Ґолдінґ Вільям

ҐОЛДІНҐ, Вільям (Golding, William -19.11.1911, Коламб Майнор, Корнуолл -19.06.1993, Лондон) — англійський письменник, лауреат Нобелівської премії 1983 р.
Навчався у граматичній школі Мальборо та Браненозькому коледжі в Оксфорді. Історик за освітою, Ґолдінґ працював у невеликих театральних трупах актором, постановником і писав для них п'єси. Був учителем. У роки Другої світової війни служив у Королівському флоті лейтенантом на торпедоносці. Після війни повернувся до вчителювання і продовжував писати. У 1935 р. опублікував том віршів. Після цього тривалий час ніде не друкувався.
Перший роман Ґолдінґа «Повелитель мух» («hard of the Flies») був опублікований лише в 1954 р. і одразу ж після виходу мав надзвичайний успіх. Уже в цьому романі відобразилися роздуми Ґолдінґа про хід історії і про людину як носія властивостей і рис цивілізації та культури. Взявши за основу традиційну для англійської літератури ситуацію існування на безлюдному острові, Ґолдінґ вступив у полеміку і творче змагання зі своїми попередниками, які розробляли схожі сюжети. Ґолдінґ не збирався розвивати традиції ні просвітницько-оптимістичної, ні романтичної робінзонади, які ідеалізували можливості людини, звільненої від «поганого» гніту цивілізації. Ґолдінґ показує, що влада цивілізації над людиною значно міцніша, і услід за літературою екзистенціалізму досліджує людину в її соціальних зв'язках і вирішує проблему свободи. Своїм романом Ґолдінґ намагався дати відповідь на запитання, поставлене перед людством епохою: як представники давньої цивілізованої нації, що подарувала світові велику музику та літературу, могли поводитися як варвари і дикуни, руйнуючи та знищуючи все на своєму шляху.
Ґолдінґ зображує, як крок за кроком англійські хлопчики від шести до дванадцяти років, опинившись у результаті авіакатастрофи без дорослих на безлюдному острові, «скидають» із себе свою цивілізацію і дичавіють. Прослідкувати цей шлях допомагають йому історична освіта та вчительський досвід, безпосередні спостереження за життям підлітків. У перші дні життя на острові хлопчики почуваються дискомфортно від сну на траві і листі без постільної білизни, вранці їм хочеться відчути звуки та запахи під час сніданку, що готується на кухні. Але поступово всі ці спогади стираються з пам'яті. У свідомості декотрих із них зберігся спогад про те, що вони повинні підтримувати вогонь як знак заселеності острова, але для чого це потрібно, вже не пам'ятає ніхто.
У процесі здичавіння є свої етапи та віхи. Цивілізованому підлітку, навіть коли він відчуває гостру потребу у м'ясній їжі, важко завдати удару і вбити дику свиню. Але, виявляється, зробити це психологічно значно простіше, якщо діяти не поодинці, краще, просуваючись строєм, ще краще, вигукуючи слова-декламації чи пісні. Ритм руху і слів зачаровує, відволікає від думок, а гріх убивства розпадається однаковою мірою на всіх і видається вже зовсім не такий важким. Ще простіше бути «мисливцем», сховавши своє обличчя, розмалювавши його, як бойову маску. Тоді ти — це вже зовсім і не ти. Спільний ритмічний танець — хоровод навколо м'яса, що готується на багатті, може сп'янити настільки, що нестрашним видається навіть убивство людини. На острові з'явиться щось на кшталт первісних форм релігії. Тут поселиться страх, легенда про існування чудовиська. І щоб умилостивити чудовисько, хлопчики залишають на галявині голову вбитої свині, закріплену на дрючку, спорудивши таким чином жертовник.
Загаджена мухами свиняча голова стає символом усього, що відбувається на острові, — «повелителем мух» — як колись називав себе гетівський Мефістофель.На острові виникнуть і пройдуть апробацію дві форми суспільного правління. Одна з них — демократична, очолена і представлена світловолосим і струнким дванадцятилітнім Ральфом, котрий запропонував вирішувати усі питання на загальних зборах. Другий тип правління — диктаторський — представлений старостою церковного хору хлопчиків Джеком, котрий завжди носить чорний плащ-накидку. Ральф добрий і справедливий, Джек жорстокий і грубий, але він здобувач і власник м'яса. Ґолдінґ показує, як Ральф поступово залишається один і йому загрожує загибель від лісової пожежі, навмисне влаштованої Джеком, котрий убачав у Ральфі свого політичного суперника. І рятує Ральфа лише прибуття катера, що чергував у екваторіальних водах. Його капітан запитав хлопчиків, котрі, на його ж думку, лише весело граються: «Сподіваюся, жертв немає?» Відповідь звучить гнітюче страшно: «Тільки двоє, сер».
Питання вихованості, цивілізованості та культури Ґолдінґ вирішує і в наступних творах. У 1955 р. вийшли друком його «Спадкоємці» («The Inheritors»), де йдеться про знищення, і до того ж, страшенно звіряче, людиною своїх найлагідніших предків. Услід за цим з'явилися «Злодюжка Мартін» («Ymchtx Martin», 1956), п'єса «Бронзовий метелик» («The Brass Butterfly», 1958), «Вільне падіння» («Free Fall», 1959).
Після невеликої перерви вийшов «Шпиль» («The Spire», 1964). Роман «Шпиль» є одним із найзначніших творів письменника. Це хвилююча розповідь про прагнення настоятеля собору Джосліна за будь-яку ціну прикрасити собор шпилем, який би височів над околицею, і водночас — це притча про людську гординю, коли людина заради слави ладна пожертвувати не лише своїм життям, а й долями інших людей. Урешті-решт із «Божого задуму» шпиль перетворюється у «божевілля Джосліна», а згодом і в «злочин Джосліна». Глибоко метафоричний фінал роману: Джослін, помираючи, крізь розчинене й осяяне вікно бачить свій витвір. Шпиль, вибудуваний на людських життях, на гріхах і стражданнях, наче з'єднує землю і небо, стаючи символом душі Джосліна.
Паралельно з цими творами Ґолдінґ написав нариси, що склали збірку «Палаюча брама» («The Hot Gates», 1965). Одразу ж услід за нею з'явилися роман «Піраміда» («The Pyramid», 1967), три новели, об'єднані назвою «Бог Скорпіонів» («The Scorpion God», 1971).
«Ритуали на морі» («Rites of Passage»), які вийшли друком у 1980 p., були удостоєні Букерівської премії, заснованої в 1969 р. Букером Макконнеллом. Вона присуджується щорічно за найкращий роман, виданий протягом попередніх дванадцяти місяців, і співвідноситься з Гонкурівською премією у Франції. У «Ритуалах на морі» — творі, де поєднана форма морського роману із соціально-психологічним і філософським романом-трактатом, автор розповідає свою історію лише для нагадування людині, що зовнішньо добре відпрацьовані ритуали можуть приховувати велику руйнівну силу. Головний герой-оповідач, племінник адмірала Телбота, зазнає життєвого випробування: подорож на кораблі — це одночасно і пізнання життя в екстремальних ситуаціях — корабель, море, ізольоване на певний час від решти світу. Але, на відміну від попередніх романів Ґолдінґа, фіналу «Ритуалах на морі» щасливий: закохані Телбот і міс Чамлі поєднують свої долі.
У 1983 р. Ґолдінґ був удостоєний Нобелівської премії «за романи, які допомагають зрозуміти умови існування людини у світі». У 1984 р. вийшов друком його роман «Паперові люди» («The Paper Men») про академічне середовище. Знання, яке стає небезпечним у руках негідної людини, — наскрізна тема світової літератури, її розробляє і Ґолдінґ «Пароплав, чи взагалі що-небудь руйнівне в руках людини — це те саме, що гострий ніж у руках дитини. Ні! В самому ножі немає нічого страшного! Немає нічого страшного ні в парі, ні в людському розумі взагалі. Небезпека приховується в людській природі», — пише Ґолдінґ в романі «Бронзовий метелик».
Ґолдінґ виробив особливий стиль, особливу авторську манеру, що дозволяє йому з надзвичайною об'єктивністю та повнотою змальовувати життєві явища. Його історична проза вирізняється зримим описом деталей, живописанням тіней, способів освітлення, одягу, його кольорів і відтінків. Але за всієї глибини занурення в історію Ґолдінґ не боїться діахронічних втручань. У повісті «Надзвичайний посол» («Envoy Extraordinary», 1956) Ґолдінґ відтворив ситуацію, що склалася при дворі римського імператора. І прочитується вона, здавалося б, однозначно: старий Імператор насолоджується спілкуванням зі своїм улюбленим, але позашлюбним онуком Маміллієм і побоюється за його майбутню долю, розуміючи, що прагнення онука зайнятися справою може коштувати йому життя. Імператор розповідає онукові про те, що на світі є країна чудес — Китай і Маміллій може туди поїхати послом. Імператор ліниво-неуважний до звертання грека-прохача Фанокла, котрий пропонує йому проект парового двигуна і вибухівки. Імператор і грек начебто не розуміють один одного, розмовляють різними мовами. Здавалося б, лише з бажання принести своєму внукові задоволення, помітивши його погляди, спрямовані на сестру Фанокла Євфросинію, Імператор дозволяє грекові розпочати роботи. Євфросинію, а не винаходи грека, Імператор називає десятим дивом світу. У день випробування пароплава відбувається аварія, яка виглядає як посягання на Маміллія, що стоїть поряд з Фаноклом. Несподівано в порт заходять кораблі законного спадкоємця престолу, Постумія. І все в повісті різко змінюється. Перед читачем постає не сивоголовий, втомлений владою Імператор, а безпристрасний, розважливий гравець. Змінюються ряд епізодів та ситуацій, де виявляється, що одні й ті ж слова та вчинки можуть означати різне і сприйматися по-різному. Часті візити в порт Маміллія, захопленого Євфросинією, характеризуються в донесенні Постумію як його особиста зацікавленість в реорганізації бойових кораблів, від якої він впадає в стан «надзвичайного збудження і нервового піднесення». Фанокл, здатний докорінно змінити армію та флот, виглядає жалюгідним диваком, котрий заявляє сильним світу сього, які вирішують дрібні політичні задачі: «Я змінюю світ. Рабів замінять вугілля і залізо. Цивілізація — це система комунікацій». Остання теза лунає як найдосконаліша модернізація. Імператор задумливо говорить у відповідь: «Чим вони гірші, тим краще», — і змушує Фанокла вислухати раба-весляра, для якого, як виявилося, краще бути зайнятим на виснажливих роботах, аніж бути невикористаним зовсім. Раб-весляр зізнався також у спробі замаху на Фанокла, тим самим стверджуючи, що є питання важливіші від спадкоємця престолу, формулюючи одну з найактуальніших проблем сучасності: суперечність між технічною модернізацією виробництва та зайнятістю людей. Усі ці невідповідності нагадують комедію ситуації, перенесену в прозу.
Третя частина повісті вибудувана як справжнісінький фарс. Пошкоджений пароплав «Амфітріта», залишившись без керування, рухається по колу і сам-один розганяє усі кораблі Постумія. А в цей час Імператор також сам розправляється з його воїнами, вишикувавши їх під палючим сонцем у повній амуніції на парад і звернувшись до них з розлогою промовою, обіцяючи відпустку та нагороди. І промова ця переривається час від часу падінням через сонячний удар кого-небудь із воїнів. Постумій знищений. За простою логікою Маміллій готується стати імператором: «Накази всі до одного неправильні, але люди йому підкорялись. У цьому й полягає секрет. Це буде жахіття, а не Імператор. Калігулу він переплюне, а ось Нерона перевершити — таланту забракне». Підсумкова розмова Імператора з Фаноклом перегортає ще декілька оцінок і ситуацій: старий Імператор відгадує загадку закритого обличчя Євфросинії — її краса має дефект. Маміллій відвернеться від неї, а старий Імператор одружиться з нею і розкриє приголомшеному Фаноклові логіку, яка допомогла йому в розкритті таємниці: «Лише юний ідіот на кшталт Маміллія міг хворобливу сором'язливість вважати доброзичливою скромністю. З висоти мого досвіду і з надією, що нас не почує жодна жінка, я по секрету скажу тобі: скромність придумали ми, мужчини. Хтозна, чи не нами вигадана й цнотливість?» Імператор ледь розкриє хід своєї думки, і те, що видавалося беззмістовним і нелогічним у його міркуваннях, набуде і змісту, і мудрості. Фанокл запропонує Імператорові книгодрукування. І від мрії видати сто тисяч примірників Гомера Імператор пройде на наших очах шлях через думку «Чи часто народжуються Горації?» до гаданого переліку того, що почне видаватися: «Щоденник провінційного губернатора», «Як я будував стіну Адріана», «Моє життя у великосвітському товаристві. Твори досвідченої пані», «П'ятдесят інтерпольованих поправок до Морського регістру», «Метрична інновація в міміямбах Геронда», «Сублімований символізм першої книги Евкліда», «Пролегомени до дослідження залишкових трівіумів», «Спогади бабусі Нерона». І натомість відповіді Імператор відправляє Фанокла послом до Китаю. І цей останній рядок змушує переосмислити все із самого початку: що стояло за розмовою про Китай з Маміллієм, про нього чи про благо країни піклувався Імператор, чи не є штучне стримування технічного прогресу найвищою мудрістю? Ці останні слова відкривають і шлях уперед в розвитку сюжету: чи не римський посол зробив Китай країною чудес?
Останніми творами Ґолдінґа стали романи «У тісному сусідстві» (1987) і «Пожежа внизу» (1989), які разом із «Ритуалами на морі» утворюють трилогію «На край світу».Українською мовою окремі твори Ґолдінґа переклали О. Терех, С. Павличко, Ю. Лісняк.
Є. Чорноземова

Книги автора в бібліотеці: