Стороженко Олекса
Літературна діяльність Олекси Петровича Стороженка (1806 - 1874) припадає на 50 -60-І рр. XIX століття - переломний, складний І суперечливий період у суспільно-політичному, економічному та духовному житті українського народу. Це були часи боротьби проти кріпацтва, коли, за словами В. І. Леніна, "передова думка Росії під гнітом небачено дикого і реакційного царизму жадібно шукала правильної революційної теорії...".
Широкий антифеодальний рух, у якому брали участь, крім уярмленого селянства, представники інших класів та станів тогочасного суспільства, призводить до скасування кріпосництва, а також до буржуазних реформ у суспільній, економічній та адміністративній сферах. Одночасно пожвавлюється національно-визвольна боротьба та культурно-мистецьке життя усіх народів, що населяли Російську імперію. Після примусового "десятирічного антракту", пов'язаного з розгромом у 1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, в умовах революційної ситуації другої половини 50-х рр. знову відроджується громадська і культурна діяльність на Україні.
Досягнення фольклористики ("Записки о Южной Руси" П, Куліша, видані у двох томах у 1857-1858 рр.), поява альманаху "Хата" (1860), журналу "Основа" (1861 - 1862), тижневика "Черниговский листок" (1861 - 1863), організація західноукраїнських періодичних видань ("Вечерниці", "Мета", "Русалка", "Нива* та ін.), культурницько-освітня діяльність "Громад" активізують український літературний процес. У Петербурзі виходять друком нове видання "Кобзаря" Т. Шевченка (1860), "Народні оповідання" Марка Вовчка (1857), роман "Чорна рада" П. Куліша (1857), у періодичних виданнях публікуються байки Л. Глібова, нариси А. Свидницького, поезії Ю. Федьковича, В. Кулика, Я. Щоголева, оповідання П. Куліша, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, М. Олельковича, О. Кониського, П. Кузьменка, М. Чайки, Д. Мордовця. На новий рівень підноситься українська літературна критика.
Під час цього національно-культурного пробудження й з'являється на українському літературному обрії ім'я О. Стороженка, який публікує в "Основі" кільканадцять оповідань та нарисів, п'єсу "Гаркуша", а в 1863 р. видає в Петербурзі двотомну збірку "Українські оповідання". Щоправда, репресивні заходи царизму, спрямовані проти української літератури, незабаром перервали цей процес, змусили замовкнути й О. Стороженка. Хоч він і продовжував письменницьку діяльність після виходу зловісного валуєвського циркуляру, проте писав уже лише російською мовою.
О. Пипін, характеризуючи суспільну атмосферу початку 60-х рр., що не сприяла духовному розвиткові українського народу, відзначав не тільки посилення шовіністичної політики уряду царської Росії, а й інтриги польської шляхти, яка доносила жандармським чиновникам, що недільні школи, засновані в містах українськими громадськими діячами, та написані ними підручники ("Граматка" П. Куліша, "Букварь южнорусский" Т. Шевченка та ін.) пробуджують у селян "козацький і гайдамацький дух". Доклали своїх зусиль до цієї чорної справи і клерикали, які теж вбачали в скромному українофільстві надто небезпечне вільнодумство. Реакціонери з єврейського "Сіону" обвинувачували діячів українського культурного руху в "сепаратизмі", в намірах відділити Україну від Російської імперії тому з українського доробку за життя О. Стороженка було надруковано тільки два перші розділи ще раніше написаної повісті "Марко Проклятий" (Львів, журн. "Правда", 1870 р.). ї все ж цей письменник увійшов в історію української літератури, витримавши іспит часу. Талановитий прозаїк, творчість якого живилася джерелами народної мови і усної народної творчості, її соковитого гумору Й інтонаційно багатої оповіді, продовжив традиції М. Гоголя і Г. Квітки-Основ'яненка. В його творах органічно поєдналися яскраве зображення побуту, звичаїв, повір'їв українських селян з романтичним захопленням героїчною історією боротьби запорозького козацтва проти Іноземних загарбників. Саме ці риси обдарування О. Стороженка надають самобутності його іноді суперечливій творчості, вирізняють її в потоці українського літературного процесу на зламі двох суспільно-історичних епох.
Олекса Петрович. Стороженко народився 24 листопада 1806 р. в селі Лисогори Борзнянського повіту (тепер Ічнянського району) на Чернігівщині в родині дрібного поміщика, відставного армійського офіцера. Старовинний козацький рід Стороженків відомий ще з XVII ст.; про його представників Йдеться в універсалах гетьманів та Генеральної військової канцелярії XVIII ст. Предків письменника знаходимо серед прилуцьких полковників, ічнянських та повстинських (Лубенського полку) сотників. Пізніше Стороженки відомі як офіцери російської армії, зокрема батько письменника Петро Данилович Стороженко вісімнадцять років служив у війську, брав участь у російсько-турецьких війнах, в облозі Й здобутті Хотина І787 р.
Дитячі роки письменника минули в містечку Великі Будища Зіньківського повіту на Полтавщині. Спочатку хлопець одержав домашню освіту, а потім навчався у "благородному пансіоні" при Слобідсько-Українській губернській гімназії в м. Харкові. З виданого О. Стороженкові атестату видно, що в гімназії він вивчав російську, французьку, німецьку, латинську мови, російську словесність, загальну та російську історію, географію і виявив "превосходные", "хорошие", "изрядные" і "достаточнне" успіхи.
Пам'ятною для О. Стороженка була зустріч з молодим М. Гоголем, яка сприяла формуванню естетичних смаків письменника і його художнього обдарування. Про цю зустріч, яка відбулася на Полтавщині десь у 20-х рр. XIX ст., О. Стороженко розповів з багатьма цікавими подробицями в своєму есе "Спогад" ("Отечественные записки", 1859, кн. 4). З твору постає виразний образ Гоголя, тоді ще вихованця Ніжинської гімназії вищих наук. О. Стороженко яскраво змалював деякі риси майбутнього славетного письменника - його вміння спостерігати, схоплювати характерне в зовнішності і жестах людей, влучно копіювати, захоплення дотепністю і гостротою мови українського селянина, поетичне сприйняття рідної природи Юному М. Гоголю однаково притаманними були хлоп'ячі вибрики і серйозність у ставленні до життя. Оповідач дивувався, що наступного після зустрічі дня замість пустуна побачив у садку замисленого хлопця, який у полоні роздумів щось занотовував до записника. Микола пояснив співрозмовникові, що пишуть не тому, щоб змагатися з кимось, а тому, що душа прагне поділитися почуттями.
Зображені О. Стороженком епізоди цієї зустрічі, численні конкретні реалії, які увиразнюють портрет майбутнього автора "Ревізора" І "Мертвих душ", неодноразово використовувалися біографами М. Гоголя.
З 1824 р., впродовж майже тридцяти років, перебуваючи на військовій службі, О. Стороженко пройшов шлях від унтер-офіцера в кінно-єгерському до поручика в драгунському полку, а згодом став старшим офіцером у штабі кавалерійського корпусу. Здебільшого служив на Україні І, виконуючи різноманітні доручення, зокрема пов'язані з відбором коней для армії, нерідко переїжджав з однієї місцевості в Іншу, завдяки чому добре вивчив життя і побут селянства на Південній Україні, зустрічався з колишніми січовиками, почув перекази та легенди про Запорозьку Січ. Цей життєвий матеріал ліг в основу багатьох творів О. Стороженка.
Письменникові довелося брати участь у кількох воєнних кампаніях російсько-турецької війни 1828-1829 рр., у придушенні польського повстання 1831 р., в поході 1849 р. в Угорщину; він був контужений.
О. Стороженко, перебуваючи в походах, завжди виявляв глибоке зацікавлення життям народу, його сучасним та минулим, швидко знайомився з людьми, умів розмовляти з ними, слухати їх. Поетичність його натури, щирий гумор, дотепність Імпонували співрозмовникам, і від них він чув різні легенди та бувалыцини. Його око швидко помічало найсуттєвіше в людях, а пам'ять фіксувала особливості оповіді, різноманітні барви та інтонації. Тому оповідання та нариси О. Стороженка нагадують усні розповіді, часом вони дуже схожі на переказані народом історичні події. Це реальне переплелося з фантазією багатьох оповідачів.
У 1850-1863 рр. О. Стороженко служить чиновником для особливих доручень при київському генерал-губернаторі Д. Бібікові. Служба змушувала Його не раз виїжджати на Київщину, Волинь, Поділля, Полтавщину, в Таврію і до інших губерній. Сучасники згадували, що практика слідчого, яка припадає на цей період його життя, захоплювала О. Стороженка. "Розкрити злочин, писав він, дає мені величезну насолоду; цим я й буваю цілком винагороджений за свою працю".
1857 р. на сторінках російських журналів та газет з'являється Ім'я О. Стороженка як автора роману з української старовини XVIII ст. "Братья-близнецы" та низки оповідань, в основу яких покладено українські народні повір'я. З 1861 р. він стає відомий і як український письменник: його твори друкуються в журналі "Основа" та окремими виданнями. А 1863 р. у Петербурзі виходять "Українські оповідання" в двох томах, які О. Стороженко написав ще в 50-х рр. І лише тепер зміг їх опублікувати.
У 1864 р. О. Стороженка перевели у м. Вільно в розпорядження генерал-губернатора т. зв. Північно-Західного краю - відомого своєю жорстокістю М. Муравйова. Ця служба позначилася на белетристично-публіцистичних творах письменника, опублікованих у реакційному "Вестнике Западной России": вони були тенденційно спрямовані проти польського національно-визвольного руху початку 60-х рр. Тогочасна критика слушно вказувала, що літературна діяльність О. Стороженка цього періоду позначена "ультраросійським" впливом та "чисто поліцейськими поглядами" на польський визвольний рух.
Вийшовши у відставку 1868 р. в чині дійсного статського радника, О. Стороженко останні роки життя провів на хуторі поблизу м. Бреста (Білорусія). Тут він виконував обов'язки брестського повітового предводителя дворянства і голови з'їзду мирових посередників. Письменник ретельно займався садівництвом, любив полювати і рибалити. Одягнений в український одяг, з пишними козацькими вусами, всією своєю поставою нагадував тих запорожців, яких змалював у своїх творах. Був енергійною людиною з міцним здоров'ям і силою, за власним свідченням, "згинав двогривеннІ і носив на гору десять пудів", хоч в останні роки все частіше давалася взнаки давня контузія. Багато часу О. Стороженко віддавав грі на віолончелі, малював і ліпив і був навіть нагороджений медаллю Академії мистецтв.
Осінніми та зимовими вечорами полюбляв бувати в колі знайомих, вести розмови про літературні новини, дотепно розповідати про пережите. Читав на вечорах розділи з ненадрукованої повісті "Марко Проклятий". Чимало часу віддавав своєму "последнему сказанню" - публіцистичному роману „Былое, не минувшее", який так і не був опублікований, а рукопис його загубився. В останній рік життя О. Стороженко постійно листувався з одеським книговидавцем В. І, Білим щодо завершення повісті "Марко Проклятий" і ЇЇ видання. В листах до нього письменник надіслав гумореску "Вивів дядька на сухеньке", дві байки та уривок із давно написаного вірша.
До смерті письменника спричинилася прикра пригода. Повертаючись одного разу пізнього жовтневого вечора додому, О. Стороженко впав з кладки в холодну воду, пошкодив ногу, простудився і незабаром, 18 листопада 1874 р., помер. Поховано письменника на міському кладовищі в Бресті.
О. Стороженко заявив про себе як письменника романом "Братья-близнецы" (1857), супроводжуваним авторською жанровою дефініцією "Очерки Малороссии прошлого столетия", яка ясно вказувала на обраний об'єкт художнього моделювання дійсності. Справді, в центрі уваги письменника - сімейна хроніка двох поколінь родини будищанського поміщика Бульбашки, що розгортається в XVIII ст. О. Стороженко не випадково звернувся до цієї теми: в середині XIX ст., коли так яскраво виявилися суперечності кріпосницького суспільства, зокрема паразитизм дворянства, злободенними були художні пошуки причин виродження панівних класів, яке розпочалося ще в минулому столітті, коли козацька старшина перетворилася в "малоросійське" дворянство. В романі яскраво показано, ПЇО вже тоді нащадки відважних предків, опоетизованих М. Гоголем у героїчному образі Тараса Бульби, перетворилися в нікчемних Бульбашок, дні яких минають у заскорузлому провінційному животінні.
Хоча роман написано російською мовою, в ньому нуртує українська стихія. Вже самим зображенням старосвітського панства - всіляких Дудок, Покришок, Драбин, Книшів, Капельок, Малинок, етнографічними описами та історичними екскурсами, докладним змалюванням побуту, введенням поетичних епіграфів до розділів, узятих з народних пісень, прислів'їв, приказок, поминальних плачів та голосінь, з творів Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, використанням у тексті українських слів, словосполучень, ідіом письменник вказує на національну основу твору.
Про глибоку обізнаність О. Стороженка з народними повір'ями, легендами, переказами, звичаями та обрядами, власне, про український лад художнього мислення письменника свідчать також "Рассказы из крестьянского быта малороссиян" (1857), написані на українському матеріалі, сповнені поряд з Іронічно-викривальними мотивами стверджувального ідейного пафосу, який виразно виявляється в картинах Ь життя трудового люду. Тут змальовуються кмітливі селяни, які виводять на чисту воду аморальність панських лакуз ("Изворотливмй малоросе"), доброзичливо розповідається про хлопчика-поводаря, який помстився своєму кривдникові ("Колбаса"), поетизується зовнішня врода і щире, добре серце молодої дружини лісника ("Лесной дидько и непевний").
Зображуючи побут селян, вводячи читача у фантастичний світ повір'їв та міфів, О. Стороженко змальовує і окремі прояви соціальної несправедливості. Так, нічого не второпавши з повчань справника, затуркані селяни спохопилися тоді, коли почули з уст сільського голови пояснення, чого кричав пан: "Того гримал, - приосанившись, сказал голова, что вы до сих пор не перевезли из лесу моих колодок". Незважаючи на анекдотичну суть даної ситуації, з оповідання "Голова себе на уме" реалістично постає образ сільського жмикрута.
Звертаючи увагу на такі моменти, О. Стороженко трактує їх як зловживання владою окремих адміністраторів та "лихих" поміщиків. Така кривда селян дрібними чиновниками або жорстокими родичами карається втручанням вищого сановника ("Тетушкина молитва"). Правда, в окремих творах, як, наприклад, в оповіданні "Убийца", соціальне зло показане в усій його потворності. Бюрократичне крюч-котворство, коли "соблюдение законних формальностей" затягується на довгі роки, наносить невинним людям" нечувані страждання: тримають в ув'язненні безвинного заробітчанина, а під стінами тюрми помирає Його стара мати; розпалась сім'я селянина, помер малолітній син, повністю зруйнувалося господарство, через голод і злиденне життя його дружина стала повією. В фіналі цієї трагедії нещасний в'язень, не витримавши фізичних і моральних тортур, вдається до самогубства.
В російських оповіданнях часто натрапляємо на конкретні топоніми, які прив'язують їх сюжет до певних регіонів України (Ворскла, Псло, Дніпро, Полтава, Зіньків, Ромни, Прилуки, Пирятин, Хорол, Гурбинці, Микільська слобідка поблизу Києва), причому письменник .звертає увагу читача на характерні ознаки певної місцевості. Так, з оповідання "Подкидыш" вимальовується панорама весняного Києва: зелень Голосіївського лісу, споруди Видубицьхого монастиря, золоті бані церков і дзвіниць Печерської лаври, Аскольдова могила, Минільський військовий собор, військові казарми мавританського стилю, Царський сад, Золотоверхий Михайлівський собор, Десятинна церква, "легкая, как будто в воздухе висящая церковь Андрея Первозванного и Олегово кладбище". Кожний, хто знайомий з архітектурно-ландшафтними обрисами Києва середини минулого століття, відчує майстерність письменника, точність і достовірність художнього зображення дійсності в його творі.
Уже згадуваний "Спогад" про зустріч з М. Гоголем зацікавлює яскраво виписаними епізодами з життя українського старосвітського панства в перші десятиріччя XIX ст. Переконливий образ Пульхерії Трохимівни - типової представниці провінційного дворянства. Вона, оберігаючи "честь" свого синка, люто накинулась на того, хто засумнівався в Його "подвигах". А в цей час молодий студент М. Гоголь з неприхованою Іронією й глумом, блискавично й акторськи майстерно зобразив обох, спотворених гнівом і взаємною ненавистю. Нещадний у ставленні до обмеженого, але самовпевненого панства, М. Гоголь водночас пильно придивляється до життя селян, захоплюється влучним, емоційно наснаженим народним словом.
Українська спадщина О. Стороженка тематично не чуже розмаїта. Побут, звичаї, повір'я тогочасного українського селянства та героїчні сторінки козацької вольниці, пов'язані з останнім періодом існування Запорозької Січі, з народно-визвольним рухом під час Коліївщини, з образами колишніх січовиків, ось майже все коло порушених письменником тем.
Серед творів О. Стороженка привертають увагу мініатюрні за обсягом гуморески. Це здебільшого - літературно опрацьовані, дещо розширені у смисловому плані, з конкретно виписаними образами персонажів народні прислів'я, приказки та анекдоти. Друкувалися ці твори в "Основі" під журнальною рубрикою "З народних уст", найімовірніше запровадженою П. Кулїшем, який орієнтував молодих літераторів керуватися в зображенні життя принципом "етнографічної правди", і були об'єднані в цикл під такою назвою в збірці О. Стороженка "Українські оповідання" (1863).
Динамічний сюжет, несподіваність розв'язок, природність оповіді, яскрава образність, гумористичне розкриття теми, багата у лексичному й фразеологічному аспектах мова - такі характерні особливості цих творів. Тому І. Франко назвав пізніше їх автора "талановитим оповідачем", який "добре володіє українською мовою", хоч водночас вказав на обмеженість його "ідейного способу думання і... глибокого розуміння людського життя"'.
Б передреформне десятиріччя, коли передову громадськість найбільше цікавила боротьба за визволення селянства з кріпосницької неволі, О. Стороженко взагалі не відбивав у своїх творах класових суперечностей між селянами та поміщиками у феодальному суспільстві. Своє завдання він вбачав насамперед у тому, щоб літературно відшліфувати фольклорний сюжет, урізноманітнивши, збагативши його конкретними ситуаціями, взятими з селянського побуту, і, зрештою, розважити читача.
І все ж ці оповідання подають певні сторони селянського побуту, викликають інтерес майстерністю трансформації уснопоетичних мотивів і образів. Дослідники неодноразово зіставляли гуморески О. Стороженка з фольклорними творами, намагаючись віднайти ті типологічні риси, які зближують їх з відповідними народними переказами та оповідями. Так, оповідання "Се така баба, що чорт їй на махових вилах чоботи оддавав" написане на основі відомої приказки, до речі, майстерно вмонтованої в текст твору, "Де чорт не справиться - туди бабу пішле". Оповідання "Вчи лінивого не молотом, а голодом" також розвиває народне прислів'я, яке, можливо, пов'язане з переказом про приборкання ледачої невістки. Дотримуючись канви фольклорної оповідки, письменник водночас вказує, що заможні батьки ще з дитинства розбещували свою дочку. Оповідання "Два брати" теж основане на фольклорному сюжеті про бідність і багатство. Оповідання "Лучче нехай буде злий, ніж дурний" трансформує поширений уснопоетичний мотив про дурня, який буквально сприймає кожну пораду. Відгомін апокрифічної легенди про Соломона, який уміло викривав злочинців, відчутний в оповіданні "Розумний бреше, щоб правди добути", а повір'я про чорта й відьму лягли в основу оповідання "Жонатий чорт".
О. Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на каркасі прислів'я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір'я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх, як правило, є соціально інертним, тільки розважальним. Часом І невеселі факти, породжені соціальною нерівністю чи кривдою, як, скажімо, в анекдоті "Вивів дядька на сухеньке", трактуються суто в гумористичному плані, бо сваволю кріпосника, про яру тут ідеться, автор лише констатує. Звичайно, потрібно зважати на жанрову специфіку таких мініатюр, на прагнення автора тільки посмішити читача (так, до речі, будується й народний анекдот), і все ж впадає в око, що він, ретельно зображуючи деталі побуту, намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних питань.
Цикл "З народних уст" є ще одним свідченням того, що українська проза впродовж 30 -50-х рр. XIX ст. пройшла етап свого становлення на живлющому ґрунті усної народної поетичної твор чості. Як і в інших народів, на Україні однією з істотних закономірностей розвитку ранньої прози став процес трансформації фольклорних жанрів у суто літературні види. Використовуючи народ ний тип оповіді, письменники (О. Пушкін в "Повістях Бєлкіна", М. Гоголь, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Куліш) оцінювали життєві явища з позицій простої людини, тим самим розкриваючи суть народного світосприймання. Вже в творчості першого прозаїка нової української літератури Г. Квітки-Основ'яненка відбулася природна еволюція від олітературення фольклорних жанрів, від написаної цілком у дусі усної народної творчості "побрехеньки" ("Пархімове снідання") до фольклорно-етнографічного ("Мертвецький Великдень") та побутового ("Салдацький патрет") оповідання. Уснопоетична основа легко вгадується в багатьох творах П. Куліша, Ганни Барвінок, А. Свидницького, С. Носа, М. Номиса, О. Кониського.
Ціла низка оповідань О. Стороженка також подекуди ґрунтується на фольклорних мотивах та образах, однак вони сильніше позначені рисами творчої індивідуальності автора, зокрема наснажені романтичним пафосом. Поєднуючи побутово-етнографічне зображення з романтизацією повір'їв та легенд, переплітаючи реалістичний і романтично-фантастичний струмені художнього моделювання дійсності, автор надає цим творам такої стильової самобутності, яка при всій неповторності художнього обдарування автора водночас близька до уснопоетичного сприймання світу. Все ж в окремих оповіданнях домінує романтична стихія. Це виявлено не тільки у змалюванні демонологічних образів чи розгортанні фольклорних оповідок у творі, які є, власне, оповіданнями в оповіданнях, але й там, де виклад ведеться від конкретно окресленого образу автора-оповідача. Така композиція притаманна, більшості творів О. Стороженка і є характерною особливістю його індивідуального стилю.
Зразком романтичного опрацювання міфологічних мотивів є оповідання "Закоханий чорт", основане на повір'ї про кохання між чортом і відьмою та переказах про кмітливість запорожців. Оповідь діда про зустріч запорожця Кирила з чортом, історія відьми Одарки, перипетії пригод козака з чортом містять яскраві фантастичні епізоди, динамічні в розвитку сюжету, майстерні в користуванні засобами сміху. Фантастична історія, яка охоплює кілька центральних розділів, наче перлина, вкладена в коштовну композиційну рамку. Оповідач під враженням поїздки шляхами Слобожанщини із задушевним ліризмом змальовує картини природи. Зображення перелісків, ярів, левад переходить у захоплене освідчення оповідача: "Куди не глянь - усе тебе чарує, привітає, усе тобі всміхається. Здається, сама рідна наша Україна вийшла тобі назустріч: то спогляне на тебе гарячим сонцем, то притулиться пахучим холодком Із темного лісу, то промовить піснею, то озветься соловейком, жайворонком, то неначе грається з тобою: затурчить горлицею, залоскоче тихесеньким вітерцем". Широкий степ в О. Стороженка "сивіє старенький, як море, мріє-мріє, поки не зійдеться а небом, а небо з землею". Цей образ викликає в оповідача асоціації, пов'язані з минулим: "Гуляйте, очі, гуляйте, думи, як колись гуляло по сьому степу вольне козацтво".
Легендарно-фантастичне оповідання "Закоханий чорт" позначене певним наслідуванням романтичної манери молодого М. Гоголя. Типологічна схожість цього твору з оповіданнями із "Вечорів на хуторі біля Диканьки" виявляється в тому, що сюжет побудований на демонологічному матеріалі, реальне химерно переплітається із фантастичним, щедро використані образи народної сміхової культури, а також неординарно подані художні подробиці, мова твору барвиста. Як і автор "Вечорів...", О. Стороженко прагнув створити поетичний образ України, овіяної повір'ями, легендами, піснями. Такий підхід до зображення дійсності ґрунтувався на романтичних принципах відбору матеріалу, його своєрідного, незвичного узагальнення. Для українського прозаїка тут найяснішим орієнтиром була творчість славетного земляка, яку він добре знав. Хоч, правду кажучи, за два минулі десятиріччя в літературі відбулися докорінні зміни, і те, що було природним на початку 30-х рр., стало анахронічним у 50-х. Звичайно, письменники різнилися художнім обдарованням. До того ж О. Стороженко, на відміну від М. Гоголя, міцно тримається легенди чи повір'я І не надає ширшого польоту своїй уяві.
Кілька оповідань О. Стороженка своєю тематикою і образністю звернені в минуле, воскрешають картини життя й побуту запорожців. Спогади про Січ і звитягу козацтва були ще свіжими наприкінці 20-х рр. XIX ст.
В оповіданнях "Кіндрат Бубненко-Швидкий", "Прокіп Іванович", "Дорош", "Мірошник" письменник сприймає козацтво з певним замилуванням, оминаючи конкретні історичні події. Зображуючи минуле, він звертався до народного епосу, в якому поставав запорожець як мужній, хоробрий захисник рідного краю. Окреслюючи образи козаків, О. Стороженко вдавався й до романтичної вигадки, прикрашування лицарів степу, наслідуючи повість М. Гоголя ("Тарас Бульба"), нариси Г. Квітки-Основ'яненка ("Головатий", "Основание Харь-кова"), романи П. Куліша ("Михайло Чарнмшенко", "Чорна рада").
Романтизовані автором герої його творів водночас є реальними історичними постатями. Тому, хоча ці твори О. Стороженка визначаються як оповідання, певне, правильніше було б називати їх нарисами, своєрідними белетризованими портретами. Автор і сам прямо вказує на зустрічі з людьми, які зображені в його творах. Про нарисовий характер цих явищ особливо свідчать "Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа", в яких докладно змальовується життя і побут запорожців у Січі в останній період її існування. Запорожець Микита Корж - постать, як відомо, історична - з дитинства виховувався серед січовиків І, маючи міцну, ясну пам'ять, багато розповів цікавого про минуле О. Стороженкові, з яким познайомився 1827 р., і навіть здійснив з ним спільну поїздку по місцях запорозької слави.
О. Стороженко познайомив з Коржем катеринославського архієпископа Гавриїла, і той на основі записів розповідей запорожця видав в Одесі книжку "Устное повествование бившего запорожця Коржа" (1842). На основі цієї книжки О. Стороженко підготував і свої "Споминки...", збагативши їх численними примітками. "Споминки...", як і твори з циклу "Оповідання Грицька Клюшника", за своєю жанрово-композиційною структурою нагадують відомі в літературі подорожні описи. Критики вказували на певну їхню спільність з деякими російськими повістями Т. Шевченка ("Близнецм", "Княгиня"), адже ж у них щойно спостережені події, зустрічі з людьми насичуються докладними оповідями про інших людей, спогадами про минуле. В цій багатоплановій оповіді важливе місце належить численним епізодам, поданим у формі діалогу, з широким вживанням примовок, приказок, вигуків, що зближує їх із драматичними сценами. Конкретність зображення забезпечується топонімічною достовірністю художніх картин, міцною прив'язаністю до хронологічного дерева історії, що вирізняє ці твори О. Стороженка в літературному процесі середини XIX ст.
Розповідаючи про запорожця Кіндрата Бубненка-Швидкого з однойменного оповідання, автор конкретно називає тульчинську околицю, де ще й після смерті козака "гоготить луна од його оповідань". Трагічна доля судилася колишньому "колієві": у бойових сутичках із карателями загинув його син, шляхта вирізала всю сім'ю, Кіндрат залишився наодинці зі своїм невиліковним горем.. Символічним образом лиха є козацька сльоза; в ній узагальнено й особисту трагедію столітнього діда, і горе всього народу, пригніченого соціальним і національним ярмом. Автор так розкриває суть цього образу: "Молять бога, щоб він оборонив люд од огня, меча, потопу, гладу, трусу і хороби: зложи докупи усе те лихо, І вийде з нього одна тільки козача сльоза. Глибоко вона криється у серці, важка вона, не латво її зворушить; а як же видавлюють її з ока, то горе і людові, І краю, і годині!.."
Щирим ліризмом сповнені "Оповідання Грицька Клгошника", в яких ідеться про часи, коли запорожці після зруйнування 1775 р. Січі осідали хуторами в степових балках та байраках. Туга і смуток цих людей, ті випробування, які випали їм на крутому переломі історії, правдиво передані письменником.
У цьому циклі змінюється образ оповідача: це колишній запорожець, який тепер оселився в степу й розказує про складний період у житті своїх побратимів. З глибоким болем прощається з Січчю курінний отаман Прокіп Іванович: глянувши з берега Дніпра на зруйновані курені, самотню церковцю, впав мужній козак на коліна і вперше заплакав. Залишає кіш І доживає останні дні в зимівнику герой іншого твору - старий Дорош. А в оповіданні "Мірошник" розгортається третя життєва Історія - горе старого батька, який втратив улюбленого сина, рекрутованого до царської армії.
Змінилися часи, змінилось і життя колишніх січовиків. О. Стороженко показує, як нелегко пристосовувались вони до нових умов. Однак замилування патріархальною старовиною в цих творах, прагнення переконати читача, що ті пани, які вийшли із козацької старшини, добрі і справедливі, звучали надто фальшиво, а особливо коли згадати, що написані вони в період боротьби за ліквідацію кріпосництва. Не дивно, що в журналі "Современник" (1863, кн. 8) одразу ж після виходу збірки "Українські оповідання" з'явилася рецензія, в якій гостро засуджувався такий підхід автора до зображення дійсності.
Відомо, що Стороженко був ображений оцінками рецензента. Пізніше в одному з листів до В. Білого він писав, що саме через них і перестав писати по-українському. В цьому зв'язку А. Кримський у статті, яка супроводжувала переклад рецензії "Современника", опублікований 1901 р. в "Літературно-науковому віснику", зазначав, що неглибоким був патріотизм автора "Українських оповідань", коли "міг пропасти через одну-однісіньку рецензію" '.
Неприйняття простими селянами оповідання "Прокіп Іванович", його ідилічних картин "щасливого" життя під рукою "доброго пана" засвідчує й Б. Грінченко. Читачі одразу відчули фальш, коли автор прагнув переконати, що навіть "два запорожці, що з усієї сили ненавиділи панів, а над усе любили волю, залюбки пішли до такого (доброго.- її. X.) пана в кріпацтво".
"Оповідання Грицька Клюшиика" багатьма особливостями нагадують ідилію П. Куліша "Орися" (1844, надр.- 1857). Ця схожість виявляється в ідеалізації життя й побуту козацтва в ту пору, коли воно осідало чи осіло хуторами, а його старшина вже урівнювалася в правах з великоросійським дворянством. Впадають в око й такі риси цих творів, як змалювання побуту в міфологічному плані, схрещення ліричних і гумористичних тональностей в оповіді, акцентування моралізаторських настанов у християнському дусі. Романтизм О. Стороженка, характер його історизму відповідали напряму журналу "Основа", бо часопис часто подавав хутірську екзотику, поетизував старовинні звичаї та обряди.
Є в О. Стороженко два оповідання, що безпосередньо стосуються сучасної авторові дійсності. Написані вони в реалістичному ключі, причому гумор в них набирав соціального звучання, переростає в сатиру. В основі гуморески "Вуси" лежить один з тих анекдотів, що активно побутували в чиновницькому середовищі (сучасники свідчили, що О. Стороженко літературно опрацював анекдот, який розповідав веселун і жартівник Животовський з Опішні на Полтавщині). Дотепно оповідаючи про курйозне становище, в яке потрапив колишній військовий, що, ставши засідателем, змушений був з примхи начальника поголити вуса, О. Стороженко зумів передати задушливу атмосферу побуту чиновників, брутальне ставлення сановника до підлеглих.
Оповідання "Голка", побудоване на анекдотах про Потоцького, передає необмежену сваволю і жорстокість магната-кріпосника. Взявши для твору незначний з першого погляду факт присікування Потоцького до дрібного шляхтича, письменник зумів піднестися до далеко ширших соціальних узагальнень: перед читачем постав зловісна постать необмеженого в своїх злочинах феодала, зображуються в усій оголеності нелюдські стосунки в кріпосницькому суспільстві.
О. Стороженко визначив жанр п'єси "Гаркуша" як "драматичні картини у трьох діях", адже ж конфлікт дії майже немотивований. В центрі уваги - історична постать повстанського ватажка Гаркуші, який зі своїм загоном наводив жах на лівобережне панство. Письменник, використавши відомий факт про бунтівника (йому мав бути відомий драматизований нарис Г. Квітки-Основ'яненка "Предания о Гаркуше", надрукований 1842 р.), окреслює образ свого героя романтичними барвами, відзначає благородство вчинків колишнього запорожця, його сміливість, відчайдушність, чесність. Усі сюжетні колізії твору пов'язані з палким коханням романтичного розбійника до красуні сотничихи.
Повісті "Марко Проклятий" автор дав жанрове визначення: "Позма на малороссийском языке из предании и поверий запорожской старини", що прямо вказує на фольклорні джерела, з яких вона постала. У листах до одеського книговидавця В. Білого письменник докладно розповів Історію написання повісті. Протягом тридцяти років він збирав легенди про вічного страдника-мандрівника Марка, якого за гріхи не приймає земля. За народними переказами, пригоди Марка відносяться ще до часів Хмельниччини, і Стороженко вирішив показати свого героя на тлі визвольної війни 1648-1654 років. Авторська концепція героя викладена в одному з листів до В. Білого: "Каждый народ имеет своего скитальца: древние греки - Одиссея, французи - Вечного жида Сантенера, испанцы - Мельмота, у немцев и англичан их не перечтешь, у русских - Кащей Бессмертньш, а у малороссиян - Марко Проклятий, но, кажется, малороссийский Марко заткне за пояс всіх скитальців".
Перші чотири розділи повісті є літературною інтерпретацією фольклорних легенд про вбивцю і кровозмішувача і, власне, вводять нас у суть образу трагічного героя. Такі легенди відомі дуже давно, вони походять ще з язичницьких часів. Відгомін цих легенд знаходимо в трагедії Софокла "Едіпцар", у піснях про злочинне кохання між братом та сестрою. Приказка "Товчеться, як Марко по пеклу", поставлена епіграфом до твору, українізує постать героя, змушуючи згадати один з старовинних віршів про Марка Пекельного. Однак О. Стороженко малює Марка й на основі інших легенд, що надав образу глибшого змісту, вирізняє його серед інших легендарних постатей такого типу.
Марко Проклятий - постать трагічна. Він тяжко карається за гріховне співжиття з сестрою, за вбивство сестри, матері й інших людей. Навічно проклятий батьком, що встав з могили, Марко приречений носити в страшній торбі за плечима голови вбитих ним матері й сестри. Та, дотримуючись народної моральної Істини, втіленої в проклятті, автор дещо розвиває її. Трактуючи образ Марка, письменник проводить Ідею, що страждання вічного мандрівника легшають, якщо він здійснює добре діло для громади. Ця думка об'єднує внутрішнім зв'язком усі епізоди твору, надає гуманістичної спрямованості його пафосу.
У наступних розділах твору йдеться про початок селянського повстання на Лу
Книги автора в бібліотеці: