Кутзеє Джон

КУТЗЕЄ, Джон Міхаель (Coetzee, John Michael — нар. 09.02.1940, Кейптаун) — південноафриканський письменник, лауреат Нобелівської премії 2003 р.Чистокровний африканер, нащадок бурів, Кутзеє народився у 1940 р. На початку 60-х pp. поїхав в Англію, а потім у США. Кутзеє вивчав математику та літературу, займався програмуванням. Закінчив Техаський університет за спеціальністю «структурна лінгвістика», що, можливо, вплинуло на характер творчості: потяг до алегорії, до досконало вивіреного символу-знаку. Пізніше, аж до 1983 p., викладав літературу у Нью-Йоркському університеті. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема єдиний у світі письменник — двічі лауреат Букерівської премії: у 1983 р. — за роман «Життя та час Міхайеля Кутзеє» і в 1999 р. — за роман «Ганьба». Будучи білим і належачи до еліти суспільства, заснованого на расовій дискримінації, письменник зіткнувся з проблемою розвінчання міфів, які створював режим. Ця тема з'являється вже в його першій книзі «Сутінковий рай» («Dusklands», 1974).
Роман «У серці країни» («In the Heart of the Country», 1974) зробив Кутзеє відомим, його порівнюють із Ф. Кафкою, В. Набоковим, В. Ґолдінгом, Дж. Конрадом, Кобо Абе, проводять паралелі з французьким «новим романом» та живописом абстракціоністів. У центрі оповіді — доля дівчини з «комплексом жертви», який переходить у сліпу лють: вбивство батька, котрий не приховує свого зв'язку зі служницею. Вона бачить світ крізь товсте непробивне скло, до того ж закіптюжене.
У 1980 р. вийшов друком роман Кутзеє «В очікуванні варварів» («Waiting for the Barbarians»), де йдеться про маленьке містечко на кордоні Імперії. Головний герой, місцевий суддя (імені в нього немає), конфронтує з полковником служби безпеки Джоллом, котрий прибув сюди з метою організації заходів проти варварів — кочових племен, що начебто загрожують державній системі. Суддя дуже швидко починає розуміти, що пошук ворога на периферії — лише привід для підтримання режиму терору по всій країні. Військо вирушає в похід на «бунтівників», до міста надходять полонені — цілком безневинні люди. Поплічники Імперії влаштовують у дельті ріки пожежу, тим самим руйнуючи екологію. Судді інкримінують зв'язок з варварами і завданні збитків престижу Імперії, садовлять у в'язницю. Експедиція проти кочівників провалюється, гарнізон і частина мешканців покидають місто, а суддя поступово повертає собі свої повноваження. Роман має притчевий характер, про що свідчать позачасовість дії, умовність ландшафту і протагоністів, відсутність історичних реалій і якого-небудь «місцевого колориту». Головний герой займається археологічними пошуками. Місто — пісок («стратегічна сировина» притчі) та зігниле дерево, причому вік і походження деревини невідомі. Людських решток серед руїн немає, кладовище поки не знайшли. Суддя викопав якісь таблички із загадковими письменами, але що вони означають — незрозуміло. Увечері він прикладає вухо до землі: шурхіт піщинок, які котяться з нізвідки в нікуди. Суддя очікує знамення, що увесь цей пісок, череп'я, іржа — щось більше, але знамення немає. І тоді він покриває таблички лляною олією, завертає в церату й закопує там само, де знайшов. Образом судді Кутзеє відкриває галерею персонажів, які прагнуть тією чи іншою мірою жити поза історією, віддають перевагу тотальному, позаяк воно виключає конформізм, аутсайдерство.
Міхаель Кутзеє з роману «Життя та час Міхаеля К.» («Life and Times of Michael К», 1983) - наступний ступінь цього процесу з відповідними характеристиками: фізична потворність (у нього заяча губа), відсутність інтимного життя (суддя ще відвідував повій), низький, майже нульовий соціальний статус (він — черговий громадських туалетів чи, в кращому разі, садівник) тощо. У країні триває громадянська війна, у столиці — голод, комендантська година. Міхаель забирає з лікарні матір і на саморобному візку везе в провінцію, на ферму, де проминуло її дитинство. Дорогою мати помирає, і Міхаель з її прахом у поліетиленовому мішку подорожує далі один. Він добирається до якоїсь ферми, хоча й не знає, чи та це ферма, намагається займатися городництвом. Наляканий дезертиром, втікає в гори, замалим не вмирає з голоду, спускається вниз, його підбирає поліція і запроторює у концтабір з доволі м'якими порядками, звідкіля Міхаель втікає і знову повертається на ферму. В такий час, розмірковує він, людина повинна жити, як звір у норі, не залишаючи слідів. Навіть інструменти нехай будуть з дерева та шкіри — їх потім з'їдять терміти. Дозрілі гарбузи камуфлюються глиною, аби їх не помітили. Потім — за підозрою у зв'язку з повстанцями — його знову заарештовують і запроторюють у концтабір.
Лікар з табірного лазарету — оповідач другої частини роману — порівнює Міхаеля з камінцем, який тихо лежав від сотворіння світу, а тепер його взяли та перекидають з рук у руки. «Ми впали до киплячого казана історії, — пише лікар у щоденнику, — а на ньому ніщо не залишило свого сліду, навіть м'ясорубка війни». Коли його пацієнт зникає з табору, лікар шкодує, що не приєднався до нього — людини, яка знає шлях до того місця, куди не веде жодна карта і дорога і де ще можливе життя. Торбинка з гарбузовим насінням, чайна ложка та мотузка — символи надії Міхаеля на повернення до творення.
В іншому ключі написано роман «Містер Фо» («Foe», 1986), хоча й тут один з протагоністів свідомо виключає себе з процесу історії. У даному випадку доречно говорити не так про «притчевість», як про стилізацію та «деконструкцію» («деконструюється» почасти класична книга Д. Дефо). Сьюзен Бартон висаджують на острів, де живуть Робінзон Крузо та П'ятниця. Крузо розповідає свою історію, але його свідчення завжди суперечливі, так що Сьюзен врешті-решт перестає відрізняти правду від брехні. Спонукати Крузо до порятунку — марна трата часу, він не палить багать, не веде щоденника. Всі його заняття — побудова терас і стін, діяльність, як на сторонній погляд, цілком абсурдна. Сьюзен розуміє: не потрібно, аби Крузо врятувався, позаяк світ чекає від шукачів пригод розповідей змістовніших, аніж повість про перетягнене каміння. П'ятниця німий, Крузо каже, що язика йому відрізали работорговці, але в Сьюзен закрадається підозра, чи не сам Крузо зробив це, щоб слуга не набридав розмовами.
Через рік, коли Крузо лежить з нападом лихоманки, його відносять на торговельне судно, що саме нагодилося, дорогою він помирає, а Сьюзен і П'ятниця прибувають в Англію, де вступають у контакт з «містером Фо» (Д. Дефо), живуть у домі письменника, котрий ховається від кредиторів. Сьюзен сперечається з ним про те, якою повинна бути історія про її пригоди, про міру допустимості вигадки. Фо пропонує навчити П'ятницю писати, позаяк лише він може розповісти правду про острів і розкрити сенс того загадкового ритуалу, коли П'ятниця кидав білі пелюстки над місцем корабельної катастрофи, заклинаючи незнану силу. П'ятниця, таким чином, гіпотетично і в певному умовному ракурсі, міг би стати головним героєм дії, але він, як і таблички з роману «В очікуванні варварів», не в стані вимовити заповітне слово, і таємниця залишається нерозгаданою. В останньому розділі оповідачка переноситься на південь, потік приводить її до затонулого корабля, — тут тіла обходяться без слів, тут світ — П'ятниці, — вона намагається розтиснути йому щелепи, з рота біжить струмочок до краю землі.
«Містер Фо» — це роман про те, як важко розповісти «історію» про тих, хто прагне бути поза історією, тобто про проблеми такою ж мірою письменницькі, як і екзистенційні.У 1988 p. Кутзеє видав збірку критичних есе «Література білих. Про культуру письма у Південній Африці» («White Writing. On the Culture of Letters in South Africa»), присвячених творчості таких письменників, як С.Г. Міллін, П. Сміт, А. Патон та ін., котрі створювали у своїх книгах певну міфологію, що виправдовувала колоніальну окупацію країни. Південна Африка для них — порожній доісторичний ландшафт, де розкидані ферми білих піонерів — модель героїчної та незалежної цивілізації.
У 1990 р. вийшов друком роман «Залізний вік» («Age of Iron»). У головної героїні — Елізабет Каррен — виявлено рак. Повертаючись додому після встановлення діагнозу, вона бачить у власному саду п'яного волоцюгу — свого «ангела смерті». Саме цей чоловік стає її компаньйоном, повірником і гідом по бідняцьких кварталах Кейптауна, які вона відвідує перед смертю у спробі виправдатись перед цим світом і де бачить репресії та насильство. Роман написаний у формі заповіту, адресованого втраченій доньці, яка живе тепер в Америці, але це й скорбота за всіма втраченими дітьми країни під час «залізного віку», який вона переживає.
1994 р. датується вихід наступного твору Кутзеє — роману «Осінь у Петербурзі» («The Master of Petersburg»). Тут за вигаданим детективним сюжетом (всесвітньо відомий російський письменник Ф. Достоєвський у 1869 р. таємно приїжджає із Дрездена у Петербург для з'ясування обставин самогубства (чи вбивства) його приймака Павла Ісаєва) Кутзеє розмірковує про муки душі митця, яку той змушений катувати заради літературного заробітку.
Літературною подією став роман Кутзеє «Ганьба» («Disgrace»), у якому йдеться про тілесні і духовні «пригоди» 52-річного професора-філолога Девіда Лурі, прогнаного із Кейптаунського університету за сексуальні домагання до своєї студентки. Після зґвалтування чорношкірими кафрами його дочки-лесбіянки Девід Лурі починає сумніватися у бутті людської душі у знебоженому космополітичному світі. На думку Г. Шульпякова, «роман, за великим рахунком, — це невесела історія витравлення, вичавлення, виживання з нашого життя типу «живої людини», для котрої поняття «честі» означає не «страх смерті», а «спрагу життя».
У 2003 р. Кутзеє став лауреатом Нобелівської премії з літератури. У заяві Шведської академії зазначено, що його твором «притаманні добре продумана композиція, багаті діалоги й аналітична майстерність». «Проте водночас він в'їдливий скептик, безжальний у своїй критиці жорстокого раціоналізму та штучної моралі західної цивілізації».
Одним із останніх на даний час творів Кутзеє є «напівроман-напівесе» «Елізабет Костелло» («Elisabeth Costello», 2003), у якому на прикладі життя жінки-матері, сестри, коханки, письменниці досліджуються складні аспекти людського буття.
В. Никифоров

Книги автора в бібліотеці: