Ґріммельсгаузен Ганс

ҐРІММЕЛЬСГАУЗЕН, Ганс Якоб Крістоффель фон (Grimmelshausen, Hans Jacob Christoffel von — 1621, Ґельнґаузен - 17.08.1676, Ренхен) — німецький письменник.Ґріммельсгаузен виріс у невеликому містечку Ґельнґаузен, що в Гессені, де, мабуть, і народився, найімовірніше, в березні 1621 року. Його предки, вихідці з Тюрингії, мали маленьке сільце поблизу Ґельнґаузена, куди вони переселилися, обюргерилися і втратили зв'язок зі своїм станом. Дід письменника Мельхіор, пекар і винороб, навіть клопотав за найбідніших міщан у їхній тяжбі з ратушею. Ґріммельсгаузен рано втратив батька, а матір у 1627 році знову вийшла заміж і перебралась у Франкфурт. Хлопчик залишився під опікою діда і відвідував латинську лютеранську школу. Але навчатися йому довго не довелось. У вересні 1634 р. Ґельнґаузен захопило імперське військо і цілковито розорило. Ймовірно, разом з іншими біженцями він сховався у зайнятій шведським гарнізоном фортеці Ганау, де комендантом був Якоб Рамзай, виходець із Шотландії, — один із небагатьох історичних діячів, згодом виведених у романі «Сімпліціс-сімус». Вірогідно, на початку 1635 р. Ґріммельсгаузен захопив загін «кроатів», які нишпорили в околицях Ганау, а згодом він потрапив до гессенців. Із осені 1637 р. Ґріммельсгаузен перебуває у Вестфалії, приставши до імперського війська під командуванням графа Гйоца. Документів про цей період не знайдено, але дрібні деталі оповіді Ґріммельсгаузена, які піддаються історичній перевірці, все ж дозволяють намітити достовірну канву його біографії.
Перші документи про Ґріммельсгаузена датуються кінцем 1639 року, коли він влаштувався писарем у коменданта міста та фортеці Оффенбург (у Бадені) барона Г. Р. фон Шауєнбурга і пробув на цій посаді до травня 1647 р. Наприкінці Тридцятилітньої війни він виявляється полковим писарем у Васербурзі на Інні. Після Вестфальського замирення (24 жовтня 1648 р.) Ґріммельсгаузен повернувся в Оффенбург, де 30 серпня 1649 р. взяв шлюб (за католицьким обрядом) з Катериною Хенінґер, дочкою вахмістрлейтенанта. Коли він змінив віросповідання — невідомо. Перед одруженням Ґріммельсгаузен відновив своє дворянське походження і відтоді звався «фон Ґріммельсгаузен». Отримавши місце управителя родового маєтку баронів Шауєнбурґів у Гайсбаху, що біля підніжжя Шварцвальдських гір у Ренхталі, Ґріммельсгаузен наглядав за маєтком, збирав податки із селян-кріпаків і завів собі господарство. У 1653 р. він перекупив пустище Шпітальбюне в орендаторів Шауєнбурга, збудував два будинки, причому один із них обміняв на наданий йому раніше дім управителя, зробивши його таким чином своєю власністю, і відкрив там трактир «Біля срібної зірки», який зберігся та діє і донині. У Гейсбаху Ґріммельсгаузен почав займатися літературною працею.
Господарські операції затягнули його в борги, і, незадоволений своїм становищем, він у 1661 р. найнявся до страсбурзького лікаря Й. Куфера, який отримав як «заставний лен» помістя та замок Уленбург. Тут він виконував обов'язки економа. Імовірно, що ця праця принесла йому багато гіркоти, оскільки пізніше в сатиричному образі спритного паризького медика Канаріса він вивів свого страсбурзького хазяїна. Але в Уленбурзі була багата бібліотека, і допитливий економ, імовірно, отримав до неї доступ.
У 1665 р. Ґріммельсгаузен повернувся у Гайсбах, а в 1667 р. перебрався у місто Ренхен, яке належало до страсбурзького єпископства. Він виконував обов'язки претора, тобто розглядав дрібні судові справи, складав майнові акти і збирав податки. У Ренхені, попри значну кількість обов'язків і надокучливих справ, Ґріммельсгаузен написав основні твори. Останні роки життя письменника були затьмарені новою французько-німецько-нідерландською війною, в зону якої потрапив і Ренхен. Літературна праця припинилася. Ґріммельсгаузен захворів. 17 серпня 1676 року він помер і похований у Ренхені, де в 1879 р. йому відкрили пам'ятник.
Основний твір Ґріммельсгаузена — «Вигадливий Сімпліціссімус...» («Der Abenteuerliche Simplicissimus...») вийшов друком у 1668 р. На титулі, де стояла дата — 1669 рік (щоби книга не відразу застаріла), було зазначено, що це «Життєпис якогось дивоглядного ваганта на ймення Мельхіор Штерн-фельс фон Фуксхейм». Оскільки книга йшла нарозхват, на книжковому ринку з'явилися нові видання і піратські передруки. Ґріммельсгаузен марно погрожував «пообрізувати кігті» безсоромним видавцям, котрі «запускають свої лапи у чуже добро». Уже в 1669 р. з'явилося «Continuatio, або Продовження «Сімпліціссімуса». В особливому повідомленні, підписаному таємничими ініціалами «Н. J. С V. G. P. zu Cernheim», зазначалося, що це твір Самуеля Грейфензона фон Хірш-фельда і що праця видається посмертно. Незабаром це «Продовження» вийшло друком разом з усім романом як його шоста книга. А в 1671 р. з'явилося найповніше видання «Сімпліціссімуса», з трьома новими Додатками, запозиченими зі складених ним самим народних календарів, двадцятьма гравюрами та лубковим листком. Пізніше Ґріммельсгаузен опублікував ще чотири романи, пов'язані між собою спільними мотивами і прикріплених все тоншим ланцюжком до імені головного героя: «Простачку поперек, себто предовгий і найдивоглядніший життєпис несосвітенної ошуканки та волоцюжки Кураж» («Trutz Simplex, oder wunderseltsame Lebensbeschreibung der Erzbetrugerin und Landstorzerin Courasche», 1670); у 1670р., імовірно, водночас із «Кураж», — роман «Дивовижний Шпрінгінсфельд»; у 1672 — два романи під спільною назвою «Дивовижне пташине гніздо» («Das wunderbarliche Vogelnest»).
«Сімпліціссімус» став вершиною творчості Ґріммельсгаузена. Це своєрідне та неповторне полотно, сповнене гіркоти і гумору, у якому відображені лиха та жахи Тридцятилітньої війни (1618—1648), що спустошила середню Європу і перш за все Німеччину. Але твір Ґріммельсгаузена не хроніка і не побутовоописовий роман, як і не зібрання сцен табірного, похідного, міського чи сільського життя. Жоден із вирішальних воєнних епізодів, жодна значна історична особа не виведені у книзі. Тридцятилітня війна слугує лише грізним фоном, історичною обстановкою, сукупністю обставин, які визначають долю та поведінку героя.
«Сімпліціссімус» глибоко вріс у літературу свого часу. Ґріммельсгаузен добре знав німецькі народні книги XVI ст.: «Мелузіну» (1474), «Фортуната» (1509), збірки шванків на зразок «Подорожньої книжечки» (1555) Вікрама чи історійок про витівки блазня Ейленшпіґеля (1515), далекого предтечі його героя. Він брав із них чарівно-казкові та сатиричні мотиви, анекдотичні ситуації та готові «дотепні відповіді». Попри це, Ґріммельсгаузена не можна вважати простим продовжувачем цієї літератури, оскільки він як письменник склався і розвивався в межах пануючого стилю бароко, створюючи його народний варіант. Він вибудовував «Сімпліціссімуса», відштовхуючись від взірців високої літератури бароко, використовуючи його поетику та стилістику для створення нової «великої форми»; таємниця (народження), несподівані зустрічі й упізнавання та інші композиційні прийоми героїко-галантних романів використані для сюжетних зв'язків, ущільнення розповіді.
Саме звернення до високої книжності було необхідне для створення особливої оповідної манери розповіді, що призводила до виникнення різкого контрасту поміж мовою та стилем, яким змальовані події, і тим, що відбувається насправді. Змішування різнорідних елементів не порушує єдності розповіді, а створює трагічну напругу чи посилює комізм: «Непрозірна ніч укрила мене, оберігаючи від небезпеки, але, як на мою темноту, вона не була достатньо темною, а того заникався я в чагарях, куди доносилися до мене покрики катованих селян і спів солов'їв; сі птички, не вважаючи на селян, котрих також почасти називають птахами, не обдаровували їх співчуттям, і солодкий сей спів не стихав заради їхнього нещастя, тому і я влігся бочком і погідно заснув».
Особистість Сімпліціссімуса, за задумом автора, надзвичайно проста. Це персоніфікована «tabula rasa» — чиста воскова дошка, на якій життя різьбить свої письмена, повчальний приклад риторичної проповіді. Проходячи через сповнене злигоднів життя, головний герой намагається його осягнути. Його думка спрямована не всередину себе, а в зовнішній світ, який він споглядає із жахом чи насміхом. Але він усвідомлює себе як особистість і особливий характер. «Не був би я справдешнім Сімпліціссімусом!» — вигукує він, підкреслюючи своєрідність своєї вдачі та свого розуміння речей.
Сімпліціссімус виступає у романі носієм здорового глузду. Він пов'язаний із народним досвідом і сповнений насмішкуватого оптимізму. Його особистий досвід доповнюється і мовби розсувається алегоричними картинами, які дозволяють перейти межі безпосередньо пізнаваного світу та прорватися до його сутності. Ґріммельсгаузен використовував увесь арсенал риторичних засобів бароко від ораторського мовного ладу і закінчуючи складними алегоріями, притчами та повчальними прикладами з життя. Алегоричне осмислення дійсності проходить через увесь роман про Сімпліціссімуса. Алегоричний відсвіт лягає і на його головних героїв. Виникає дидактичний триптих, у центрі якого перебуває сам Сімпліціссімус, а крила утворюють Херцбрудер, який уособлює життя праведника, що зрікся всього земного під впливом воєнних лихоліть і власних бід, майже безтілесний, і кривавий Олів'є — страшний приклад зашкарублого лиходія і запеклого грішника. Поміж ними, як двома одвічними началами добра та зла, і хитається, наче маятник, Сімпліціссімус — звичайний смертний, який потрапив у вир війни. Плаваючи життєвим морем, він виробив лукаві та гнучкі правила поведінки і моралі. Він не здатен засвоїти аскетичні ідеали Херцбрудера, але й не доходить до цілковитого морального падіння, як Олів'є.
Ґріммельсгаузен поєднує алегорію з утопією та сатирою. Він часто звертається до традиційних засобів народної сатири. У письменника в кривому дзеркалі «світу навиворіт» сповнений насилля та несправедливості світ одягає личину досконалості. На дні озера Муммельзеє Сімпліціссімус знущально повідомляє наївним і довірливим сільфам, що на землі все відбувається щонайкраще, повсюди панує мир, розкошування, а найголовніше, справедливість. Утопічне царство сільфів, позбавлене людських пристрастей і радощів, безликих і слухняних, які механічно працюють задля загального добробуту, не до вподоби Сімпліціссімусу. Симпатії героя не завойовує і реальна, здійснена на землі Утопія — община «перехрестів», яку він нібито побачив в Угорщині.
Ґріммельсгаузен — народний письменник, тому що виразив найкращі поривання та прагнення свого народу і створив грандіозне та неповторне художнє полотно, у якому з великою силою відобразив свою епоху. Але він був і народним оповідачем, талант якого особливо розкрився у романах, які стали продовженням «Сімпліціссімуса» — «Кураж» і «Шпрінґінсфельд». Вони також обпалені гарячим подихом Тридцятилітньої війни. Кураж — типова маркітанка й авантюристка. Вона зросла у богемському містечку Прахатіц. Коли їй виповнилося тринадцять років, місто захопили і розорили імперські війська. Щоби врятувати Лібусю (так, власне, її звали) від розгнузданості ландскнехтів, її перевдягли хлопчиком. Під іменем Янко вона стає пажем ротмістра, а коли перестала бути таємницею її стать — його коханкою. Вона зазнає багатьох пригод, декілька разів виходить заміж — за полковника, лейтенанта, мушкетера та маркітанта, йде за військом, особисто бере участь у боях, звідникує і нарешті прибивається до циганів. Егоїзм і прив'язаність до всього земного надає їй життєвої сили та чіпкості, але вона йде лише вниз. Вона заздрісна, корислива, мстива і безсердечна, її справжнє пристановисько — табір, де вона тиняється в чоловічому одязі й торгує тютюном і горілкою. Свої «мемуари» вона пише на зло Сімпліціссімусу, оскільки зустрічалася з ним й обдурила його. Книга написана в традиціях крутійського роману. Б. Брехт трансформував образ Кураж, розкривши його трагічну підоснову у п'єсі «Матінка Кураж і її діти».
«Шпрінґінсфельд» («Springinsfeld») — роман про долю відважного, винахідливого та веселого товариша Сімпліціссімуса у часи їхньої молодості. Тепер він заробляє на прожиток грою на скрипці та ляльковими виставами. Його супутниця, юна лютністка, ще безсоромніша, ніж Кураж, нахабно його обдурює. Він покірно йде за нею, «гадки не маючи про якусь честь». Лютністка знаходить «дивовижне пташине гніздо», яке робить її невидимою. Вона залишає Шпрінгінсфельда і використовує знахідку для збагачення та різноманітних витівок, що призводить її до загибелі. Шпрінґінсфельд пристає до венеційських вербувальників і допомагає їм грою на скрипці заманювати рекрутів, мандрує, позбувається ноги, злидарює і пускається берега — жалюгідна і типова доля ландскнехта.
Подальші два романи розповідають про долю «дивовижного пташиного гнізда», яке переходить із руку руки. Мабуть, вони перевершують «Сімпліціссімуса «жвавістю та легкістю викладу, але помітно поступаються у художній напрузі, трагізмі та соціальній значущості. Ґріммельсгаузен написав також два «галантні» романи на псевдоісторичні теми: «Дітвальд і Амелінда»(1670) та «Проксімус і Лімпіда» (1672), які, на відміну від інших творів, опублікував під своїм справжнім прізвищем. Створив він і два «біблійні» романи: «Доброчесний Йосиф»(1667) та його своєрідне продовження «Музай» (бл. 1670)— про слугу-пройду Йосифа, наділеного рисами пікаро. Але не ці романи, а «Сімпліціссімус» обезсмертили Ґріммельсгаузена, оскільки лише в ньому письменник піднявся до загальнолюдських етичних проблем і пошуків морального виправдання буття.
За О. Морозовим

Книги автора в бібліотеці: