Гюґо Віктор

ГЮҐО, Віктор Марі (Hugo, Victor Mari - 26.02.1802, Безансон - 22.05.1885, Париж) — французький письменник.Батько Гюґо, народившись у сім'ї майстра столярного цеху, за Наполеона став генералом. Матір письменника, навпаки, ненавиділа Наполеона став генералом. Матір письменника, навпаки, ненавиділа Наполеона і була роялісткою (прихильницею визнаної королівської династії Бурбонів). У Мадриді, де батько був губернатором, вони розірвали подружні стосунки. Матір Гюґо поїхала з дітьми у Париж. Політичні симпатії матері зробили з Гюґо рояліста. У своїх перших віршах він проклинає Наполеона, оспівує Бурбонів. Йому імпонує творчість класицистів і найконсервативніших романтиків. У 14 років Гюґо занотував у щоденнику: «Хочу бути Шатобріаном або ніким».
Перші вірші, які Гюґо написав у 1812—1819 рр., створені за правилами класицизму. Поет звертається до жанру урочистої оди, написаної правильним олександрійським віршем, з великою кількістю пишних порівнянь і метафор. Юний поет славить Бурбонів, а Наполеона називає «кривдником царів».
У 1820 р. Гюґо познайомився з поетичною збіркою А. Ламартіна «Поетичні роздуми». Під впливом А. Ламартіна і Ф. Р. Шатобріана поет перейшов на позиції романтизму. У 1822 р. він видав свої оди, до яких згодом додав балади. У передмовах до збірки «Оди і балади « («Odes et Ballades» 1822—1828) поет пояснив своє розуміння цих двох жанрів. У класицистичному жанрі оди він виявив риси, які зближували оду з романтичною поезією: «... холодність притаманна аж ніяк не самій оді, а лише тій формі, яку надавали їй донині ліричні поети». І якщо в оді відтворити рух думки, який обумовить композицію і буде пов'язаний з розвитком сюжету, якщо використовувати не античні, а християнські образи, то «ода могла б зацікавити так само, як цікавить драма» (Передмова до видання 1823p.). Балади ж — цілком романтичний жанр: «...Це химерні поетичні начерки: мальовничі картини, мрії, розповіді та сцени життя, легенди, породжені неосвіченістю, народні перекази» (Передмова до видання 1826p.). Взірцем драматизованої оди можна вважати вірш «Боунапарте», написаний у зв'язку зі смертю колишнього французького імператора (1821). «Він тільки кат, він не герой» — таким є головний підсумок оди, у якій прослідковується доля Наполеона.
Взірець балади — вірш «Турнір короля Иоанна». Гюґо наслідує пісні середньовічних трубадурів. Вірш насичений деталями середньовічного побуту: тут і споруди Парижа, списи та щити, ріжки та старовинні імена... Це т. зв. «історичний колорит», який мовби занурює читача в атмосферу життя давно проминулих часів.
Ще більшою мірою реформа поезії позначилась у збірці Гюґо «Східне» («Les orientales», 1829). Тут є вірші, близькі до оди («Канаріс»), але наявні й твори цілком нового типу, наприклад «Джинни», де, порушуючи класицистичну вимогу єдності вірша, Гюґо чергує розмір і довжину рядка.
У збірці «Східне» Гюґо, на відміну від А. Ламартіна, змальовує не споглядача, а активного героя («Голови сералю», «Канаріс», «Турецький марш»). Цей герой часто жорстокий («Дервіш», «Феодальний замок»), але в цьому випадку на нього чекає відплата («Програна битва»). Активний герой діє в об'єктивному світі, сповненому руху і незалежному від людини. У вірші «Мазепа» вершник скаче на коні, а навколо лютує вітер, хитаються дерева, хилитаються вежі та гори. Гюґо любить динамічні образи природи: море, хмари, блискавиці, вогонь (центральний вірш збірки — «Небесний вогонь»). Світ постає як єдність несумісного, у самій природі Гюґо знаходить джерело трагічних конфліктів, а не лише у взаємовідносинах героя зі світом (як у А. Ламартіна). У світі не все раціональне; хаос, стихійне перемагають у ньому закономірність; поряд з добром у світі існує зло. Але в цілому поету притаманний оптимістичний погляд на світ.
У царині поетичного стилю реформа Гюґо вилилася у вимогу замінити раціоналістичний вірш класицизму на мову людських почуттів. Гюґо відмовляється від прикрас, запозичених з античної міфології, вимагає вільного використання «високих» і «низьких» слів у будь-якому жанрі (в передмові до «Од і балад «1826 р. він обґрунтував такий підхід тим, що «в поета повинен бути лише один взірець — природа, лише один керівник — правда»). Гюґо надзвичайно розширив поетичний словник, сміливо ввівши в нього розмовні слова, технічні терміни, архаїзми, діалектизми і т. д.
Поет реформував систему віршування. У класицистичному олександрійському вірші після шостого складу була цезура (пауза), яка ділила навпіл і рядок, і думку, що містилася в ньому. Гюґо, зберігши «ритмічну» цезуру, ввів особливу «смислову» цезуру (їх могло бути 2 чи 3 у рядку), вона була рухомою. Окрім того, поет увів «перенос», заборонений правилами класицизму. Якщо класицист зобов'язаний був укласти всю думку в один рядок, то Гюґо довільно переносив частину речення в наступний рядок. Усе це давало можливість значно збагатити змістовий аспект поезії.
Справжнім маніфестом французького романтизму стала «Передмова до «Кромвеля» («Preface de Cromwell», 1827). Класицизм займав особливо міцні позиції в театрі. І хоча романтичні драми вже існували, жодна з них не була поставлена на сцені. Гюґо вирішив звернутися до досвіду В. Шекспіра (прочитаного в романтичному дусі). Він створив твір не в жанрі трагедії, а в жанрі романтичної історичної драми.
У драмі «Кромвель» йдеться про англійську буржуазну революцію XVII ст. її вождь — Кромвель зображений сильною особистістю. Але, на відміну від цільних героїв класицизму, Кромвель переживає моральне протиріччя: скинувши з престолу короля, він ладен зрадити революцію і стати монархом.
Драма була новаторською, але недостатньо сценічною. Проте передмова до неї відіграла значну роль у перемозі романтизму. Це була цілісна програма романтичного руху.«Передмова до «Кромвеля» розпочинається з викладу уявлень Гюґо про історію суспільства та літератури. Людство пройшло у своєму розвитку три епохи, вважає поет. У первісну епоху людина, захоплена природою як творінням Бога, складала на його честь гімни, оди. Тому література розпочинається з лірики. У стародавню (античну) епоху події (війни, створення і розпад держав) створюють історію, яка відображається в епічній поезії. її вершина — Гомер. Гюґо зауважує, що й давньогрецький театр також епічний, «трагедія лише повторює епопею». Третя епоха (опісля юності та зрілості — це епоха старості людства) розпочинається з утвердження християнства. Воно показало людині, що в неї два життя: «одне — минуще, друге — безсмертне; одне — земне, друге — небесне». Християнство відкрило в людині два непримиренні первні — ангела та звіра. У літературі нова епоха відображається в драмі з її конфліктами та контрастами. Вершиною літератури нового часу є В. Шекспір.
Схема розвитку історії, запропонована Гюґо, зараз видається наївною, помилковою. Але її значення в боротьбі з класицизмом було дуже значним. Вона зруйнувала основу естетики класицизму — думку про незмінність естетичного ідеалу та художніх форм, що виражають його. Завдяки цій схемі Гюґо зміг довести, що поява романтизму закономірна. Більше того, класицизм навіть у момент свого розквіту не мав права на існування. Справді, класицистична трагедія орієнтувалася на античні драми, які, згідно з Гюґо, були епічними творами, а новий час вимагає драми.
Гюґо вважав, що «особливість драми — це реальність». Тому, всупереч твердженню класицистів, що потрібно змальовувати лише «приємну» природу, Гюґо переконував: «...Все, що є в природі, є і в мистецтві». Він закликав зруйнувати межі між жанрами, з'єднати комічне і трагічне, високе та низьке, відмовитися від єдності часу та єдності місця, оскільки ці єдності, надаючи драмі лише зовнішньої правдоподібності, змушують письменника відступати від правдивого зображення дійсності. Великим взірцем такого мистецтва, вільного від умовних правил, є драми В. Шекспіра. Проте Гюґо вважав, що наслідування В. Шекспіра не принесе успіху романтику. Самому письменнику ближча національна традиція, перш за все Ж.Б. Мольєр.
Заклик наслідувати природу не привів Гюґо до реалізму. Для нього характерне утвердження романтичних принципів типізації. Порівнюючи драму із дзеркалом, Гюґо писав: «...Драма повинна бути концентруючим дзеркалом». Якщо класицисти типізували якусь одну людську пристрасть, то Гюґо намагався в кожному образі зіштовхнути дві такі пристрасті, одна з яких виявить в людині ідеальне, високе, а друга — нице.
Теорія високого була розроблена класицистами. Гюґо розробив теорію гротеску як протилежності високому та як засобу контрасту, притаманного новій літературі. Гротеск — це концентроване вираження, з одного боку, потворного та жахливого, з іншого — комічного та блазенського. Гротеск багатоманітний, як саме життя. Гротеск особливо відтінює прекрасне, в цьому його головне призначення в романтичному творі.
У 1829 р. Гюґо написав драму «Маріон Делорм» («Marion de Lorme», 1831), у якій вперше у високохудожній формі втілив принципи «Передмови до «Кромвеля».Гюґо взяв сюжет не з античності, а знайшов його в національній історії. Історичний «колорит» він створив за рахунок точного зазначення часу дії (1638 p.), залучення у сюжет історичних осіб (Людовік XIII, кардинал Рішельє, сама героїня Маріон Делорм та ін.). Прагнення створити «місцевий колорит» поєдналося у драмі з руйнацією єдності місця (дія відбувається то в Блуа, то в Шамборі, то в інших місцях). Руйнується і єдність часу, але єдність дії зберігається.
Ряд рис зближує драму з класицистичною трагедією. Зберігається поділ героїв на позитивних (Маріон, її коханий Дідьє) і негативних (Рішельє, його шпигун суддя Лафемас). Проте, по-перше, серед позитивних героїв немає ідеальних. Кожен із них зробив у житті великі моральні помилки. Ідеальність цих героїв зберігається лише як тенденція. По-друге, в класицизмі позитивними героями були королі, вельможі, в Гюґо — навпаки, Маріон Делорм — колишня куртизанка, котра служила втіхою для вельможних розпусників. Дідьє безрідний, він не знає, хто його батьки. Вельможні люди меншою мірою здатні до ідеалізму. Так, маркіз де Саверні, суперник Дідьє в коханні, здатен на підлість і лише в найкритичніший момент чинить шляхетно. Але в суспільстві деспотії шляхетність приречена на загибель, зате жорстокість, аморальність процвітають. Саме цими рисами наділені найвельможніші особи — кардинал Рішельє і навіть король.
Гюґо услід за класицистами вважав, що драму слід писати віршами. Проте в олександрійський вірш, яким він написав «Маріон Делорм», поет вніс зміни (вони стосувалися місця пауз, римування і т. д.). На зміну класицистичній холодності стилю прийшла емоційна мова героїв.
Оспівування представників суспільних низів, розвінчування його верхів було особливо значущим у період підготовки революції 1830 р. Уряд побачив у портреті слабохарактерного та безпринципного короля Людовіка XIII натяк на правлячого тоді Карла X і заборонив п'єсу (вона була поставлена після революції, у 1830 p.). У відповідь на заборону Гюґо написав драму «Ернані» («Hernani», 1830). Прем'єра цієї драми напередодні революції стала центральною подією в історії французького театру XIX ст. Було завдано нищівного удару класицизму.
Сюжет п'єси (Іспанія 1519 року) Гюґо вибудовує так, щоб виявити ідейну позицію автора найбільш відкрито.Троє чоловіків домагаються кохання прекрасної доньї Соль — король дон Карлос, граф Сільва і розбійник Ернані. У п'єсі всі троє здійснюють шляхетні вчинки. Граф рятує Ернані, котрого переслідує король. Але ним керують лише традиційні уявлення про гостинність. Король прощає Ернані змовництво і віддає йому руку доньї Соль. Але не шляхетність, а точний політичний розрахунок штовхає його на цей крок. Загалом же, король — найаморальніший герой драми. Не випадково п'єса розпочинається з побачення доньї Соль і Ернані, за яким король підглядає, сидячи в шафі. Граф де Сільва перестає бути шляхетним, коли дізнається, що донья Соль стане дружиною Ернані. Він вимагає від Ернані, котрий на знак подяки дав графові право розпоряджатися його життям, щоб Ернані вчинив самогубство. І лише розбійник виявляється до кінця шляхетним. Дотримуючись обіцянки, він отруюється. Разом з ним чинить самогубство донья Соль. Молоді закохані морально перемагають світ безчесної знаті. Цю думку автор підкреслює у фінальному епізоді. Усвідомивши поразку своєї позиції, граф де Сільва вбиває себе.
Свою найкращу драму «Рюї Блаз» («Ruy Bias») Гюґо написав у 1818 p. Про цю п'єсу Е. Золя висловився так: «Найсценічніша, найжвавіша з усіх драм Гюго». У передмові до драми Гюґо досліджує проблему глядача. Жінки в театрі шукають насолоди для серця, цінують пристрасті, прагнуть трагедії. Мислителі, шукаючи поживи для розуму, знаходять його в характерах героїв, у комедії. Натовп шукає насолоди для очей. Його приваблює на сцені дія, тому він любить мелодраму. У «Рюї Блазі» Гюґо вирішив об'єднати риси трагедії, комедії та мелодрами, щоб його п'єсою захоплювався весь зал.
В основі сюжету — виняткові події: лакей Рюї Блаз закохався в іспанську королеву. Несподіваний поворот долі дозволив Рюї Блазу під іменем вельможного дворянина дона Сезара де Базана здобути прихильність королеви, стати міністром. У цій ситуації розкривається романтична винятковість особистості Рюї Блаза. Лакей виявився видатним державним мислителем. Його рішення вражають мудрістю та гуманністю. Але вивищення Рюї Блаза було лише частиною інтриги скривдженого королевою дона Салюстія де Базана. Інтрига проти королеви не вдалася, але вона дізналася правду про походження Рюї Блаза і знехтувала ним. Рюї Блаз отруюється.
У драмах Гюґо формуються тип романтичного характеру та конфлікту, проблематика, мова, композиція, які й стали основою французької романтичної драми. Тріумф «Рюї Блаза» свідчив про утвердження романтичної драми на сцені.
У романі «Собор Паризької Богоматері» («Notre-Dame de Paris», 1831) Гюґо звернувся до XV ст. Сам вибір епохи важливий для розкриття основної ідеї. XV ст. у Франції — епоха переходу від Середніх віків до Відродження. Але передаючи з допомогою історичного колориту живий образ цієї динамічної епохи, Гюґо шукав і шось вічне, у чому всі епохи могли б об'єднатися. Так, на першому плані постає образ собору Паризької Богоматері, який народ вибудував протягом століть. Народним первнем буде визначатися в романі ставлення до кожної з дійових осіб.
У системі персонажів центральне місце посідають три герої. Циганка Есмеральда своїм мистецтвом, усім своїм виглядом приносить насолоду натовпу. Вона далека від побожності і не відмовляється від земних радощів. У цьому образі найяскравіше проявилося відродження інтересу до людини, що стане головною рисою світосприймання в нову епоху. Есмеральда нерозривно пов'язана з народом. Гюґо використовує романтичний контраст, відтінюючи красу дівчини образами низів суспільства, при зображенні яких використовує гротеск.
Протилежне начало в романі — образ архідиякона собору Клода Фролло. У ньому також виражена одна з рис людини Відродження — індивідуалізм. Але, в першу чергу, це середньовічна людина, аскет, котрий зневажає усі радощі життя. Клод Фролло хотів би придушити в собі всі земні почуття, які він вважає ганебними, і присвятити всього себе вивченню повного зводу людських знань.
Але всупереч власному нехтуванню людськими почуттями він сам закохався в Есмеральду. Це кохання має руйнівний характер. Не в змозі його перемогти, Клод Фролло стає на шлях злочину, прирікаючи Есмеральду на муки та смерть.
Відплата приходить до архідиякона від його слуги, дзвонаря собору Квазімодо. У створенні цього образу Гюґо широко використав гротеск. Квазімодо — незвичайна потвора. Його обличчя і постать водночас смішні і страшні. Він схожий на химер — фантастичних тварин, чиї зображення прикрашають собор. Квазімодо — душа собору. Він також закохався у красуню Есмеральду, але не за її красу, а за її доброту. І його душа, прокинувшись від сну, який йому навіяв Клод Фролло, виявляється прекрасною.
Звір за своїм зовнішнім виглядом. Квазімодо ангел душею. Фінал роману, з якого зрозуміло, що Квазімодо проник у підземелля, куди було кинуте тіло повішеної Есмеральди, і там помер, обіймаючи її, несподівано асоціюється з фіналом трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульетта».
Слід зазначити, що Гюґо спробував показати залежність внутрішнього світу людини від обставин її життя (очевидно, під впливом реалізму). Квазімодо, не бажаючи цього, стає «співучасником» смерті Есмеральди. Він захищає її від натовпу, який хоче не занапастити її, а визволити. Вийшовши з низів суспільства, злившись душею із собором, що втілює народний первень, Квазімодо тривалий час був відірваний від людей, слугуючи людиноненависнику Клоду Фролло. І ось, коли стихійний рух народу докочується до стін собору, Квазімодо вже не в змозі зрозуміти наміри натовпу і бореться з ним власними силами.
Г. розробив тип романтичного історичного роману, відмінного від романів В. Скотта. Історичні особи (король Людовік XI, поет ґренгуар та ін.) не займають центрального місця в романі. Головна мета Гюґо як творця історичного роману — відтворити дух історії, її атмосферу. Але ще важливіше для письменника виявити поза-історичні особливості людей, розкрити вічну боротьбу добра зі злом. У «Соборі Паризької Богоматері» Гюґо змальовує боротьбу людини з «ананке догми» («ананке» (грец.) — фатум, невмолима доля). Але талант письменника дозволяє йому створити твір, значно багатший за змістом, аніж це випливає з абстракції, покладеної в основу роману.
Багато в чому це розширення задуму пов'язане з уведенням образу збунтованого народу. На його створення справили вплив революційні виступи французів у 1830—1831 pp.Гюґо був роялістом до середини 20-х років. Так, у 1825 р. він брав участь у коронації Карла X, написав із цієї нагоди оду й отримав від нового короля орден Почесного легіону. Але вже у 1827 p., зблизившись із батьком, він створив «Оду Вандомській колоні», у якій прославляє Наполеона, котрий приніс у феодальні держави Європи ідеї республіки та революції. Так Гюґо перейшов у табір опозиції.
Поет захоплено привітав Липневу революцію 1830 р. Він підтримав нового короля Луї-Філіппа, виразника інтересів великої буржуазії. Луї-Філіпп віддячив йому, зробивши пером Франції (1845). Французька Академія обрала Г. своїм членом (1841).
Проте 40-і pp. — період кризи у творчості Гюґо, пов'язаної з невизначеністю його політичних поглядів. Особистий добробут не міг приховати від нього важкого становища народу. Почалося розчарування в Луї-Філіппі. Ось чому відразу ж після Лютневої революції 1848 p., коли була встановлена Республіка, Гюґо запропонував свою кандидатуру в парламент, став членом установчого, а потім законодавчого Зібрань. Але 2 грудня 1851 р. відбувся державний переворот. Новим головою держави, а згодом — імператором став племінник Наполеона — Луї Бонапарт, або Наполеон III. Гюґо перейшов у підпілля, його життя оцінили у 25 тисяч франків. Народ вважав Гюґо національним героєм. Проте поету довелося втекти з Франції: декретом Бонапарта від 9 січня 1852 р. він був оголошений політичним вигнанцем. Гюґо зупинився спочатку в Бельгії, потім на англійських островах Джерсі і Гернсі.
Розпочався новий етап його творчості — періоду вимушеної еміграції. У його творчості різко посилюється політична, соціальна спрямованість, утверджується ораторська, викривальна інтонації. Від екзотики, яка цікавила Гюґо у перший період творчості, він звертається безпосередньо до сучасного матеріалу, хоча при цьому зберігає романтичний метод.
Виїхавши в Бельгію, Гюґо написав памфлет проти Наполеона III («Napoleon le Petit», 1852). Для поета новий імператор — лише «вульгарна, пуста, ходульна, нікчемна особа», котрій «чужі поняття добра та зла».Оселившись на острові Джерсі, Гюґо продовжував розвінчувати Наполеона III у збірці «Відплата» («Les chatiments», 1853). Поет прославився чудовими описами природи: збірки «Осіннє листя» («Les Peuilles d'automne, 1831»), «Пісні сутінків» («Les chants du crepuscule, 1835»), «Внутрішні голоси» («Les voix interieures», 1837), «Промені і тіні» («Les rayons et les ombres», 1840). У «Відплаті» гармонія природи дратує його своїм спокоєм, йому видається, що природа — співучасниця злочину Наполеона III («У червні їздив я в Брюссель»). У поетиці збірки велику роль відіграють ораторські фігури, алегорії.
Центральний твір збірки — поема «Покута». У І частині поеми йдеться про відступ Наполеона I з Москви у 1812 р., у II — про його поразку в битві біля Ватерлоо, у III—IV частинах — про заслання Наполеона на острови Ельба і Святої Єлени та про його смерть. І ось в останній, VII частині змальовується пробудження Наполеона у могилі в Парижі, — тут на нього чекає найстрашніша відплата: злочинне царювання його племінника. Це покара за 18 брюмера, за той день, коли Наполеон І, вчинивши переворот, зрадив республіку і став тираном.
Роман «Знедолені»(«Les miserables») Гюґо писав протягом 20 років. Він був опублікований у 1862 р. За жанром «Знедолені» — соціально-героїчна романтична епопея, у якій синтезувалися романтичні традиції з деякими здобутками критичного реалізму.
Цей вплив позначився у спробі всесторонньо висвітлити образ епохи, сучасної Гюґо. У романі кожна велика подія розглядається з народної точки зору, що разом із масштабним відтворенням епохи робить роман епопеєю. Проте головна точка зору в романі належить автору. Вона, завдяки своєму гуманізму, демократизму, не суперечить народному погляду, а лише надає йому суб'єктивного характеру, підпорядковує його певній авторській концепції. Тут потрібно згадати думку Гюґо про те, що мистецтво — не звичайне, а концентруюче дзеркало. Автор найвиразніше проявляється не в численних авторських відступах, не в прямих зверненнях до читача, а в самому методі змалювання характерів і подій.
Серед головних персонажів відсутні особи вельможні і багаті, від котрих залежать долі держав і народів. Це знедолені члени суспільства: колишній каторжанин Жан Вальжан, повія Фантіна, бідний юнак Маріус, знедолена маленька Козетта, безпритульний хлопчик Гаврош... їхні вороги — сім'я Тенардьє, поліцейський інспектор Жавер — теж не посідають високого становища в суспільстві. Долі героїв у найзагальнішому плані типові, взяті Гюґо з життя (реальні прототипи були і у Вальжана, і у Фантіни; історія Маріуса схожа в дечому на долю юного Г.). Але ось автор спрямовує на звичайні долі звичайних людей концентруюче дзеркало своєї авторської романтичної концепції — і люди перетворюються на героїв; події набувають виняткової філософської значимості, сповнюються пригодами.
Те, що реально існує в єдності, в Гюґо тяжіє до полюсів добра та зла. У романі діють «святі» (єпископ Міріель, Жан Вальжан) і «дияволи» (Тенардьє, Жавер), котрі не поступаються один одному в масштабах чиненого добра та зла. Це пов'язано із загальним уявленням Гюґо, згідно з яким розвиток людської історії — «шлях від зла до добра, від несправедливого до справедливого, від брехні до істини, від ночі до дня». Такий перехід повинен відбутися в усіх сферах: і в соціальному бутті людини, і в її свідомості.
Ось чому Гюґо стоїть на боці соціальної революції. Він із захопленням змальовує революціонерів, які брали участь у барикадних боях 1830— 1832 pp. Особливо запам'ятовується образ республіканця Анжольграса та маленького героя Гавроша. Ця знехтувана чи не всіма дитина змогла зберегти у собі дивовижну доброту, веселість, любов до свободи. Утвердження права знедолених на бунт міститься в самій назві роману, в його системі образів, де на перший план висуваються представники знедолених низів.
Гюґо вважав, що є революція значніша від соціальної. Це — революція духу. Змальовуючи внутрішній світ своїх героїв, Гюґо своєрідно використовує відкриття реалістів — залежність формування характеру від типових обставин. Для Гюґо цей закон діє тільки тоді, коли обставини штовхають людину до зла. Але достатньо однієї «події-одкровення», щоби знищити владу цього закону. «Подія-одкровення» почасти дуже незначна, ніколи не пов'язана з долями країни, нічого не вирішує в історії держави. Але в ній яскравим світлом горить істина: людина добра. І, побачивши світло цієї істини, навіть-найбільший лиходій може переродитися.
Такою в романі є доля Жана Вальжана. За крадіжку з булочної хліба для голодних дітей своєї сестри його було засуджено до каторги, з якої він повернувся лише через 19 років. Роки на каторзі, сповнені найбільшого зла і несправедливості, зробили з Жана Вальжана запеклого злочинця. Потрапивши в дім доброго єпископа Міріеля, він краде столове срібло. Злочинця знаходять. Але єпископ запевняє поліцейських, що він сам подарував срібло Вальжану, і дарує йому на додачу срібні свічники. Це і є «подія-одкровення». Відкриття Вальжаном добра здіймає бурю в його душі. 19 років каторги зробили з нього звіра, один шляхетний вчинок єпископа перетворив Вальжана у праведника.
Ідею можливості переродження злочинця у святого Гюґо розвиває і в образі Жавера. У ньому втілена нижча справедливість — закон. «Ця людина складалася з двох почуттів — з поваги до влади і ненависті до бунту». Служачи закону, Жавер стає справжнім лиходієм. Він люто переслідує Жана Вальжана. Але ось і його торкнулось одкровення добра: Вальжан відпускає Жавера в той момент, коли його повинні були розстріляти на барикаді як шпигуна уряду. В одну мить гинуть усі уявлення Жавера про справедливість законів і судів. Усвідомивши крах цих уявлень як катастрофу свого життя, Жавер зводить рахунки із життям.
«Знедолені» — роман про боротьбу людини з «ананке» (долею). Тут показана боротьба з «ананке закону». Над законом, що втілив у собі несправедливий соціальний устрій, торжествує вища справедливість — моральний закон добра.
У 60-х pp. Гюґо створив найважливішу естетичну працю — книгу «Вільям Шекспір» («William Shakespeare», 1864), написав романи «Трудівники моря» 1866; третій роман про боротьбу з «ананке» — зі стихійними силами природи), «Людина, яка сміється» («L'homme qui rit», 1869). Обидва романи зберігають романтичне звучання.
У день проголошення Франції республікою (4 вересня 1870 р.) Гюґо повернувся у Францію. У Парижі його зустрічали як національного героя. Він брав активну участь у патріотичному опорі народу прусським загарбникам (у цей час тривала франко-прусська війна).
У день проголошення Паризької комуни 18 березня 1871 р. Гюґо поховав свого сина, а згодом змушений був їхати у Брюссель у справах померлого. У 1872 р. опублікував поетичну збірку «Грізний рік» («L'annes terrible»). Це щоденник у віршах, який охоплює період із серпня 1870 по липень 1871 pp. За характером вона близька до збірки «Відплата». Але поряд з ораторським стилем з'явилися і лірично забарвлені вірші. Ряд поезій збірки присвячено Паризькій комуні та її розгрому.
Роман «Дев'яносто третій рік» («Quatre-vingt-reize», 1873) також присвячений темі революції. На фоні боротьби республіки проти спроб контрреволюційного перевороту в 1793 р. Гюґо змальовує три героїчні масштабні характери. Маркіз де Лантенак — уособлення зла, один із вождів контрреволюції. За його наказом знищують десятки людей. Лише один раз спалахує в ньому шляхетність. Рятуючись від республіканців, Лантенак підпалює вежу Тург, але повертається до неї, щоби врятувати дітей, котрі залишилися там. Пізніше з'ясовується, що цей добрий вчинок залишився одиничним.
Дві іпостасі революції — як терору і як милосердя — представлені в образах республіканця Сімурдена та його учня Говена. Говен, гадаючи, що Лантенак переродився після порятунку дітей, відпускає його на свободу. Це було помилкою, яка дорого обійшлася революції. Суд під керівництвом Сімурдена засуджує Говена до смертної кари. Сімурден невмолимий, хоча солдати благають про милосердя. Сам Говен вважає себе винуватим. В очікуванні страти він мріє про час, коли республіку терору змінить республіка милосердя. Це — кульмінація роману, в якій виражені основні ідеї Гюґо. У момент страти Говена його суддя Сімурден чинить самогубство. Його надто жорстока позиція зазнає краху.
У романі Гюґо відійшов від концепції «Знедолених» з її абстрактним гуманізмом, із твердженням, що одна «подія-одкровення» може змінити характер людини. Письменник визнає право революції на насильство в ім'я вищої мети, але заперечує крайнощі фанатизму,
І в цьому романі Гюґо залишився романтиком. Виняткові характери та події, концентруюче («полюсне») відображення дійсності, суб'єктивність і відкритість авторської позиції, антитеза добра і зла, гротеск — ось очевидні ознаки романтичного характеру роману «Дев'яносто третій рік».
В останні роки життя Гюґо працював над поетичними збірками «Мистецтво бути дідусем « («L'art d'etre grand-pere», 1877), «Легенда віків» («La legende des siecles», багаторічна праця над цим монументальним твором була закінчена в 1883 p.), сатиричними поемами, опублікував драму «Торквемада» (1882).
Гюґо помер у зеніті слави. На його похороні були присутніми близько двох мільйонів людей.Українською мовою перекладено майже всі романи, драми та вірші Гюґо. У справі популяризації його творчості в Україні багато зробив І. Франко, котрий високо поціновував його повісті «Останній день смертника», «Клод Ґе», переклав 9 віршів зі збірки «Кари», 11 віршів з інших збірок, уривок з роману «Знедолені» під назвою «Ватерльо», фрагмент драми «Торквемада»; написав статтю «Соті роковини народження В. Гюго». Твори Гюґо перекладали також Леся Українка, Олена Пчілка, М. Старицький, П. Грабовський, Є. Тимченко, В. Щурат, М. Рильський, М. Бажан, Борис Тен, М. Терещенко, С. Голованівський та ін. Творчість Гюґо досліджували вітчизняні літературознавці О. Білецький, Н. Модестова, Д. Наливайко та ін.
В. Луков

Книги автора в бібліотеці: