Ленау Ніколаус

ЛЕНАУ, Ніколаус (Lenau, Nicolaus; автонім: Штреленау, Франц Німбш Едлер фон - 13.08.1802, Чатад, побл. угор. м. Темешвар — 22.08.1850, Обердьоблінг, побл. Відня) — австрійський поет.
Народився у збіднілій дворянській сім'ї, після смерті батька у 1807 р. його виховувала матір. Уже в дитинстві на нього справили велике враження угорський ландшафт, який він оспівав першим із німецькомовних поетів, та антинаполеонівські війни. У 1812—1815 pp. Ленау навчався у гімназії, 1818 p., після того, як його мати вдруге вийшла заміж, перебрався до родини діда у Відень. З 1819 р. вивчав в університетах Відня та Пресбурга філософію, право, медицину, ніде не закінчивши повного курсу. У ці ж роки багато спілкувався у віденській «Срібній кав'ярні» зі столичними письменниками та композиторами (Ленау був пристрасним прихильником музики, сам чудово грав на скрипці). Після смерті матері у 1829 р. поет отримав невеликий спадок і намагався жити як «вільний митець». У 1831 р. він перебрався у Штутгарт, зустрівши теплий прийом у «швабському колі поетів»: Г. Шваб, Л. Уланд, К. Майєр, Ю. Кернер. У 1832 p., намагаючись віднайти «землю свободи», подався до Америки, де в штаті Огайо купив ферму. Утопічність цих надій дуже швидко стала очевидною, і Ленау, страждаючи від дефіциту дружби, любові, розуміння, повернувся, «втомлений від Америки», у Європу (США він рекомендуватиме як «школу розчарування»). В Америці Л. побачив те, що бачили в той час чимало європейців: «крамарські душі», жадобу до наживи тощо.
У 1833—1838 рр. жив, мандруючи поміж Штутгартом та Віднем, де безуспішно намагався стати професором естетики. Кохання до Лотти Ґмелін (відображене в циклі «Пісні очерету») змінилося фатальною пристрастю до Софі фон Левенталь, дружини його товариша. Софі залишиться його музою на все життя, незважаючи на двоє заручин (з Кароліною Унгер і Марі Берендс), які будуть розірвані. У 1844 р. у нього розвинулася душевна хвороба, через три роки поета помістили у клініку в Обердьоблінгу, де він перебуватиме до самої смерті.
Уже перша збірка — «Вірші» («Gedichte», 1832) — здобула йому славу (вперше псевдонімом «Ленау» підписано вірш 1830 р. «Віра, Знання, Дія» — алегоричне зображення зради німецькими князями свого народу). Для ранньої лірики характерні мотиви «проти тиранів» — політично заангажована поезія, вочевидь, не найсильніша грань таланту Ленау. Поет увійшов у літературу в період, що характеризується співіснуванням найрізнорідніших явищ (Реставрація, бідермейєр з його «лірикою для віталень», революційні тенденції, рецидиви романтизму). Світоглядово та буттєво він близький до Д. Кітса, Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, Д. Леопарді, М. Лермонтова й А. де Мюссе.
Ленау — типовий поет «світової скорботи», зумовленої, вочевидь, і даниною моді, і особистими негараздами, і більш глибокими причинами. Найчастіше культивуються настрої меланхолійної скарги: втрата молодості, кохання, віри; перевага надається «осіннім мотивам» — найбільш адекватній моделі для вираження смутку та скорботи:
Сонце — де воно?Чорні хмари. Грім.РоздарованоВсе вітрам сліпим.В небі хто кудиБлискавки женуть.В дзеркалі водиЇхня грає лють.Мов гроза ясна,Сліпиш ти мене,
Ще й коса рясна —Злото звихрене.(«Очеретяні пісні», 4; пер. Л. Череватенка)Якщо говорити про символіку кольору, то тут домінують темні тони (А. Грюн зауважив, що його стяг з «чорного шовку»). Про це ж свідчать і назви віршів: «Мертве щастя»(«Das tote Gliick»), «Туман», «Смуток» («Trauer»), «Осіння скарга» («Herbstklage»), «Сльози» («Die Tranen»). Своєрідна «лірика природи» Л.: те, що ландшафт персоніфікується — прийом доволі банальний, але новою була неймовірна інтенсивність взаємин між людиною і природою. Природа — єдина стихія, у якій хочеться розчинитися. Напевне, тому пейзаж вдається Ленау краще, ніж люди. Ідеальні виразники свободи, почуття — ті, хто найбільш органічно зливаються з ландшафтом, водночас не розчиняючись остаточно на його тлі, — «природні люди», тобто цигани, індіанці й інші («Троє індіанців», «Троє циганів» та ін.). Розуміючи ілюзорність свого бажання стати «природною людиною», поет констатує розірваність свідомості, «подвійне буття»: одночасну тугу за «небесним» і «земним» домами.
Найкраще Ленау вдавалися балади та Вірші, які претендували на те, щоби бути покладеними на музику («Поштар», «Сватання», «Свято кохання» й ін.). На жаль, він не зустрів конгеніального композитора — звідси, ймовірно, нарікання на те, що Ф. Шуберт помер до виходу першої збірки австрійського поета. У Ленау чимало любовної лірики, причому акцент робиться на «відреченні», «відмові», на неможливості для закоханих щасливого кінця.
Лірична стихія панує і драматично-епічних творах поета — жанр, якому він присвятив багато часу і сил у пізній період своєї творчості. Це «Фауст» («Faust», 1836), де Ленау розробляє тему конфронтації індивідуума та реакційного суспільства; «Савонарола» («Savonarola», 1837) — інспірований бесідами з данським теологом Й. Мартенсеном (коли Савонарола виступає проти Лоренцо Медічі, то разом з ним Ленау проповідує проти Г. В. Ф. Гегеля, Фр. Шеллінга й Д. Ф. Штрауса); «Альбігойці»(«Die Albigenser», 1842) — перипетії руху французьких єретиків — лише привід поговорити «на злобу дня»; «Ян Жижка» (« Johannes Zizka», 1841-1842) — історія ватажка радикальних таборитів; «Дон Жуан» («Don Juan», 1844) — випад проти християнського аскетизму, тема самоутвердження в коханні, позаяк більше ніде самореалізуватись у годину лихоліття. Інші прижиттєві видання Л.: «Нові вірші» («Neuere Gedichte», 1838), «Вірші» («Gedichte», 1844). У 1851 р. А.Грюн видав спадщину поета («Nachla B»). Перше повне зібрання творів у 4 томах було опубліковане у 1855 р. («Samtliche Werke»).
В Україні про творчість Ленау писав І. Франко (стаття «Микола Ленау», 1902). Окремі вірші Ленау переклали І. Франко, П. Грабовський, Л. Череватенко. В. Никифоров

Книги автора в бібліотеці: