородою, вицвілою від страху перед ротом, що містився по сусідству і, здавалося, погрожував її з'їсти через великий голод. Не знаю, скільки зубів у нього бракувало, але гадаю, що вони були вигнані з його рота за неробство і ледарство. Шия в нього була довга, наче у страуса, борлак випинався так, що готовий був кинутися на їжу, руки його метлялися, як батоги, а пальці скидалися на скарлючені виноградні лози. Якщо дивитися на нього від пояса донизу, він здавався виделкою або циркулем на двох довгих і тонких ніжках».
Кеведо-і-Вільєґас справив посутній вплив на розвиток іспанської літератури наступних епох. «Минуло триста років після фізичної смерті Кеведо-і-Вільєґаса, однак він і досі залишається найкращим майстром іспанської літератури. Як Джойс, Гете, Шекспір, Данте і на відміну від усіх інших письменників, Франсіско де Кеведо-і-Вільєґас для нас є не стільки людиною, скільки цілою розлогою цариною літератури» (X. Л. Борхес).
Українською мовою окремі твори Кеведо-і-Вільєґаса переклали М. Іванов, Д. Павличко, О. Мокровольський, М. Москаленко та ін. Ю. Бернова

Книги автора в бібліотеці: