Деледда Ґрація

ДЕЛЕДДА, Ґрація (Deledda, Grazia - 27.09.1871, Нуоро, Сардинія — 15.08.1936, Рим) — італійська письменниця, лауреат Нобелівської премії 1926 р.Народилася 27 вересня 1871 р. на острові Сардинія в містечку Нуоро, в родині заможного юриста. Систематичної освіти не здобула, закінчила початкову сільську школу. Після смерті батька займалася сімейним виноробством, але подальші гонорари, отримані за публікацію її творів, дозволили жити винятково письменницькою діяльністю. У 1900 р. вона вийшла заміж за чиновника міністерства фінансів і відтоді залишила Сардинію й оселилася в Римі, де займалася літературою до самої смерті.
Свої перші вірші та оповідання, засновані на місцевому фольклорі, Деледа написала ще у 8-річ-ному віці. У 15 років був опублікований її перший твір — оповідання «Сардинська кров» («II sangue sardo»), а в 1892 р. вийшов друком її перший роман «Квітка Сардинії» («Fior di Sardegna»), що отримав схвальні відгуки італійської критики. Рання творчість письменниці пройшла під знаком веризму (натуралізму), хоча від творів класичного веризму прозу Деледи відрізняє намагання глибше і тонше проникнути в психологію, світ душі героїв. Уже з перших творів письменниці центральною темою її творчості стає життя, звичаї, побут мешканців її рідного острова Сардинія. Письменниця розповідає про важку селянську працю, зубожіння, морально-психологічні конфлікти в житті простих сардинців, про руйнівну владу грошей, яка штовхає селянина на шлях злочину, розкриває пристрасний емоційний світ та психологічні особливості сардинського національного характеру (зб. оповідань «В горах Сардинії»(1892), «Різдво. Сардинські замальовки» (1892), «Сардинські легенди» (1893), «Народні традиції Нуоро» (1895) та ін.)
Один із головних мотивів ранньої творчості Деледа — руйнівний вплив індивідуалістської егоїстичної моралі міста на доброчинну, засновану на патріархальних традиціях, сільську мораль. Програмним у цьому аспекті є ранній роман письменниці «Чесні душі» («Animeoneste», 1895), де змальована велика сільська родина, окремі члени якої відступають від патріархальних традицій, поводяться егоїстично і тому приречені на моральну поразку. В ролі ідеалізованого позитивного ідеалу їм протиставлений старший брат, котрий знаходить щастя у простій селянській праці, у коханні до дівчини, котра працює поряд з ним.
Тема великої і згуртованої патріархальної родини, що протистоїть егоїстичним моральним відхиленням окремих її членів, в різних смислових варіаціях простежується і в інших романах Деледи: «Дорогою зла» («La via del male», 1896), «Старий з гори» (1900), «Тростини на вітрі» («Canne al vento», 1913), «Пожежа в оливняку» («L'incendio nell'oliveto», 1918), «Аналена Більсіні» («Annalena Bilsini», 1927). Один із найкращих романів раннього періоду творчості Деледи — «Еліас Портолу» («Elias Portolu», 1903), в центрі зображення якого моральні сумніви і хитання однойменного героя, котрий, відбувши тюремне ув'язнення і повернувшись в рідне село, закохався в Магдалену, наречену свого брата, став священиком, аби уникнути подальшої спокуси, але не позбувся моральних сумнівів і знайшов душевний спокій лише після смерті сина, народженого від нього Магдаленою.
Для подальшої творчості Деледи характерне поглиблення психологічного аналізу, використання елементів символіки, а в плані проблематики — концентрація уваги на проблемі відчуження людини у сучасному їй суспільстві. Головні герої цього етапу творчості письменниці — самотні диваки, розчаровані правдошукачі, котрі не знайшли свого місця у суспільстві, діти, які змалку приречені на страждання та гіркоту самотності: збірки новел «Сопілка у лісі» («II flauto nel bosco», 1923), «Запорука любові» («II sigillo d'amore», 1926), романи «Таємниця самотньої людини» («II segreto dell'uomo solitario», 1921), «Танок намиста» («La danza delia collana», 1924), «Самітня церква» («La chiesa della solitudine», 1936), автобіографічний роман «Козіма» («Cosima»; опубл. посмертно в 1937 р.).
Найбільш довершеним з-поміж пізніх романів письменниці вважається «Мати» («La Madre», 1920), у якому Деледа з великою психологічною увагою і майстерністю змалювала боротьбу людського почуття і релігійних догм. Головний герой, син служниці Пауло, став священиком, аби «вийти в люди». Він кохає жінку, котра готова відповісти на його почуття, але на перешкоді постають церковні закони, що забороняють одружуватись католицьким священикам. Зрештою Пауло знаходить сили відмовитися від свого кохання, але серце його матері не витримало від горя та страху через те, що «гріх» її сина буде привселюдно викритий. Стилістика та пафос роману нагадують античні трагедії. У 1926 р. письменниці було присуджено Нобелівську премію за «поетичні твори, в яких з пластичною ясністю описується життя її рідного острова, а також за глибину підходу до людських проблем у цілому».
В. Назарець

Книги автора в бібліотеці: