Аддісон Джозеф
АДДІСОН, Джозеф (Addison, Joseph – 01.15.1672, Еймсбері – 17.06.1719, Лондон) - англійський письменник-просвітник.Народився в сім’ї відомого священика, декана собору у Лічфілді Ланселота Аддісона. Після дворічного навчання у Чатерхаузі — привілейованій приватній школі (разом з ним навчався Р. Стіл) — у 1687 р. вступив в Оксфордський університет, де в 1693 р. отримав ступінь магістра. Після закінчення університету відмовився від церковного сану на користь політики. Він віддав свої симпатії і своє перо партії вігів і залишився відданим їй до останніх днів. Талановитий випускник Оксфорду у цей час вже серйозно займався літературою, вирішивши, що вона допоможе йому і в політичній кар'єрі. Так і трапилося: після опублікування поеми «Похід» («Campaign», 1705), написаної на замовлення уряду, Аддісон отримав державну посаду і став просуватися вгору: член парламентської комісії, товариш міністра, секретар лорда — намісника Ірландії, а з 1717 р. — один із найвпливовіших міністрів уряду вігів. Популярність і значення його були настільки великими, що Дж. Свіфт зауважив у «Щоденнику для Стелли» про парламентські вибори 1710 p.: «Вибори містера Аддісона пройшли, так би мовити, гладесенько-рівнесенько, і я гадаю, що якби він надумався пройти в королі, то йому не зважились би відмовити і в цьому».
Літературну діяльність розпочав у 90-х pp. XVII ст., одразу заявивши про себе як про прихильника класицистичного смаку. На кінець XVII століття Аддісон — один із найбільших авторитетів у царині класицистичного віршування: його вірші високо цінував Н. Буало. Найзначнішим із ранніх творів Аддісона став «Огляд найбільших англійських поетів» («An Account of the Greatest English Poets», 1694). Характерна особливість цього твору — здатність автора змальовувати того чи іншого «героя» вірша, використовуючи його поетичні прийоми і засоби: урочисто і піднесено — Дж. Мільтона, безпосередньо і доступно — Дж. Чосера і т. д.
У 1699 р. у книжці «Англійські музи» («Musae Anglicanae») — зібранні творів викладачів Оксфорда — опубліковані латиномовні твори Аддісона. Звернення до латині не випадкове — воно спричинене прагненням стати знаменитим в академічному світі. З-поміж латинських поезій особливо цікаві «Опис барометра» («Barometri Descriptio»), створена у манері популярної у той час традиції звернення музи до нових відкриттів у науці, і «Битва між пігмеями та журавлями» («Praelium inter Pygmaeos et Grues commissum») — невелика іроїкомічна поема, що продовжувала традицію гомерівської «Батрахоміомахії» («Війни мишей і жаб»).
З 1699 до 1703 р. Аддісон перебував у Європі. В результаті цієї подорожі з'явилися «Нотатки про Італію» («Remarks on the Several Parts of Italy», 1705). За влучним висловом одного із дослідників А.Б. Добре, «Аддісон подорожував не по Італії, а по латинських поемах», оскільки «Нотатки «переповнені цитатами з античних авторів.
Поема «Похід «присвячена перемозі англійської армії під керівництвом герцога Мальборо над французами біля Бленхейма (1704) у війні за Іспанську корону. Центральна тема твору — уславлення Англії, яка несе визволення народам Європи, котрі тепер насолоджуються «англійською свободою». Поема була надзвичайно популярною, її неодноразово перевидавали, перекладали іншими європейськими мовами.
Слава «Походу»значною мірою була зумовлена відходом автора від традиційного жанру епічної поеми. Головним художнім принципом у творі стала правдивість зображуваних подій.Спадщина Аддісона як драматурга невелика — три п'єси, кожна з яких втілює провідний на той час жанр: опера, комедія, трагедія. Драматургія та есеїстика тісно пов'язані: в журналах Аддісон виклав теоретичні погляди на театр, а в п'єсах намагався втілити їх практично, звертаючи найбільшу увагу на моральні проблеми.
Спираючись на досвід своїх великих попередників — Д. Драйдена і В. Конгріва, Аддісон звернувся до оперного жанру, написавши лібрето опери «Розамонда» («Rosamond», 1707; музика Т. Клейтона). Перші прем'єри «Розамонди» не мали успіху, оскільки автор не врахував смаків тогочасної публіки — аристократів, звиклих бачити на сцені веселі походеньки героїв комедії Реставрації і «нісенітницю» (вислів Аддісона) італійських опер. Аддісон, використавши сюжет стародавньої балади про прекрасну і безгрішну Розамонду, вирішив створити «оперу зі смислом», яка би прославляла «радість цнотливого кохання». І тільки після виходу друком опера мала успіх, оскільки значно змінився соціально-культурний склад людей, котрі знайомилися з нею.
Моральна проблема — центральна і в комедії «Барабанщик» («The Drummer of the Haunted House», 1716). Цією п'єсою Аддісон спробував зробити свій внесок і в царину комедіографії — поміж крайнощами комедії Реставрації і «слізливою» комедією Р. Стіла та Сіббера. «Барабанщик «став надзвичайно популярним після смерті автора: Ф. Детуш (1680-1757) переклав п'єсу французькою мовою.
Трагедія «Катон» («Cato», 1713) —перший зразок просвітницької класицистичної трагедії. У ній головний герой — громадянин, для якого громадянські ідеали вищі від особистих почуттів і обов'язків. Сюжет трагедії запозичений з античної історії І ст. до н. є. Катон — останній римський республіканець — веде непримиренну боротьбу з диктатурою Цезаря. Мужність і відвага не покидають його й у важкі хвилини, коли союзники зраджують, гинуть близькі, а Катон кидається на меч, не бажаючи бути «рабом Цезаря».
Сценічна історія трагедії яскраво відобразила суспільно-політичну атмосферу Англії тих років. Безпрецедентний успіх «Катона» значною мірою був спричинений прагненням вігів і торі зробити з трагедії політичний памфлет. Аддісон виступив проти цього, та й лондонська публіка оцінила п'єсу не лише за політичні натяки, що прагнули побачити лідери ворогуючих партій, і в результаті «виграв лише автор» (вислів Т. Маколея). Трагедія була надзвичайно популярною, її перекладали багатьма мовами, з'явилося декілька наслідувань і переробок — у Франції Ф. Деман в 1715 р. написав «Катана Утічного», І. Готшед в Німеччині — «Катана, що вмирає» (1731).
В історію світової літератури Аддісон увійшов як есеїст — автор і видавець журналів «Базіка» («Tattler») і «Глядач» («Spectator»). Ці журнали найкраще знайомлять з Аддісоном — літератором, суспільним діячем, просвітником, моралістом. «Базіку» почав видавати Р. Стіл у 1709 p., а Аддісон згодом до нього приєднався. «Глядач» вийшов через два місяці після припинення «Базіки»: перша серія друкувалася щоденно, крім неділі, з 1 березня 1711 р. до 6 грудня 1712 р. (усього 555 номерів), друга — з 18 червня до 15 грудня 1714 р. тричі в тиждень (усього 80 номерів). Журнал виходив великим накладом (понад 3 тис. прим.) і став, за висловом Маколея, «неодмінним атрибутом ранкового чаю в кожному англійському домі». На відміну від більшості тогочасних періодичних видань, «Глядач» уникав політики: його сфера — звичаї, освіта, мистецтво; його мета — просвітництво. Журнал намагався висміяти вади і прославити чесноти, виховати смак і в усьому проповідувати віротерпимість: у «Глядачеві» співпрацювали католики, пуритани, священики англіканської церкви. У першому номері була виголошена позиція всього журналу: «Я живу у світі швидше як глядач, який спостерігає за людьми, аніж як учасник їхнього життя...» Але «Глядач» не був самотнім: у другому номері фігурували члени знаменитого клубу «Глядача» — сер Роджер де Каверлі, сквайр, близький до торі; Ендрю Торгмен, комерсант із Сіті, віг за переконаннями; суддя, офіцер та ін. Такий прийом не був новим — уже наприкінці XVII ст. чимало видавців будували свої журнали у формі діалогу з читачем, відповідей на їхні листи. Головна заслуга Аддісона та Р. Стіла у тому, що в зображенні членів клубу «Глядача» вони значною мірою стали попередниками відкриттів англійських романістів XVIII ст. Недаремно «Глядач» цілком слушно вважається фундаментом, на якому постав англійський просвітницький роман.
Велика кількість номерів журналу присвячена літературі. В есе — жанрі, не канонізованому класицистичною поетикою, — Аддісон виступив, перш за все, як класицист. Але своєрідність англійського класицизму сформувала і позицію автора «Глядача»: національна література для нього прирівняна у правах до античної. Через те Аддісон присвятив ряд номерів (70, 74, 85) аналізу народних балад, оскільки почуття, висловлені в них, «надзвичайно природні і поетичні, і сповнені тієї величної простоти, якою ми захоплюємося у найбільших поетів давнини». 18 номерів журналу присвячені аналізу «Втраченого раю» Дж. Мільтона — «найбільшого епічного поета». У теоретичних питаннях Аддісон зостався вірним класицистичним принципам і законам (приміром, категорично заперечував змішання жанрів у драматургії), але еволюція поглядів письменника привела до того, що закони класицизму (єдність місця, часу, дії) вже не здаються обов'язковими.
Журнал «Опікун» («Guardian», 1713) в основному продовжив традицію «Глядача», а у «Вігському досліднику» («Whiq Examiner», 1710) і «Фрігольдері» («Freeholder», 1715-1716) Аддісон виступив на захист партії вігів.
Тв.: Рос. пер. — Из истории англ. эстет, мысли XVIII века. — Москва, 1982; Англия в памфлете: Англ. публицист, проза начала XVIII в. — Москва, 1987; Прекрасное пленяет навсегда: Из англ. поэзии XVIII-XIX вв. - Москва, 1988.
Літ.: Елистратова А.А. Англ. роман эпохи Просвещения. — Москва, 1966; Лазурский В.Ф, Сатирико-нравоучит. журналы Стиля и Аддисона. — Одесса, 1909-1916. - Т. 1-2; Addison and Steele. The Critical Heritage. — London, 1980; Smithers P. The Life of Joseph Addison. — London, Oxford, 1968.
M. Кожевников
Книги автора в бібліотеці: