Світличний Іван

«Поезія — свобода серця...» — саме так розпочинається один із сонетів Івана Світличного. Для нього поезія стала тим притулком душі, що дав змогу зберегти свободу в неволі, здоровий глузд у божевіллі, гумор у безнадії.

Навряд чи можна собі уявити «шестидесятництво» — літературно-мистецьке та політико-культурне відродження України 1960-х років без не ординарної та геніальної постаті Івана Олексійошіча Світличного, літературознавця, літературного критика, поета, перекладача.

Іван Світличний народився на Донеччині в селі Половинкине Старобільського району Луганської області 20 вересня 1929 року. Після закінчення середньої школи в 1947 вступив на навчання на українське відділення філологічного факультету Харківського університету. І. Світличний був неординарною особистістю. Ф. Пустова, викладач Донецького національного університету, яка в той час була студенткою Харківського університету, згадує: «Всі ми ставились до Івана з глибокою симпатією та повагою, дехто називав його «свєтлой личностью». Це пов'язувалося не стільки з прізвищем, скільки з тим, що він, як правило, був усміхненим, привітним, випромінював доброзичливість. Людей до себе Іван притягував не тільки ерудицією, а й кришталевою моральною чистотою, щедрістю. На перший погляд здавався м'якою, беззахисною людиною, але в полеміці на морально-етичні, світоглядні питання виявляв твердість».

Згодом, після закінчення університету, вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Навчався у відділі теорії літератури, темою його кандидатської дисертації була теорія художнього образу. Його покликанням стали теоретичні студії в галузі літературознавства. Під час перебування в Інституті літератури опублікував ряд літературознавчих статей у періодичних виданнях.

В Івана Світличного був дар відчувати талант і всіляко його підтримувати. Тому не дивно, що до нього тягнулась творча молодь, і не лише поети і прозаїки, а й художники — Алла Горська, Галина Севрук, Панас Заливаха та інші.

У 1962-1963 роках розпочинається кампанія, спрямована проти творчої інтелігенції, яка через десятиліття виросте в хвилю масових репресій. За це десятиліття, перебуваючи під суворим наглядом, Світличний усе одно пише і часом навіть публікує статті, здійснює переклади Беранже, Лафонтена, Бодлера, Верлена, перекладає з польської, турецької, сербської.

Наставали часи, коли вже палке слово критика Світличного боялися друкувати. У цей час його звинувачують в тому, що він передав за кордон вірші В. Симоненка. Після чого — перший арешт (1965 р.) та тимчасове помилування. 1972 року починаються нові переслідування української інтелігенції. 13 січня Івана Світличного було заарештовано. Вирок по звинуваченню в антирадянській пропаганді та агітації, що полягала у виготовленні та поширенні самвидаву, був сім років таборів суворого режиму та п'ять років заслання. Уже в таборі й на засланні Іван Світличний продовжує віршувати, і на світ з'являються його власні поезії — такі особливі, гострі, насмішкуваті, саркастичні і ні на що не схожі.

У своєму листі з Колими Василь Стус писав: «На превелику радість мою, кожна подача Іванових віршів сповнює мене вдячністю до благословенної Пермі, що змусила-таки Івана до писання віршів, які він, на жаль, покинув був десь на початку 60-х. Тоді зайшов час молодої генерації—Іван чемно дав їм місце, як прекрасний зичливий критик-літератор... Він пускав сльози добрі, читаючи Симоненка, Драча, Вінграновського, Ліну. Він оцінював усіх усмішкою, тактом, добрістю, людяністю, з того радіючи і тим живучи... Все кращого в мені — це Іван. Усе кращого в багатьох інших — від Івана. Він роздаровував себе по просвирах. Виняткова роль, виняткове самопожертвування — без тіні докору. Бог дав мені колись назвати його «вусатим сонечком моїм» — тоді я й не розумів головою того, що чуло серце!...»

Іван Дзюба у вступному слові до збірки творів Івана Світличного писав: «Ще «на волі» Іван Світличний писав і вірші, тільки не публікував їх і мало кому показував... Жорстокий факт: каторга вбила його тіло, але розкрила нові можливості душі. Несправедлива кара породила не лише біль і страждання, а й високий стан духу, надзвичайне його напруження, що вилилося в слово справжньої поезії».

Із заслання Іван Світличний повернувся дуже хворим, інвалідом, назавжди втративши працездатність. Однак наскільки було можливо, він працював: перекладав, писав. Недовго він прожив на свободі, не встиг надивитись на оновлювану незалежну Україну. У жовтні 1992 року Івана Світличного не стало.

Зі спогадів Ігоря Калинця: «Він був носієм любові. До багатьох. І в першу чергу до України, за яку боровся і страждав». Саме гострота правди і сила любові об'єднує весь творчий спадок Івана Світличного — поета, перекладача, літературознавця, громадянина, людини.

Книги автора в бібліотеці: