Бекон Френсіс
БЕКОН, Френсіс (Bacon. Francis — 22.01.1561, Лондон — 09.04.1626, там само) — англійський письменник, природодослідник, філософ і політичний діяч.Належав до дворянського роду, який вивищився за Тюдорів. Був наймолодшим сином Ніколаса Бекона, лорда-хранителя королівської печатки Єлизавети І. Після закінчення Триніті-коледжу в Кембриджі займався юридичною практикою. У 1584 р. був делегований у парламент. Його покровителем став граф Есекс. Після повстання під керівництвом Есекса в 1601 р. Бекону доручили вести його судову справу, і він провів її неупереджено, особисто винісши присуд.
Не менш драматичною була доля Бекона і за Якова І. Його таланти були належно поціновані. У 1617 р. він став лордом-хранителем королівської печатки й отримав титул барона. Хоча Бекона протегував король, він не був популярним поміж перів. Його найзлішим суперником був Едвард Кок, не без старань якого письменника було притягнено до суду за звинуваченням у грошових зловживаннях двору при роздачі патентів на монополії. Бекон згодився зі всіма звинуваченнями, але заперечував, що він коли-небудь порушив закон. Його звільнили зі служби, позбавили місця в парламенті, ненадовго ув'язнили в Тауері, що стало для нього безчестям. Водночас Бекону призначили пенсію і надали можливість жити у своєму маєтку та займатися природничими науками.
І в роки політичної активності, і після відставки Бекон присвячував дозвілля письменницькій праці. Свої роботи він писав латинською або англійською мовами. Розпочав він із політичних трактатів. Але вже в 1597 р. вийшло друком перше видання його «Дослідів і настановлень, моральних і політичних» («The Essays or Counsels, Civil and Moral»), які складалися тоді з 10 нарисів. У виданні 1625 р. їх було вже 58. До цієї праці увійшли нариси «Про архітектуру», «Про сади», «Про красу». У них Бекон виступив проти підпорядкування мистецтва правилам, стверджуючи, що художник повинен творити за законами природи. І для вченого, вважав Бекон, дослід важливіший, аніж знання, почерпнуті з книжок. Про це він писав у праці 1605 р. «Про єдність і примноження наук» («The Advancement of Learning»). Відтоді у працях Бекона прослідковується тенденція до створення енциклопедії наукових знань. У 1609 р. були опубліковані роздуми Бекона про античні міфи «Про мудрість древніх»(«De Sapientia Veterum; The Wisdom of the Ancients»). Тлумачачи міфи, Бекон намагався віднайти в них глибинний смисл і загальнолюдське значення. Він говорив про загадковість мовчання Сфінкса як про метафору науки, яку нелегко змусити говорити. У закоханості Луни і сплячого Ендіміона він убачав характерну рису монархів, які віддавали перевагу в своєму найближчому оточенні людям спокійним, начебто сплячим, перед допитливими з турботливими думками.
У 1622 р. Бекон написав англійською «Історію правління короля Генріха VII» («The History of :he Reign of King Henry the Seventh «), а в 1624 p. «Афоризми Нових і Старих» («Apophthegms New and Old»). З цих робіт розпочалися його роздуми про нові підходи до пізнання. Пізніше праці такого характеру були зібрані в «Новий Органон» («Novum Organum Scentiarum», 1620), назва якого вказувала на те, що підходи Бекона відрізнялися від підходів античної науки, викладених з» Органоні». Ця книга Бекона, у свою чергу, стала частиною «Великого відновлення наук» («The Great Instauration») — грандіозного твору Бекона, який засвідчив велич його інтелекту.
Бекон, як і багатьох його сучасників, хвилювало те, що схиляння перед Античністю могло стати гальмом у розвитку думки. Він неодноразово підкреслював у своїх працях, що рухатися з перед шляхом пізнання може лише людина, здатна піддати сумніву загальноприйняті істини і відкинути усі забобони. Бекон назвав чотири види забобонів, які заважають людині: «примари роду», які змушують її думати про все за аналогією з людиною; «примари печери», які формують звичку дивитися на навколишній світ зі своєї вузької точки зору (сучасні етнографи досконало опанували методику визначення особливостей психології етносу за характерним для нього типом житла); «примари ринку», які створюють умовності при спілкуванні з іншими людьми, особливо за допомогою мови; «примари театру», під яким Бекон розумів довіру до прийнятої догми.
Ці роздуми Бекона дивовижним чином перегукуються з тим, до чого закликав його сучасник із ще драматичнішою, і навіть трагічною, долею, — Дж. Бруно, котрий відводив ученим роль очей на тілі людського співтовариства.
Для вченого обов'язковою є певна сміливість мислення. Але Бекон застерігав і від іншої крайності — від бажання все піддати сумніву, прийшовши до протилежних помилок. Намагаючись визначити, якої ж дороги повинен дотримуватися розум, рухаючись до нового, Бекон знову і знову звертався до античних образів, переосмислюючи їх: «золота середина, або середній шлях, вельми похвальна в галузі моралі, менш прийнятна в галузі інтелектуальній. Відомо, що давні символізували середній шлях в моралі розповіддю про шлях, яким повинен був летіти І кар; середній шлях в інтелектуальній галузі — розповіддю про Сциллу та Харибду, що символізували труднощі та небезпеки... у будь-якому вченні, у будь-якій науці, в їхніх правилах і аксіомах потрібно дотримуватися міри, обережно вибираючи шлях поміж скелями розчленувань і прірвами узагальнень. І ті, й інші спричинилися до загибелі багатьох талантів і багатьох мистецтв».
У вимозі дотримання міри Бекон розвивав традиції XVI ст. Як людина XVII ст., занепокоєна безконтрольністю проникливої допитливої думки, Бекон стверджував, що «людський розум, полишений сам на себе, не заслуговує довір'я», і непевним є шлях дослідження, за якого не дотримуються якого-небудь певного закону. У стародавніх греків такими законами стали закони діалектики. Але застосування діалектики розумом, що перебуває у полоні пустопорожніх ідеалів, вважав Бекон, призводить до збільшення помилок, а не до відкриття істини. Розв'язуючи цю проблему, Т. Гоббс у латиномовній праці «Основи філософії» (1655) використав слово «метод»: «Потрібний метод, який відповідав би порядку творення самих речей».
Пошуки XVII ст. шляхів контролю над допитливим розумом призвели до прагнення все впорядкувати, закріпити в правилах, підпорядкувавши їм навіть художню свідомість. Але при цьому не вдасться заперечити постулат, відомий ще Відродженню: знання правил не робить людину творцем і не гарантує успіху. У творі, створенім за правилами, може не вистачати чогось, незрозумілого для більшості, але найсуттєвішого для поціновувачів мистецтва, тобто того, що означатиметься словом «грація». Це й стане доказом правоти Бекона: розум, який шукає, повинен дотримуватися не правил, а законів природи.
Бекон розумів, що пізнає світ не лише наука, існують й інші форми пізнання, наприклад, література, яка використовує інтуїтивний підхід до освоєння світу та його законів. Бекон називав поезію «снобаченням знання». Мова його наукових творів була надзвичайно образною. Наприкінці свого життя Бекон розпочав писати роман, який залишився незакінченим і був названий «Новою Атлантидою» («The New Atlantis», 1626). Ним Бекон вніс свій вклад у розробку міфу про щасливу, справедливо влаштовану державу. Але, на відміну від своїх попередників Т. Мора, Т. Кампанелли, Бекон поєднував ідеї справедливості та щастя не з рівним розподілом, не з вимогами розумної помірності, а з бурхливим розвитком науки і техніки та створенням суспільства стабільності та достатку. У самій назві роману міститься вказівка на те, що його автор розвиває ідеї Платона, висловлені ним в «Атлантиці».
Услід за Т. Мором Бекон розпочав свій твір розповіддю про англійську експедицію у південні моря Тихого океану, яка відкрила нову землю Бенсалем. Услід за Мором він детально змальовує побут і звичаї її мешканців. Але при цьому Бекон розвиває ідеї Платона. Як і в Платона, домінуюче становище в суспільстві, зображенім Б., посідають люди, найосвіченіші і найтямущіші. Усі вони є членами чи то ордену, чи товариства, названого «Домом Соломона». Ці люди окрилені спрагою знань і відкриттів, а також їхнім якнайшвидшим втіленням в життя. На засіданнях «Колегії шести днів творіння» вчені вирішують, які з винаходів та відкриттів вони могли б оприлюднити, а які — ні. Вчені клянуться оберігати наукові таємниці. Питання про відповідальність вченого за результати своїх відкриттів обговорювалося в англійській літературі і до Бекона. Так, наприклад, у 1589 p., тобто, коли Бекону виповнилося 28 років, на підмостках лондонських театрів з'явилася п'єса, написана Р. Гріном: «Чернець Бекон і чернець Бонгі». її герой — талановитий учений, мудрий і добрий, — розбив чарівне дзеркало, коли побачив, що воно приносить нещастя. Прототипом цього героя був знаменитий попередник і однофамілець Бекона — Р. Бекон (1214-1294), який одним із перших захищав пріоритет досліду в набутті знань і застерігав від прихильності до загальноприйнятого та боязні зізнатися у власному незнанні. Мине декілька десятиліть, і Бекон стане людиною, яку можна буде вважати прообразом цього знаменитого героя.
Головним надбанням держави, витвореної уявою Бекона, вважаються люди. Найбільшим святом там є свято сім'ї. Святкувати його може кожен, хто виховав не менше тридцяти дітей і внуків, як тільки наймолодшому виповнювалося три роки. Главі сім'ї у цей день присвоювалося звання королівського позикодавця — король був у боргу перед ним за збільшення числа підданців. Водночас глава сім'ї отримував сувій з переліком пенсій, пільг, почестей і привілеїв членам сім'ї. Батько в цей день призначав спадкоємця — Сина виноградної лози. Йому вручалося виноградне гроно із золота з кількістю ягід, що відповідала кількості членів сім'ї.
Роман залишився незакінченим, оскільки Бекон помер, застудившись під час одного з фізичних експериментів.Різнобічність обдарувань Бекона спричинила виникнення теорії (Baconian Heresy) про те, що це він був автором творів, підписаних іменем В. Шекспіра. Теорія ця належить Делії Бекон, американці, яка жила в Англії. У 1857 р. вона опублікувала роботу «Розвінчання філософічності шекспірівських п'єс». Померла вона душевнохворою після багаторазових відвідин могили Шекспіра, вважаючи, що розкриття цієї могили вирішить проблему. Теорія була особливо популярною напр. XIX — поч. XX ст. і розвинута в працях Е. Дюрінг-Лоренса «Бекон і Шекспір» (1910) і «Шекспірівський міф» (1912). Один з найпростіших і тверезих аргументів полягає в тому, що ні XVI, ні XVII ст. не сказали жодного слова про це, а отже, ніколи не сумнівалися ані в художніх вартостях Шекспіра, ані в самостійній значимості творчості Бекона, який не потребує прикрашань.
Є. Чорноземова
Книги автора в бібліотеці: