Мандзоні Алессандро

МАНДЗОНІ, Алессандро (Manzoni, Alessandro — 07.03.1785, Мілан - 22.05. 1873, там само) — італійський письменник.Народився у Мілані, у дворянській сім'ї, виховувався в елітарному літературному оточенні: мати письменника була донькою просвітника Ч. Беккарія, вважалася однією із найосвіченіших жінок свого часу. Впродовж 1805— 1810 pp. замешкував у Парижі, вивчав праці Вольтера та Ж. Ж. Руссо, пережив захоплення революційними ідеями і навіть не залишився байдужим до постаті Наполеона. Повернувшись у Мілан, узяв активну участь у тогочасній полеміці «класиків і романтиків», невдовзі здобув визнання як видатний теоретик нового літературного напряму — романтизму. Швидко прийшла до нього і слава поета: всіх облетів рядок з його вірша «Відозва Ріміні» (1815): «Вільні не будемо, коли не будемо єдині». Мандзоні вшановували як одного з духовних вождів італійського Рисорджименто, хоча він ніколи не був політичним борцем і не зазнавав репресій. М. був лояльним стосовно влади, але ніколи не плазував. Він помер у 1873 p., коли Італія вже була незалежною державою. Похорон письменника переріс у загальнонаціональний траур. Дж. Верді присвятив пам'яті Мандзоні свій знаменитий «Реквієм».
Естетичні праці Мандзоні створив у 20-х pp.: 1820 p. — передмову до драми «Граф Карманьола», 1823 р. — «Лист до пана Ш. про єдність часу та місця в трагедії», «Лист про романтизм, адресований Ч. Д'Адзеліо» (приватний лист, опублікований 1846 p.). Творець «Графа Карманьоли» виступав проти застарілих канонів класицизму в драматургії, зокрема проти двох єдностей — часу та місця. Мандзоні пропонував у драмі «історичну програму», писав про співвідношення вигадки й історії у трагедії. Своїм ідеалом драматурга він вважав В. Шекспіра, котрого «любив так сильно, що навіть думка про те, що хто-небудь може любити Шекспіра більше за мене, видавалася мені образливою». Естетичні погляди Мандзоні прямували в одному руслі з ідеями В. Гюґо (передмова до драми «Кромвель», 1827), вони вплинули на молодого Стендаля, що замешкував у той час у Мілані й дещо пізніше написав свою працю «Расін і Шекспір» (1823 — 1825).
Лірика Мандзоні має філософсько-політичний характер. У «Тріумфі свободи» (1801) відобразились його якобінські настрої, пізніше переглянуті. У «Священних гімнах»(«Inni sacri», 1810—1815) Мандзоні висловив щиру віру та незмінну відданість моральним заповідям християнства, ідеям рівності та братерства, що їх цінував поет у лозунгах французької революції. Патріотична лірика Мандзоні («Відозва Ріміні», 1815; «Березіль», 1821) - декларативний заклик до єднання італійської нації. Особливе місце в ліриці Мандзоні посідає ода «П'яте травня» (1S21), написана на смерть Наполеона. Поет розмірковує про геніальну особистість, котра кинула виклик провіденційній волі історії, у цьому сенс долі Наполеона, його страшного, але величного падіння. Ода «П'яте травня» була перекладена німецькою мовою Й.В. Гете.
Мандзоні — драматург створив дві трагедії: «Граф Карманьола» («II conte di Carmagnola», 1820; перша пост. 1828) і «Адельгіз»'(«Adelehi», 1822; перша пост. 1843); зостався невтіленим задум драми про Спартака. В обидвох випадках трагічний конфлікт зумовлений зіткненням моральної особистості, яка несе в собі частинку тієї самої провіденційної волі історії, зі своєю епохою; все ж загибель героя видається не настільки похмурою, тому що він вірить у правоту своїх ідей. Матеріалом для драматурга слугує вітчизняна історія, героями є історичні особи, характерам яких М. намагається надати психологічної правдоподібності.
Герой трагедії «Граф Карманьола» — історична особа, кондотьєр XV ст., котрий спочатку перебував на службі в міланського герцога, а потім перейшов на службу до Венеції, де й був страчений за звинуваченням у державній зраді. У Мандзоні характер Карманьоли наближений до шекспірівського Отелло: Карманьола добрий, довірливий, необачливий, йому несправедливо інкримінують зраду. У драмі втілені естетичні принципи романтизму: події мають значну протяжність у часі, місце дії змінюється, перекидаючись із палаццо дожів у першому акті на поле бою, а в останньому акті — у в'язницю, де проводить останні години Карманьола. У драмі немає резонера, голос автора звучить у словах хору, вміщеного між актами. Хор у М. — своєрідний голос майбутнього, що засуджує феодальні міжусобиці та проголошує ідею італійської єдності.
В «Адельгізі» події перенесені у VIII ст., коли в Італії правили племена лангобардів, що підкорили латинян. Головний герой — лангобардський принц Адельгіз, котрий усвідомлює несправедливість політики своїх співгромадян і їхню приреченість: рано чи пізно завойовники чужої землі мусять бути вигнаними з неї, це історична неминучість та історична справедливість. Водночас Адельгіз народжений лангобардом і зберігає вірність своєму жорстокому племені, у цьому — його моральний обов'язок, він готовий прийняти історичну відплату. Наприкінці трагедії він стає свідком поразки лангобардів у війні з королем Франції і помирає, приймаючи смерть як вибавлення від своєї долі, що її «він не вибирав». Але Адельгіз вибирає свою моральну позицію, яка полягає в тому, «аби стати великим у скорботі своїй». Своєрідним доповненням до образу меланхолійного лангобардського принца є образ його сестри Ерменгарди, знехтуваної чоловіком — королем Франції Карлом, котрого Ерменгарда продовжує любити, вибачаючи йому зраду та жорстокість. В «Адельгізі» порушено навіть єдність дії, оскільки одне з її відгалужень — історія війни Адельгіза з королем Франції, друге — події печальної смерті Ерменгарди в монастирі.
У 1827 р. Мандзоні створив роман «Заручені» («І ргоmessi sposi»), який досі вважається чи не найкращим романом в усій італійській прозі. У цьому історичному романі враховані традиції В. Скотта, котрого неабияк поціновував італійський письменник. Існує відомий анекдот про зустріч В. Скотта й Мандзоні (якої насправді не було). Мандзоні сказав «батькові історичного роману»: «Я взяв у вас так багато, що «Заручені», по суті, є вашим твором», на що Скотт відповів: «Тоді це мій найкращий твір». У В. Скотта Мандзоні навчився звіряти людську долю з долею народу, бачити в історії не волю правителів, а прояв історичної необхідності. На першому плані в романі «Заручені» не постать історичного діяча, а історія вірного кохання Ренцо і Лючії, селян з Ломбардії. У романі Мандзоні багато вигаданих персонажів, особистості історичного діяча він приділяє менше уваги, ніж автор «Айвенго».
Звертаючись до італійської історії, Мандзоні вибирає в ній найтрагічніші для народу дні, умисне концентрує дію, вкладаючи її у два роки: 1628— 1630. У цей скорботний час виявилася сама сутність італійської історії: роки неврожаю, голодних бунтів, навала німецьких ландскнехтів і на довершення всього — епідемія чуми, що забрала тисячі життів. І все-таки ці біди не знищили італійського народу, який вистояв перед випробуваннями історії.
Доля Ренцо та Лючії — ніби частка національної долі, бо чимало випробувань випало на долю юних заручених, котрі наприкінці роману таки здобули своє щастя. Першою небезпекою стає для них феодальна сваволя: напередодні весілля заручені втікають зі свого села, рятуючись від дона Родріґо, якому впала в око Лючія. У Мілані закохані розлучаються, Ренцо бере участь в одному з міських заколотів, потрапляє під арешт і лише випадком рятується. Лючія переховується в монастирі, але й тут досягає її влада дона Родріґо, з волі котрого настоятелька монастиря Гертруда видає дівчину. Лючія потрапляє у замок грізного феодала, чийого імені М. не хоче назвати, він так і фігурує в романі як «Безіменний». Епізод зустрічі Безіменного з Лючією, котру він мав би відіслати донові Родріґо, осмислений автором як провіденційний випадок, саме в таких випадковостях виявляється прогресивна воля історії. Відбувається диво: чистота і беззахисність Лючії пробуджують совість у Безіменному, він не віддає дівчину донові Родріґо, відсилає її у безпечне місце. Та головне — з цього моменту він сам стає іншим, «святим з мечем у руках», у його замку переховуються всі нещасні, котрі втекли з Мілана від голоду, чужинецьких насильників та грізної чуми. Небезпечна хвороба не оминула героїв роману, Ренцо та Лючія належали до тих небагатьох, хто зумів перехворіти чумою й одужати. Поневіряння заручених є прикладом стійкості людини перед ударами долі, й немалою мірою це зумовлено моральною чистотою закоханих. Недарма при зустрічі з ними люди стають кращими, добрішими.
Історичний роман Мандзоні — соціально-психологічний, він містить цікаві характери, у яких є прикмети соціальних типажів. Такі дон Родріґо, владолюбний і амбітний феодал, котрий переслідує Лючію не так через пристрасне бажання, як через прагнення наполягти на своєму, показати всім, що не послухатися його не можна. Цікавим є характер скорботної, але безвольної черниці Гертруди, котра видала Лючію за звичкою скорятися злу (в душі вона жаліла дівчину). Один із яскравих характерів у романі — сільський священик дон Аббондіо, втілення боягузтва та безпринципності. Привабливі герої роману, Ренцо, Лючія, дон Христофоро, Безіменний, після переродження — романтичні постаті, не позбавлені психологічної переконливості, хоча, без сумніву, ідеалізовані. Поряд з окремими персонажами виступає й колективний образ народу, в якому автор вбачає не звершувача історичної долі, а носія її моральної правоти.
У романі «Заручені «помітно розкривається тема божественної справедливості: саме Бог посилає випробування народові Мілана, він рятує двох вірних закоханих, його покара знаходить винних, хоча разом із ними гинуть і тисячі невинних! Страшним є опис смерті дона Родріґо в чумному бараці, поданий як справедлива божественна відплата. Вірою в небесну справедливість підкріплений історичний оптимізм. Роман «Заручені» описує побут і звичаї з яскравим місцевим та історичним колоритом. В авторській оповіді постійно змінюються інтонації, то скорботні та ліричні, то спокійні, перейняті найдоброзичливішим гумором.
У «Заручених» здійснено реформу літературної мови, її оновлення за рахунок наближення до розмовної. Цю заслугу Мандзоні його співвітчизники високо поціновують. Для письменника властиві почуття міри, в його романі гармоніюють слова високого стилю, просторічні, архаїзми, що позначають предмети і звичаї старовини; водночас мова вирізняється рідкісною простотою та дохідливістю. У мові роману чимало порівнянь, усі вони зі світу селянського побуту, що ще більше сприяє демократичності стилю роману та його загальної тенденції. «Дон Гонсало... підняв голову й похитав нею. наче шовкопряд, що шукає листка», «Доктор Крутій запустив руки в папери і почав їх ворохобити, наче насипав зерно в мірку». Після такого стилю став можливим стиль письменників-веристів з його народною мовою та діалектизмами. М. справив посутній вплив на літературу веризму.
Українською мовою роман «Заручені» переклав П. Соколовський. І. Полуяхтова

Книги автора в бібліотеці: