Беккет Семюел

БЕККЕТ, Семюел Барклі (Beckett, Samuel Barclay — 13.04.1906, Фоксрок, графство Дублін - 22.12.1989, Париж) — ірландський письменник, лауреат Нобелівської премії 1969 p.
Батько письменника, Вільям Беккет, у 1900 р. захворів на запалення легенів і потрапив до дублінського шпиталю Аделаїди, де й познайомився і енергійною і милою медсестрою Мері (Мей) Роу, котра невдовзі стала його дружиною. У 1901 р. Вільям і Мері взяли шлюб за протестантським обрядом, через рік у них народився старший син Френк, а ще через чотири роки — молодший Сем. Сім'я майбутнього письменника належала до середнього класу, його батько керував геодезичною фірмою і намагався триматися осторонь від ірландського національно-визвольного руху, який особливо активізувався на початку XX ст. Досить сказати, що за кривавими подіями Великоднього повстання проти англійців, яке вибухнуло в Дубліні у квітні 1916 р., Вільям Беккет й обидва його сини спостерігали здалеку, розташувавшись на вершині одного з пагорбів, що оточують місто.
Восени 1916 р. Семюел Беккет вступив у перший клас школи Портора в Еніскілені, де свого часу навчався також О. Вайльд. Тут майбутній письменник почав вивчати французьку мову. Матір навчила обох своїх синів грати на фортепіано. Крім того, Семюел успадкував від матері стриману і мовчазну вдачу, а від батька — пристрасть до далеких піших прогулянок і захоплення спортом (у школі Беккет був одним з найкращих гравців у крикет та теніс, а також чудово боксував).
У 1923 р. Беккет вступив у дублінський коледж Святої Трійці (Триніті-коледж), а в 1927 р. здобув звання бакалавра гуманітарних наук з правом викладання французької та італійської мов. Навчаючись у Триніті-коледжі, Беккет був завзятим театралом (особливо йому подобалися відновлені після здобуття Ірландією незалежності постановки п'єс відомого драматурга Дж.М. Сінга). Крім того, у студентські роки юнак відкрив для себе кінематограф. На екрані тоді сяяли зірки американського німого кіно Б. Кітон та Ч. Чаплін. Створений ними комічний образ безталанного невдахи-волошоги згодом породив численні художні ремінісценції у творчості самого Беккета.
Після завершення студій у коледжі новоспечений бакалавр подавсь у Париж, де йому запропонували посаду викладача англійської мови у Вищій нормальній школі. Втім, науково-педагогічна кар'єра не надто приваблювала Беккета, натомість він з головою поринув у життя паризької літературної богеми. У 1928 р. приятель — поет Том Макгріві познайомив Беккета з іншим «дублінським парижанином» — знаменитим автором «Улісса» і «Портрета митця замолоду» Дж. Джойсом. У Беккета було багато спільного з Джойсом, вони одразу ж заприязнилися. Як зауважує Д. Ноулсон у своїй книжці «Прокляття славою: Життя Семюела Беккета» («Damned to Fame: The Life of Samuel Beckett», 1996), «вони обидва здобули наукові звання в царині французької та італійської філології, хоча й навчалися у різних університетах Дубліна. Виняткові лінгвістичні здібності Джойса і його глибоке знайомство з італійською, німецькою, французькою та англійською літературами справили неабияке враження на Беккета... Вони обидва обожнювали слова — їхнє звучання, ритм, форми, етимологію й історію. До того ж, Джойс послуговувався «власноруч сконструйованою» лексикою (слова, які він використовував, походили з багатьох мов) і був завзятим збирачем сучасного різномовного сленгу. Все це дуже захоплювало Беккета, який певною мірою намагався наслідувати старшого товариша».
Беккет став не лише вірним другом Джойса, а й безпосередньо увійшов у його життя. Щоправда, це «входження» мало, так би мовити, амбівалентний характер: по-перше, Беккет долучився до вельми герметичного кола літераторів, що гуртувалися навколо автора «Улісса», спілкуючись із ним і надаючи йому, немолодому, хворобли-ому і майже сліпому, необхідну допомогу, а, по-друге, невдовзі його відданість Джойсові привернула увагу Лусії, хворої на шизофренію доньки письменника, яка почала плекати щодо Беккета певні надії та наміри, внаслідок чого і сам юнак, і батько дівчини почувалися доволі ніяково. Зрештою, Беккет, який завжди вирізнявся майже патологічною чесністю і порядністю, відверто сказав Лусії, що не кохає її, і це призвело до того, що недуга дівчини різко загострилася, їй довелося зробити лоботомію і госпіталізувати у психіатричній клініці. Ця трагедія на тривалий час затьмарила стосунки Джойса і Беккета.
Окремо слід зазначити, що Беккет допомагав Джойсові у роботі над його останнім романом «Поминки за Фіннеганом» («Фіннегани прокидаються» — «Finnegans Wake»), а також переклав фрагмент цього твору французькою мовою і написав ґрунтовне есе «Данте... Бруно... Віко... Джойс» («Dante... Bruno... Vico... Joyce», 1929) для збірника літературознавчих статей, присвячених аналізу творчого методу автора «Улісса».
Наприкінці 20-х pp. Беккет почав друкуватися в періодиці. Його першою публікацією стало оповідання «Засновок» («Assumption»), яке побачило світ у 1929 р. на шпальтах впливового авангардистського видання «transition» («перехід»). Наступного року Беккет опублікував поему «Блудоскоп» (Whoroscope», 1930) — цей складний, насичений картезіанськими роздумами і прихованими значеннями драматичний монолог було визнано переможцем поетичного конкурсу, організованого видавництвом «The Hours Press», а сам поет-лауреат отримав десять фунтів премії. У 1931 р. Беккет написав невелике, але цікаве есе про творчість М. Пруста, у якому він не лише розкрив обрану тему, а й висловив власні естетичні принципи. Тоді ж таки 25-річний письменник розпочав працювати над своїм першим романом «Прекрасна мрія для пересічного жіноцтва» («Dream of Fair to Middling Women»), у якому, попри певний вплив Г. Філдінга і Т. Стерна, доволі виразно лунають автобіографічні мотиви. Втім, робота над твором просувалася доволі мляво і, зрештою, Беккет відмовився від реалізації цього задуму. Якоюсь мірою ця невдача пояснювалася ще й тим, що у цей період Беккет, постійно відчуваючи гостру матеріальну скруту, курсував між Ірландією та Парижем у пошуках стабільного заробітку.
У червні 1933 р. помер батько письменника, який залишив синові невелику щорічну ренту. Після похорону Беккет у стані глибокої депресії вирушив у Лондон, де протягом двох років відвідував психоаналітика і напружено працював над збіркою новел «Більше кольок, ніж стусанів» («More Pricks Than Kicks», опубл. у 1934 р.) та романом «Мерфі»(«Murphy», опубл. у 1938 р.). Власне, саме з «Мерфі», по суті, почалася кар'єра Беккета-романіста: письменник відтворює складну внутрішню боротьбу «роздвоєного на тіло і надушу» протагоніста, який розривається між фізичним потягом до своєї коханки, проститутки Сілії Келлі, і прагненням до цілковитого усамітнення у мороці власної свідомості. Беккет розв'язує цей конфлікт, вдаючись до трагікомічних засобів «чорного гумору»: Мерфі гине внаслідок нещасного випадку (вибуху газу), а його прах після кремації («не менше двох кілограмів попелу; тіло, розум і душа»), зрештою, опиняється під ногами завсідників однієї з лондонських пивниць, щоб на світанку бути виметеним геть «разом із трачинням, мокрим від розлитого пива, плювків і блювотини, разом із болотом, що відстало від підошов, і разом із недопалками, обгорілими сірниками та осколками скла».
У 1935 р. побачив світ поетичний цикл Беккета «Кастаньєти Ехо та інші осади» («Echo's Bones»), до якого увійшло 13 віршів, створених протягом 1931 — 1935 pp. Наступного року письменник здійснив подорож до нацистської Німеччини, детально занотовуючи усе побачене. Повернувшись в Ірландію на початку 1937 p.. Беккет незабаром посварився з матір'ю, яка вважала його надто легковажним і нестатечним. А ще через деякий час він отримав звання магістра у Триніті-коледжі та переїхав жити у Париж.
У січні 1938 р. Беккет мало не загинув, коли разом з кількома друзями прогулювався нічним Парижем. На них напав грабіжник, почалася бійка, і Беккет отримав удар ножем у ліву легеню — лезо пройшло поруч із серцем. Пораненого Беккета негайно відвезли в лікарню, а коли він опритомнів, то побачив коло себе Дж. Джойса з його особистим лікарем, якому було доручено вжити всіх заходів для одужання молодого письменника. Отак Беккет став, за його власним висловом, «гоноровим посесором плеврального барометра» — пробита легеня надзвичайно чутливо реагувала на будь-які кліматичні зміни довкілля.
У лікарні пораненого письменника часто відвідувала його паризька знайома, піаністка Сюзанна Дешво-Дюмесніль. Незабаром вони почали жити разом. Сюзанна була на шість років старшою від Семюела, сильною духом та дисциплінованою, а відтак зуміла стати вірним другом і порадником Беккету. Вона завжди і в усьому допомагала письменникові, до самої своєї смерті оберігаючи його від зазіхань преси та обтяжливих стосунків з численними шанувальниками та літературною мізерією. (Зрештою, після багатьох років спільного життя Беккета з Сюзанною таємно одружилися — це сталося 25 березня 1961 р. з англійському містечку Фолкстоун).
У 1940 р. Францію окупували нацисти. На заміну від Джойса, який залишив Париж і перебрався у нейтральну Швейцарію, Беккет із Сюзанною залишилися на окупованій території», навіть стали активними учасниками руху Опору. «Ірландець» (конспіративний псевдонім Беккета) співпрацював з підпільною розвідувальною мережею «Глорія». І хоча згодом письменник скептично називав свою тогочасну діяльність бойскаутською дурнотою», проте, за словами його товаришів по зброї, Беккет завжди вирізнявся винятковою хоробрістю» і «твердістю духу».
У 1942 p., отримавши попередження про провал їхньої організації, Семюел і Сюзанна сули змушені негайно залишити Париж, покинувши своє помешкання лише за кілька годин до приходу гестапівців. Відтак вони знайшли притулок у селі Русільйон на півдні Франції — Беккет протягом двох з половиною років наймитував у місцевого фермера, отримуючи за роботу харчі та житло. Крім того, саме тут він закінчив розпочатий ще у Парижі роман «Уот» («Watt», 1945, опубл. у 1953 p.). Уот «став останнім романом Беккета, написаним англійською мовою. Надалі він писав свої твори спочатку французькою мовою, а відтак сам перекладав їх англійською. (У 60-х рр, Беккет зізнавався, що французькою йому «легше писали без стилю», долаючи безпорадність мови і накидаючи будь-які мовні маски).
У 1945 p., після капітуляції нацистської Німеччини, Беккет із Сюзанною повернулися в Париж. Незабаром письменник вирушив до Ірландії, щоб відвідати матір. Згодом Беккет стверджував, що саме під час перебування у кімнаті матері набувся перелом у його свідомості: «Я виразно усвідомив власну глупоту, і відтоді почав писати про речі, які відчуваю». Тут варто зазначити, що ранні твори Беккета, попри їх безперечну художню вартісність і літературну майстерність, все ж таки були зорієнтованими на енциклопедичну манеру письма Дж. Джойса і значною мірою свідчили про деяку невпевненість автора у власних силах. Натомість у післявоєнні роки Беккет зумів здійснити прорив, який дав йому право згодом сказати: «Джойс був синтетиком, що намагався запхати в книгу якомога більше. А я — аналітик, що намагається якомога більше з неї викинути».
Наприкінці 1945 р. Беккет повернувся у Париж, хоча у нього, як іноземця, й виникли несподівані труднощі — щоб забезпечити собі отримання французької візи, письменник вступив до лав ірландського Червоного Хреста і протягом деякого часу працював волонтером-перекладачем у військовому шпиталі Сен-Ло.
У 1946 р. розпочався, безперечно, найплідніший період у творчості Беккета, про який він в одному з інтерв'ю сказав так: «Всі мої речі я написав за дуже короткий термін, між 1946 і 1950 роками. Потім нічого вартісного, гадаю, вже не було». Центральною проблемою естетики Беккета стала проблема вираження життєво важливих речей і явищ, виявлення експресивної безпорадності мови, самотності і безперспективності людського життя. Його подальша творчість віддзеркалює гірке усвідомлення того, що людина не може втекти від власних ілюзій і звільнитися від безнадійного прагнення пізнати незбагненні таємниці буття. В опублікованій 1949 р. збірці есе «Три діалоги» («Three Dialogues») Беккет говорить про це так: «Бути митцем — означає зазнавати краху... і ухилятися від цієї катастрофи — дезертирство».
Беккет намагався творити «літературу безсловесності». Експресивний мінімалізм, стриманість і скупість манери письма виразно простежуються вже в першому французькому романі Беккета «Мерсьє і Кам'є» («Mercier et Camier», 1946, опубл. в 1970 p.). А створена невдовзі трилогія романів — «Моллой» («Molloy», 1947, опубл. 1951), «Мелоун вмирає» («Malone meurt», 1947— 1948, опубл. 1951), «Безіменнийй»(1949—1950, опубл. 1953) — стала одним із вершинних здобутків світової прози XX ст., яскраво показавши безрадісний (і водночас — сміховинно заплутаний) шлях людського життя, сповненого трагічних помилок і відчаю.
Одним із наслідків післявоєнного перелому, що стався у свідомості Беккета, безперечно, слід вважати його інтерес до драматургії. Свою першу п'єсу «Елевтерія» («Eleutheria») Беккет написав у 1947 р. (англійський переклад «Елевтерії» побачив світ у 1995 p., вже після смерті письменника, який, між іншим, не вважав за необхідне публікувати цей твір). А через два роки після дебюту в царині драматургії Беккет написав трагікомедію «Чекаючи на Ґодо» («En attendant Godot», 1948-49 pp., опубл. у 1952 р.), прем'єра якої відбулася 3 січня 1953 р. на сцені паризького театру «Вавилон» і принесла авторові перший серйозний успіх (режисером вистави був Р. Блен — один із небагатьох справжніх друзів Беккета). Театральний світ був приголомшений новаторством письменника. Зокрема, видатний британський режисер Пітер Брук писав: «Беккетові ми завдячуємо, можливо, найбільш вражаючими і найбільш самобутніми драматургічними творами нашого часу». Трагікомедія «Чекаючи на Ґодо» протягом останніх п'ятдесяти років витримала найбільшу кількість театральних постановок у цілому світі.
У п'єсах, які були написані в наступні роки, — «Кінець гри» («Fm de partie», 1955—1956, опубл. 1957), «Остання стрічка Креппа» («Kxapps Last Tape», 1958) «Щасливі дні» (« Happy Days», 1961) і «Гра» («Play», 1963) — Беккет продовжував вдаватися до засобів мінімалістичного, абстрактного письма, розкриваючи проблеми людської самотності, смерті та страждань, які стали лейтмотивом усієї його творчості. Втім, смерть і смуток у його драмах ніколи не були умоглядними — значною мірою, ці мотиви ґрунтувалися на особистому досвіді. Зокрема, 25 серпня 1950 р. не стало матері письменника, а через чотири роки від раку легенів помер його старший брат Френк. Беккет сприйняв ці втрати дуже болісно.
Міжнародна слава і визнання прийшли до Беккета на межі 50-60 pp. XX ст. У 1959 p. письменник відвідав Дублін, щоб отримати почесний докторат Триніті-коледжу, а через два роки він разом з Х.Л. Борхесом став лауреатом Міжнародної премії редакторів. 23 жовтня 1969 року було оприлюднене рішення про присудження Беккету Нобелівської премії з літератури «за новаторські твори у прозі та драматургії, у яких духовне спустошення сучасної людини слугує запорукою її піднесення». Це стало цілковитою несподіванкою для Беккета та його близьких. Відтак, доручивши отримати премію своєму другові Жерому Ліндону, письменник з дружиною негайно залишив Париж і протягом деякого часу переховувався від набридливих журналістів у Тунісі. Згодом новоспечений лауреат, зауваживши, що свого часу Нобелівську премію мав би отримати Дж. Джойс, передав більшу частину преміальних грошей (понад 70 тис. доларів) на потреби благодійних організацій і на підтримку бідних літераторів (серед яких були, зокрема, Д. Барнс і Б.С. Джонсон). У 1970 р. письменникові було зроблено успішну операцію з видалення катаракти — протягом років ця хвороба затьмарювала життя Беккета.
Упродовж 70—80-х pp. Беккет писав небагато. Хоча він і надалі продовжував перекладати англійською деякі зі своїх творів, написаних на схилі віку, проте літературна творчість завдавала йому дедалі більше страждань — Беккет відверто зізнавався, що волів би писати якомога менше. У цей період письменник ще вимогливіше ставився до своєї праці — п'єси «Рокебі» та «Огайо. Експромт» («Rockaby» і «Ohio Impromptu», обидві опубл. у 19S1 p.) видаються навіть фантасмагоричнішими і лаконічніше оркестрованими, ніж попередні твори Беккета.
У 1986 p., коли увесь театральний світ широко відзначав 80-річчя Беккета, у письменника було виявлено емфізему легенів. Щоб не завдавати клопоту дружині, Беккет, зрештою, переселився у притулок-клініку Le Tiers Temps, де минули останні роки його життя і де він написав свій останній твір — вірш «Що є слово» («What is the Word»). Навіть у притулку Беккет залишався самим собою, вражаючи всіх нев'янучою гостротою і ясністю свого інтелекту.
Після смерті дружини (вона померла 17 липня 1989 року) здоров'я Беккета ще більше погіршилося, тож він пережив Сюзанну лише на півроку: письменника не стало 22 грудня 1989 р. Вони поховані разом на паризькому цвинтарі Монпарнас.
Г. Безкоровайний

Книги автора в бібліотеці: